Під мантією тітоньки Феміди (судові історії) – 2

Обновлено Ноя 4, 2011

Суддя Коновалов не даремно вважався у Ворошиловському суді провідним фахівцем по спілкуванню зі мною. Якраз на той момент у його провадженні перебував позов до газети та Валика Хорошуна про стягування, здається, 50 тисяч гривень на компенсацію моральної шкоди, завданої публікацією статті про трудові будні прокурорів. Позивачем виступив колишній заступник Мар’їнського міжрайонного прокурора Марченко (на момент подачі позову він вже працював у прокуратурі Кіровського району Донецька) та пенсіонер МВС, у недалекому минулому – борець з організованою злочинністю, на прізвище Плотницький. Зрозуміло, що я представляв газету в суді й пив кров з судді та позивачів по повній програмі.

Тактичні бої

Фабула статті, за яку Марченко вимагав 50 тисяч грн., була, дійсно, унікальною й згодом не раз описувалась у пресі, позаяк історія органів прокуратури нічого подібного не знала. Процитую свою недавню статтю на «ОРД» (http://ord-ua.com/2011/08/21/projdisvit-u-mantiyi/?lpage=1), у якій згадувалася ця пригода:

«Наприкінці 90-х років минулого століття в Мар’їнському районі Донецької області на посаді заступника міжрайонного прокурора служив такий собі Ігор Марченко. Прокурор – як прокурор. На роботу він їздив вдягнутий у спортивний костюм, лакові черевики та норкову шапку з золотим ланцюгом на шиї завтовшки з мізинець. Як і всі прокурори, займався зароблянням свіжої копійки й навіть відкрив на паях з місцевим підприємцем Ополєвим міні-пекарню.

Згодом Марченко перебрався в прокуратуру Кіровського району Донецька, але регулярно навідувався в Мар’їнку, забираючи свою частку прибутку від діяльності пекарні. А коли, траплялось, державні справи вимагали присутності пана прокурора в обласному центрі, Ополєв сам приїздив у Кіровську райпрокуратуру та привозив компаньйону гроші. Ці гроші Марченко щоразу занотовував до відомості, куди записував дату, суму, курс долара й ставив власноручний підпис…

Може б і донині опікувався б пан Марченко хлібом насущним, але одного разу, восени 2000 року, після чергової п’янки йому спало на думку, що нелогічно ділитись з якимсь комерсантом прибутками, якщо можна все забирати самому. Думка ця була реалізована в суто донецьких традиціях: Марченко запросив Ополєва до райпрокуратури, після чого разом з ще одним «хлібопіком» — співробітником УБОЗу Плотницьким — вивіз директора пекарні в розташований поблизу гуртожиток і бив доти, доки Ополєв не написав розписку, що начебто винен Марченку 30 тисяч доларів. Отримавши цю розписку, прокурор оголосив, що відтепер колишній компаньйон переходить до нього в рабство й має привозити в прокуратуру Кіровського району м.Донецька все, що заробить.

Але Володимир Ополєв, залікувавши сліди побоїв, платити в прокуратуру відмовився. Тоді на прохання Марченка за нього взявся Мар’їнський міжрайонний прокурор Едуард Шевченко та начальник слідчого відділу тамтешньої податкової міліції Олег Лінник…

Якраз за пару місяців до того, у перших числа грудня 2000 року, зі слідчого відділу Мар’їнської податкової міліції звільнилась і виїхала за кордон слідчий Ірина Вишневська. Лінник вирішив цим скористатись і разом зі своїм підлеглим Віталієм Степаненком у січні 2001 року виготовив від імені Вишневської «заднім числом» постанову про порушення проти Володимира Ополєва кримінальної справи за, начебто, ухилення від сплати податків».

Але найскандальнішим було те, що все це відбувалось на «канонічних землях» колишнього прокурора Донецької області, а на той час – народного депутата України, Геннадія Васильєва, який всевладно панував на території Мар’їнського та Велико-Новосілківського районів.

