Новий батальйон «Десна» вирушає на Схід
Навчальний центр "Десна" відомий тим, що готує сержантів сухопутних військ, яким після навчання доручають проводити роботу з новобранцями в інших військових частинах. Але тепер тут готують мобілізованих на схід.
Потрапити в частину вдалося з волонтерами, які 25 батальйон територіальної оборони готували тут від початку червня. Поки що він має назву Київська Русь.
В основному тут хлопці з Вишгородського району.
Можливо, після прибуття в зону бойових дій 25 батальйон перейменують відповідно до місця дислокації, каже командир. Цього понеділка особовий склад повернувся з відпусток — імовірно, їх востаннє відпустили на вихідні додому перед скеруванням у зону бойових дій. Увесь день були на стрільбах.
Мобілізований
- Більшість добровольці. А мене мобілізували, — похмуро каже молодий чоловік, який не хоче назвати себе.
- Ви теж з області?
- Вишгород. Тут більшість із Київської області.
- І надовго вас шлють?
- Поки не підготують заміну, — похмуро каже мобілізований. — А коли це буде... Ей! Не всі хочуть, щоб їх фотографували!
- Я знаю. Я без облич.
Щойно перед тим один зі старших офіцерів щосили шарпнув мене за руку, коли йому здалося, що в кадр потрапляють обличчя.
Зблизька можна тільки в балаклавах. І ще можна скільки завгодно фотографувати батальйонних собак — їх звуть як не Паштет, то Сосиска. Їх тут багато. Бійці збудували переносні будки: собак хочуть забрати із собою.
Одинадцятий
- Настроение у всех такое: чтоб уже отправили поскорее, – каже капітан, командир першої роти.
- А коли відправляють і на скільки?
- Этого ж тебе никто не скажет, – усміхається капітан. — Ни когда, ни куда. Ждем.
Як і належить суворим військовим, приблизно одне з десяти слів у нього – недруковане. Каже, що після трьох воєн нічого не боїться, тому його, на відміну від рядових бійців, можна і фотографувати, і називати. Але, зрештою, вирішуємо обмежитися позивним "Одинадцятий".
- А де ви на війні були?
- Нагорный Карабах, Центральная Азия, Приднестровье.
- Як сталося, що після цього звання тільки "капітан"?
- Да я быстро уволился.
- А тепер знов...
- Ну да. Слушайте, вы ж только фигни не пишите. А то сказали по телевизору, что у нас тут все спецназовцы, все по три войны прошли, и что, мол, до Ростова дойдем. Не пишите такой фигни, обычные тут ребята.
- Може, хто сказав таке журналісту? Понти ганяв?
- Понтов тут давно ни у кого не осталось. Сидим, ждем приказа об отправлении.
- Уже скоро?
- На днях.
Політрук
- Як росіяни кажуть? Совершенству нет пределов, — іронізує Роман у відповідь на запитання про настрій бійців. — 90% — добровольці, але частина мобілізовані недобровільно. Треба час, щоб їх вправити.
- Навіщо ж було змішувати добровольців і мобілізованих?
- А що робити? Батальйон почали формувати з добровольців, але для повного складу не вистачало людей. Підключилися військкомати.
Але мобілізують у зону АТО лише тих, хто вже служив. Вісімнадцятилітніх новобранців тут немає, каже Роман.
Роман скромно ходив і просив, чи не підвезе хто ввечері до Києва, а коли я з ним заговорив — виявився заступником комбата та ще й щодо роботи з особовим складом. По-старому — замполіт. Або ж політрук. Роман одразу сам бере в оборот і ставить запитань у відповідь не менше, ніж журналіст:
- А давно працюєш? А як сюди приїхав? А хто пустив? А за освітою хто? А раніше де працював? А на Майдані був?
- Був.
- А як хто? Як журналіст чи як активіст?
Сам Роман на Майдані був. І був сотником. У батальйоні майданівців багато — передусім із місцевої самооборони різних міст Київської області. Політрук, на відміну від більшості особового складу, — львів’янин.
- У нас десь три чверті з Київської області, але з різних є. Вінницьких багато.
