Як українські не-офіцери торгують солдатами

Згідно з останніми дослідженнями Інституту Горшеніна, майже 73% українців упевнені, що збільшення фінансування ЗСУ не покращить становище військових. Строкова служба давно перестала бути престижною, але парадокс: цієї осені, наприклад, на Дніпропетровщині, конкурс становив 11 юнаків на одне солдатське місце. Чому? Бо в армії годують. Бо не треба шукати роботу й винаймати житло.

Бо після «дембеля» можна влаштуватись працювати, приміром, охоронцем. І всі ці плюси переважають очевидні мінуси. Ось тільки жодного із призовників ані до присяги, ані після не попереджають про те, що солдат – це раб, який цілком належить командирові.

ВОЯКИ НА ПРОДАЖ

«Улітку солдати тут обслуговують усіх підприємців, – розповідає колишній офіцер Володимир Лазаренко. – Вони тупо заробляють гроші для свого командира. А якщо не хочуть, він їх просто лупцює. Тому всі залякані й забиті».

Наш співрозмовник служив у селі Понизівка, що біля Ялти, у військовій частині А 0801. Лазаренко розповідає, що командир Віталій Смірягін на солдатській праці заробляє вже давно. «Рядові, – каже, – втікали від Смірягіна ще коли той комроти був у іншій частині. – Тоді він примушував солдатів збирати каміння – по три, чотири машини за день.

Хлопці з ніг валилися, засинали в наряді. І врешті не витримували, втікали. Гроші, зароб­­­­лені вояками, командир забирав собі. Я про це казав керівництву, але реакції – нуль». Потім Смірягіна перевели, але замість угамуватися, – додає колишній офіцер, – той знов узявся за старе».

Слова Лазаренка підтверджують і ті, хто був підлеглими Смірягіна. Олег Бабанський закінчив службу рік тому. Свої солдатські будні згадує із жахом. Найгірше, за його словами, була не пісна каша, не суворий статут і навіть не дідівщина. Найтяжчим виявилося те, що його разом з іншими рядовими чи не щодня кидали на нову ділянку робіт.

«Було таке, що відразу 10 солдатів ішло на роботу – шість туди, чотири сюди, а в частині залишався один! – розповідає Олег. – І йому доводилося прибирати всю територію. Найгірша робота – могили копати. Якось копаю я, а поруч стоїть мужик із золотим ланцюгом у палець завтовшки і кричить на нас: «Швидше давай, швидше!»

КОМАНДИРУ – ГРОШІ, БІЙЦЯМ – МОРОЗИВО

Командира Смірягіна знайти легко, домовитися з ним – іще легше. Він виходить на КПП, уважно слухає журналістську легенду про машину цегли, яку треба розвантажити, і пропонує взяти в нього скільки треба вояків. Нам потрібно двох. Їх і зустрічаємо наступного ранку на пропускному пункті. За солдатів командир бере 200 грн. Наші документи військового не цікавлять. Тобто хто ми і що насправді збираємося робити з бійцями, йому байдуже.

Солдати також зайвих запитань не ставлять. Навіть коли замість цеглу розвантажувати веземо їх подалі від військової частини і пригощаємо морозивом. Коли ж дізнаються, хто і навіщо їх купив, мовчать. Рядових ми відвезли до керівників кримської військової служби правопорядку, а свою розповідь про їх купівлю у Смірягіна підкріпили відзнятим на телефон відео.

Налякані армійці починають ділитися спогадами про службу. Рядовий Микола пригадує, як розвантажував машини й копав траншеї в Сімеїзі та Ялті. За півроку служби на такі роботи він їздив сім чи вісім разів. Військові правоохоронці приймають вольове рішення вирушати до частини А 0801 і брати командира Смірягіна на гарячому.

Вже за півгодини на плацу починається перекличка – факт нестачі двох солдатів доведено. Пояснити, де вони, офіцер не може. Коли ж тут-таки з’являються журналісти разом із вояками, військові правоохоронці констатують скоєння командиром правопорушення – виділення бійців за гроші для роботи за межами частини.

ПОКАРАННЯ

У ході розслідування виявилося, що Смірягін постійно відправляв військовослужбовців на роботи, не пов’язані з проходженням служби, а також систематично порушував соціальні гарантії солдатів. Командира визнали вин­­­­ним у скоєнні корупційного діяння. І навіть призначили йому покарання – штраф у 2550 грн. Делікатно кажучи, сума не надто велика, тож, з огляду на підприємницьку хватку Смірягіна, мож­­на припустити, що розрахуватися з державою йому буде не дуже важко. Щоправда, платити штрафу офіцер не хоче, й тому звернувся з апеляцією до суду.

А яким було б покарання, якби командир продав солдатів не журналістам, а, наприклад, сексуальним збоченцям?

Виявляється, таке теж практикується в нашій армії. Але військове керівництво проблеми не бачить, навіть коли йому допомагають розплющити очі. У межах журналістського розслідування репортери обійшли три військові частини, де спробували купити солдата на ніч. І в двох із них (одна розташована в центрі Києва, а друга – в області) черговий на КПП порадив кореспондентам поговорити з… офіцером.

Тобто з такими проханнями до них уже зверталися. І несподіванкою для служивих вони не стали. Понад те, командири погодилися «виділити» рядових. Не збентежило їх навіть, що, за журналістською легендою, замовляли солдатів для чоловіка. Вояк, якого виділили журналістам, був готовий їхати хоч у сауну, хоч на квартиру. Головне, щоб повернули до частини зранку. Вартість повії в погонах – близько 500 грн.

Інформація, зібрана журналістами, не на жарт образила Міністерство оборони. Ще до того як було призначено і проведено перевірку, військові звинуватили медіа в інсинуаціях та провокаціях. Зрозуміло, що ревізія не підтвердила жодного факту, виявленого ЗМІ.

Наш герой, офіцер Смірягін, так і залишився служити в частині А 0801. Його колишній колега Володимир Лазаренко досі живе по сусідству й бачить, що на «шлях перевиховання» командир так і не став. Єдине, що змінилося в житті ялтинської частини, – її залишили двоє рядових.

Обох хлопців, яких Смірягін продав журналістам на розвантаження цегли, перевели в Сімферополь до підрозділу при Військовій службі правопорядку. Аби півроку, що їм залишилося до дембеля, вони відслужили Батьківщині не прибиральниками, могильниками та вантажниками, а солдатами. Утім, саму українську армію двоє бійців і журналісти навряд чи врятують. Таких Смірягіних у державі тисячі.

По материалам cripo.com.ua