Доки ми з Валиком витягували Ополева з в’язниці (до речі, на підприємця вдягнули наручники в один день з Юлією Тимошенко, 13 лютого 2001 року), Марченко, думаючи, що в нас немає доказів його бурхливої комерційної діяльності, на пару з Плотницьким подав позов до Вор-суду, за місцем розташування редакції. Позов потрапив на розгляд до Коновалова і Віктор Васильович – вайлуватий та трохи клишоногий – кожного разу, як зіткався зі мною в коридорі суду, зупинявся й починав пояснювати, чому він обов’язково задовольнить позов Марченка:

Вовчику, ну сам подумай, я ж з Генкою Васильєвим на одному курсі вчився. Ну, як я тепер можу йому відмовити? Давай я тобі краще кілька твоїх позовів задовольню – до кого хочеш. А по цій справі, ну, сам розумієш…
Вікторе Васильовичу, — кажу, — так, може, Ви самовідвід візьмете, якщо наперед знаєте своє майбутнє рішення?
Я серйозно.
І я серйозно. А давайте-но заб’ємо парі на те, що Марченко відмовиться від позову?

Коновалов починав хіхікати та йшов до себе в кабінет, завалений паперами, що роками не прибирались. Але я на Віктора Васильовича не ображався, бо знав те, чого не знав він – у мене на руках був оригінал відомості Марченка, куди той записував отримання грошей. Не світлокопія, а саме оригінал, придатний для будь-якої почеркознавчої експертизи, оскільки містив і слова, і підписи, і цифри. Цей оригінал я беріг «на десерт», а спочатку хотів вимотати процесуального опонента й суддю. Бажано – до передінфарктного стану. Бо мав час і натхнення.

Наступне засідання за позовом Марченка трапилось невдовзі після того, як я всередині літа 2001 року здав на пошту позов у інтересах Горника. Після безпредметного засідання (здається, хтось знову не з’явився) Коновалов попрохав мене на кілька хвилин затриматись у його захаращеному кабінеті:

Ну що ти зв’язався з оцими жидами? Воно тобі треба? Ти ж не дурна людина і маєш сам зрозуміти, що ніякий суд цю дівку з квартири не вижене.
Так Ви так у рішенні й напишіть, Вікторе Васильовичу, — сміюсь я у відповідь.
Ну, роби як знаєш, а я тебе попередив…

Пройшов місяць, пройшов другий, пішов третій, а жодної офіційної реакції на мій позов про позбавлення племінниці Чубар права користуватись квартирою Горників з Вор-суду не надходило. Тоді я вкатав скаргу голові суду Івашурі з проханням ініціювати порушення дисциплінарного провадження щодо Коновалова за кричуще затягування розгляду справи. Але замість відповіді за кілька днів отримав ухвалу Коновалова з відмовою в прийнятті позовної заяви на тій підставі, що в позові «не указано статус позивача Горника».

Наступного дня я подаю апеляційну скаргу на це Коноваловське марення. Подаю, як і належить, у Ворошиловський райсуд, звідкіля Коновалов має переслати мою скаргу до судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Донецької області. Тобто, до Лісової. Але натомість за кілька днів отримую ухвалу Коновалова про відмову в прийнятті апеляційної скарги. Тоді я подаю апеляційну скаргу на його ухвалу про відмову в прийнятті. А заодно – пишу на Коновалова скаргу до Вищої ради юстиції.

Проходить ще трохи часу й десь у січні 2002-го в редакції знову з’являється Горник-молодший. Він, виявляється, годину тому був у Коновалова, намагаючись з’ясувати, що, власне, відбувається, і наслухався безліч компліментів на мою адресу. Віктор Васильович запевняв Горника, що я – винятковий гад, пересварився з усіма суддями й тому зі мною ні в якому разі не можна мати жодних справ. І, взагалі, я не є правником і нічого не розуміюсь на юриспруденції. Натомість Коновалов запропонував Горнику свого довіреного адвоката, який, мовляв, хутенько вирішить всі проблеми.