Сам політрук народився в Магадані в родині репресованих, працював на Івано-Франківщині — він має лісотехнічну освіту, потім займався у Львові дрібним бізнесом. Стверджує, що зараз йому 50 років, хоча повірити в це складно: на вигляд менше ніж сорок.
Політрук постійно іронічно усміхається, при цьому пильно стежить за тобою.
- Пішли-пішли зі мною, — раз ухопившись, політрук уже не випускає.
Він веде за собою в їдальню, бо й сам хоче поїсти. У їдальні грає російська попса.
- Це на рівні генштабу затверджують. Нічого не можемо із цим зробити. А от у нас під казармою — чули?
- Новини чули.
- І їх теж. І музика. Це наша власна радіорубка. У нас там — гурман.
Справді, коли ми повернулися, під казармою грав джаз.
Плити
Командир роти "Одинадцятий" знову тут.
- Патронов хватает. За один заход каждый солдат по 70 штук выстреливает. Гранатометчики по шесть-семь гранат за заход. И все боевые, не учебные.
- А чого не вистачає?
- Бронежилетов, конечно, не хватало. Но их вот привозят, помогают люди. Сейчас основная нехватка — обеспечение жизнедеятельности. Генераторы, бензопилы. Тепловизоров нет ни одного. Или вот бинокль. У меня есть, но без шкалы. Красиво видно, да, но определять расстояние приходится как раньше. Знаете? Караднаш, пальцы. А. Касок кевларовых на весь батальйон всего штук пять. У меня есть, у Кузи вот... А так — советские есть, но от них больше гемора, чем толку.
У батальйон того вечора "спонсори" (група небідних людей) привезли останні потрібні батальйону тридцять два бронежилети. Із цими — кожен боєць буде забезпечений власним.
Але дістати сертифіковані Міністерством оборони жилети "спонсори" не змогли.
- От у перекупників завжди є скільки хочеш. Але незрозумілої якості, не кажучи про накрутку. Часом думаю, що перекупники — мародери, — обурюється один із тих, хто займається пошуком бронежилетів (людина просила не називати її).
Замість сертифікованих довелося купити жилети від відомої фірми, яка в мирний час займалася виготовленням бронедверей.
Приїжджає мікроавтобус, вивантажують окремо тканинну основу жилетів, окремо броньовані плити. Солдати збираються півколом біля мікроавтобуса, і сорокалітній боєць з оселедцем здіймає бучу:
- Я лічно прострелював точно ті самі пластіни!
- То не такі були! — кричить йому інший.
- Шо ти мені розказуєш? Я спец по металу!
- Зовні, може, й такі, але ж є ще закалка, — заспокоює спеца третій.
- Нада шоб виробник сам привозив, ставив плиту перед грудьми, — показує руками четвертий, літній солдат у майці. — І шоб дві пулі: одна з Калаша, одна з СВД, — солдат зазирає мені у вічі, помітивши увагу.
Як пояснює командир роти "Одинадцятий", кожну плиту, незалежно від виробника, самі бійці "відстрелюють" на полігоні: один постріл з автомата Калашникова з відстані 25 метрів, один зі снайперської гвинтівки Драгунова з відстані 100 метрів.
- Из СВД надо бы с 50 метров, но снайпер с 50 стрелять не будет, — посміхається "Одинадцятий".
Солдати продовжують сперечатися про нові плити до бронежителів:
- Давайте щас і відстріляємо!
- Це дозвіл на стрільбу запрашувать нада! Завтра!
- Так, ану відійшли на три метра! — кричить прапорщик, який розвантажує броньовані плити з мікроавтобуса на землю. — Підняли галдьож, а мені рахувати!
Прапорщик усіх розганяє. Бійці потроху розходяться.
Політрук Роман, посміюючись зі скандалу, веде показувати казарми. Проганяє товсту чорну собаку, яка вляглася на сходовому майданчику:
- Отака моя політруківська робота. А ну на вулицю! Пішшшшла! Ану!
Коваль
- Ось дивіться! — у казармі нас ловить металург з оселедцем. — Така сама!
Він виймає з-під койки та приносить двічі прострелену металеву плиту.