І що, — питаю, — багато на мене Коновалов бруду лив?
Ой, якби Ви тільки чули, — каже Горник, — його аж тіпало.
Це те, що нам треба. Тепер Ваша справа гарантовано виграна. Але за умови – Ви зараз викладете на папері все те, що Коновалов говорив Вам про мене. Це має бути Ваш лист на адресу головного редактора нашої газети.

Горник, довго не вагаючись, так і зробив. Навіть навів деякі цитати з палкої промови Віктора Васильовича, замість матюків вставляючи три крапочки.

Наступного дня ми з Валиком відправились до Коновалова на розгляд позову Марченка. Я зразу ж заявив відвід судді, доклавши лист Горника з детальним описом усього того, що Віктор Васильович говорив про мене. Відводи в ті часи розглядав голова суду, тож засідання довелось закривати – доки Івашура не вирішить, що робити далі.

Наступного дня Коновалов розшукав мене телефоном: «Зайди, треба поговорити». Редакція від суду була неподалік (класичний випадок відстані від великого до смішного), тож за півгодини я входив у кабінет Віктора Васильовича.

Слухай, Володю, ну навіщо нам лаятись? Якщо ти хочеш, щоби я розглянув позов Горника – та немає питань. Зараз ми все владнаємо. Поклич Тихонівну, будь ласка.

Тихонівна – завідувачка канцелярією, яка пропрацювала тут безліч років і яку боявся навіть голова суду – зайшла в кабінет з журналом реєстрації вхідної кореспонденції.

Зараз, Володю, ми все зробимо, — Коновалов гортав журнал, — ось була твоя апеляція, а ось її вже немає. Ми її викреслили, як помилково записану. Все. Будемо вважати, що я тобі ні в чому не відмовляв. На тобі повістку, на яке число тобі зручніше, таке й запишемо… Поспішати нам немає куди, давай на березень місяць. Розпишися в отриманні.

Я розписався, ми потиснули один одному руки та поклялись у вічній дружбі. Після чого я прийшов у редакцію, зняв копію з щойно отриманої повістки по справі Горника, доклав ухвалу Коновалова про повернення позовної заяви (яку Коновалов вилучив зі справи, але яка в копії залишилась у мене), доклав копію своєї апеляційної скарги (згадка про яку «випарилась» з книги обліку) з відміткою канцелярії суду, вклав у конверт і разом з супровідним листом відправив усе це до обласної кваліфікаційної комісії суддів…

Між іншим, Коновалов після цього рік зі мною не здоровкався…

А за кілька днів, виходячи з канцелярії суду, я надибав Івашуру, який поспішав до себе в кабінет.

Слухай, чого ти домагаєшся? – Лагідно (аж брови смикались) спитав у мене Віктор Олексійович.
Угадайте з трьох разів.
Значить, так. Я забрав твій позов по квартирі у Коновалова та передав на розгляд Міщенку.
А що будемо робити з позовом Марченка до газети?

Івашура невдоволено щось буркнув і зник за дверима приймальні.

Власне, це мені й було потрібно – круговерть зі скаргами на Коновалова й була затіяна виключно заради того, щоби справа про позбавлення племінниці Чубар права на житлову площу потрапила до єдиного судді, який міг без жодних наслідків для себе винести законне та обґрунтоване рішення – до Геннадія Автономовича Міщенка.