- Це такі роздавали на майдані, — каже металург. — Я цю лічно прострелив.
Плита на вигляд не така, як ми бачили щойно внизу.
Інші бійці заспокоюють металурга: завтра нові плити "відстріляють", і він сам в усьому переконається. Якщо добрі — візьмуть, погані — відбракують. (На час здачі матеріалу "відстрілу" ще не було).
Від металурга з оселедцем ми йдемо до коваля.
Коваль тепер — снайпер. Йому 52 роки. Він сидить на койці. Разом з іще одним снайпером приблизно такого ж віку солять сало й загортають у промаслений коричневий папір.
- У мене кузня в Києві. Знаєш? За Куренівкою проїжджаєш... а там, уже як їхати в бік Богатирської...
Коваль залишив кузню й пішов добровольцем. До своєї СВД сам приробив якісь спеціальні підставки — я потім чув, як із цього і жартували, і захоплювалися.
- Теж майданівець. З моєї сотні, — каже політрук. — Так, от його треба сфотографувати! Які ковальські руки! — політрук звертається до коваля. — Тільки балаклаву вдягни. Снайперами треба отаких мужиків. Руки не тремтять.
Коли ми спускаємось, мобілізований похмурий чоловік тихо відкликає мене вбік:
- А ну зніми, як командир роти проводить інструктаж, — показує він.
Я не знімаю, тож мобілізований знімає на власний телефон.
У вікно видно, як командир перед строєм сів на поребрик, тобто, даруйте, бровку. Втирає щось і при цьому курить. Мені здалеку не видно, чи це "Одинадцятий", але, на відміну від мобілізованого, не знаю, чи вважати таку неформальність чимось поганим.
- Боїшся їхати? — тихо питаю мобілізованого.
- Чого боятись? — супиться він. — Ну мало що і де може статись. Тут тебе може машина переїхати...
- Так, не відставати! — повертається по мене політрук.
Олег
Ми пройшлися по всіх поверхах казарми. На останньому жили розвідники — прямо у приміщенні спали в наметах, а не на ліжках.
- А ось це командир розвідки. Знімати суворо заборонено, — політрук чухає неголе підборіддя і, як завжди, іронічно посміюється. — Хоча його недавно по телевізору показували...
Одна з рот, щоб звикати, якраз переселяється з казарми спати в намети. Половина людей батальйону ходять по території військової частини у бронежилетах.
- Чтобы притерлись, — пояснює "Одинадцятий", маючи на увазі не так бронежилети, як самих бійців.
- Бронежилети ж наче тільки по три години підряд носити можна? Ну, хребет не псувати?
- Да кто на это обращает внимание? — пирхає "Одинадцятий". — Все равно как начнется обстрел — ты с него этот бронежилет и силой не сдерешь.
"Одинадцятий" прощається, а до виходу проводжає лисуватий літній боєць, якого назвемо тут Олег. Олег тримає на руках цуценя, яке гладить, як кота.
- Броніки вже в усіх є. Зараз оці нові тільки відстріляємо. А одному нашому ціле його село на бронік скидалось. Якби нам дозволили — ми б і зброю купили. А то Калаші у кого сімдесят третього року випуску, у кого шістдесят п’ятого...
Політрук раніше казав, що має і власний бойовий пістолет, але ж не буде ходити з двома — а не взявши державного, не може брати патрони. І державний автомат у політрука — сімдесятого року випуску.
- А вас що, і в казарми пустили, і в їдальню? — дивується Олег, проводжаючи нас.
- А чо? Політрук узяв в оборот.
- А, Роман? Майданутий? — сміється Олег.
- Ви що, майданівців так називаєте?
- А вони самі себе так називають, — Олег нахиляє обличчя до цуценяти.
Виявиться, що Олег і сам із самооборони. Це в нього гумор такий.
- Ну, щасливо вам, — каже Олег.
- Це вам щасливо! — відповідаю з придиханням.
- Приїжджайте до нас іще. Але вже кудись під Слов’янськ.
У Слов’янську вже спокійно, але Олег за інерцією називає саме його. Махає на прощання і з цуценям на руках вертається за КПП.
За матеріалами: theinsider.ua