«Клоун»

Віктор Олексійович Івашура був мудрим головою суду. І тому він знав, що комплектувати установу виключно з пройдисвітів і хабарників у мантіях не можна. Звісно, пройдисвіти та хабарники становлять кістяк українського правосуддя, а кваліфікація голови суду якраз і визначається тим, наскільки слухняний суддівський контингент він собі добрав і як хвацько цей контингент вправляється на ринку замовних судових рішень. Але при цьому треба, щоби один суддя обов’язково був опозиціонером, або, за суддівською термінологією, «клоуном», який плює на вказівки голови й розглядає справи на власний розсуд.

Принаймні, мудрий голова суду неодмінно запросить «клоуна» на роботу. Більш того, я знаю кілька випадків, коли голови районних суддів усіляко ублажали столичні інституції, що відають призначенням суддів (Вища рада юстиції, Адміністрація Президента України, Комітет з питань правосуддя Верховної Ради України), аби тільки отримати такого «клоуна» до себе на вільну вакансію. І, навпаки, ті голови суддів, які нехтували це золоте правило, закінчували свою кар’єру дуже сумно. Як, наприклад, колишній голова Печерського районного суду Микола Замковенко, якого прокуратура ось вже десять років тягає по судах, як мавпа газету.

Бо в трудовій біографії кожного голови суду бувають такі справи, по яких – хоч умри – треба винести певне рішення, а винести його з тих чи інших причин неможливо. І тоді цю справу мудрий голова суду розписує на «клоуна», а сам у вищих інстанціях каже: «Ну, що я можу зробити, ви ж знаєте, що ім’ярек некерований і ніякому впливу не піддається. Клоун та й годі». А якщо такого «клоуна» не має – як це трапилось у 2001 році в Печерському райсуді, коли туди надійшла скарга адвокатів Юлії Тимошенко на постанову Генеральної прокуратури про арешт «газової принцеси» — то крайнім буде голова суду, якщо не забезпечить винесення потрібного начальству рішення. Замковенко не забезпечив – і отримав сам кримінальну справу. А требу було Миколі Івановичу повчитись досвіду в голови Ворошиловського райсуду Донецька Віктора Івашури…

У деяких судах голови навіть примудрялись мати певний зиск з самого факту наявності «клоуна». Наприклад, тривалий час у судовій палаті з кримінальних справ Апеляційного суду м.Києва працював «некерований» суддя, який не брав хабарів, жив на саму зарплатню разом з дружиною та купою дітей і розглядав справи на підставі виключно закону та свого внутрішнього відчуття справедливості – Юрій Олександрович Василенко. Він продовжував працювати навіть після того, як 15 жовтня 2002 року виніс постанову про порушення кримінальної справи щодо Президента Леоніда Кучми.

Треба віддати належне винахідливості тодішнього голови Апеляційного суду м.Києва Григорія Зубця. Як згодом розповіли знайомі адвокати, Зубець встановив тверду таксу для тих, хто хотів, щоби його апеляція розглядалась у відповідності із законом, і за якихось 5 тисяч доларів розписував справи на Василенка. Юрій Олександрович довідався про те, які гроші обертались навколо нього, лише після своєї відставки за віком.

Був такий «клоун» і у Ворошиловському суді м.Донецька – Геннадій Міщенко. До речі – той самий, який у листопаді 2007 року постановив виплатити 2 млн. грн. родичам незаконно засудженої Світлани Зайцевої, що в СІЗО заразилась на туберкульоз і померла, полишивши сиротами трьох дітей. Пишемо «був», оскільки 17 червня 2010 року Верховна Рада звільнила його з посади з формулюванням «за порушення присяги судді». Кажуть, Автономович хотів трохи підзаробити на старість, наклавши арешт на акції українського БТА-банку та зборонивши проведення загальних зборів його акціонерів. За це й поплатився. Одночасно з Міщенком суддівську мантію за порушення присяги судді мали зняти й з Івашури (щоправда, за інше). Але Віктор Олексійович відкараскався лише переляком, а Геннадій Автономович до останнього моменту чекав, що його минує чаша сія й поїхав у Київ домовлятись, коли вже було пізно.

По материалам ord-ua.com