Службове недорозслідування

Про формальні службові розслідування діяльності працівників міліції з боку служби внутрішньої безпеки МВС, а також перевірку скарг силами прокуратури - у дослідженні Олександра Букалова, члена Комісії з питань попередження катувань при Президентові України. Букалов розглядає існуючу практику первірок на прикладі набувшої розголосу справи Тимченка, що сталася в місті Дружковка.

28 березня зранку громадянин Тимчеко був запрошений до міліції м. Дружківка, провів там біля семи годин. Після цього з’явилася у місцевій газеті стаття з описом деталей його перебування у міліції та про начебто жорстоке поводження з ним, про його побиття працівниками міліції.

Працівниками ГУМВС у Донецькій області було проведено службове розслідування обставин випадку та повідомлень про жорстоке поводження.

Маючи певну інформацію про деталі розслідування, вважаю важливим поділитися своїми враженнями від цього розслідування. Але спочатку хотів би зробити застереження: мої враження не мають на меті довести або спростувати невинуватість громадянина Тимченка. Цього боку справи я не торкаюсь. Мова тут йде тільки про поводження з ним в міліції та про результати перевірки.

Перше. Поза всяким сумнівом, Тимченко провів у міліції м. Дружківка близько семи годин. Наскільки мені відомо, особу не можна утримувати довше, як три години, якщо її не затримано і не складено відповідний протокол. А якщо протокол складений – особа має право на доступ адвоката, має право не свідчити проти себе, має право на телефонний дзвінок. Проведене міліцією розслідування ці важливі процедурні моменти затримання «не помічає». Здається, що прокуратуру дотримання цих важливих процедур теж не цікавить.

Друге. Тимченко наполягає, що він по телефону встиг повідомити дружині про неналежне з ним поводження. Розслідування цей факт також ігнорує. І саме тому вельми непереконливо виглядає версія міліції про те, що Тимченко жив собі, не мав наміру зізнаватися у начебто скоєному злочині, а потім раптом забажав зробити явку з повинною. За межами міліції не хотів – а потрапив у середину - і забажав. Розслідування не містить жодного раціонального пояснення такому раптовому «бажанню» Тимченка. Чисто логічна конструкція міліції про те, що він начебто усвідомив відповідальність – і забажав покаятися, ця логічна конструкція аж ніяк не може пояснити його подальші дії.

Може, міліціонери його переконали зізнатися? Може. Але якими способами? Чому людини у здоровому розумі прийшла каятися, а за день-два стала говорити про її побиття, та ще й у лікарні фіксувати тілесні ушкодження? Де логіка?

Далі. Розслідування абсолютно не містить визначення перебування Тимченка у різних кабінетах за часом – з якого та по який час в якому кабінеті він перебував. Адже провести дії, для яких його начебто офіційно запросили, та поговорити зі слідчим – на це достатньо години, ну пару годин. Що він там робив сім годин? Де він перебував? В яких саме кабінетах? На яких підставах? До речі, перебував у якості підозрюваного. В який момент він зробив явку з повинною? Коли, в яку хвилину складений протокол? В який момент статус Тимченка змінився на підозрюваного? Всі ці обставини обов’язково мають бути відображені у результатах розслідування.

Мають, але… не відображені.

І знову – прокуратурі до цього немає діла. Її професійний рівень не сягає рівня, коли ці обставини є важливими. Як і професійний рівень тих керівників у прокуратурі, які спокійно сприймають подібний рівень «розслідування» підлеглих.

Наявність запису відеокамери про вихід з міліції Тимченка о 16-44, який начебто є доказом невинуватості міліції, насправді не може бути доказом того, що з ним не поводилися жорстоко та не примушували підписувати папери. Цей запис свідчить лише про те, що Тимчеко самостійно вийшов з міліції та не був побитий настільки, що не міг сам пересуватись, не стікав кров’ю.

Розслідування обходить мовчанням важливу деталь: чи є свідки, окрім міліціонерів, що Тимченко полишив міліцію без будь-яких ушкоджень? Наявність підпису Тимченка у журналі відвідувачів про відсутність претензій до міліції не має жодного значення.

І нарешті головне. Тимченко зафіксував тілесні ушкодження після перебування в міліції. Так, він це зробив не в перші хвилини, а через день-два. Виходячи зі стандартів Європейського Суду з прав людини, це не має суттєвого значення. Чи міг він отримати ушкодження після виходу з міліції? Не виключено. Але якщо міліція висуває таку версію, вона обов’язково має надати розумні пояснення їх походженню та обов’язково докази. Припущення, що їх завдали невідомі особи, може згодитись (і здається, дуже добре згодилося…) хіба що для прокуратури. Якщо відсутні з боку міліції чіткі пояснення та докази походження ушкоджень – відповідальність несе безумовно і без варіантів міліція. Це не побажання Європейського Суду. Це обов’язковий стандарт.Закон. Навіть у випадку, якщо не з’ясовано прізвище особи з числа працівників міліції, яка могла завдати такі ушкодження, відповідальність на державному органі, і «невідомість» осіб не позбавляє цей орган відповідальності.

Такі є стандарти Європейського Суду з прав людини (див. справу «Рібіч проти Австрії»), і вони мають силу на території України. А розслідування не містить жодних пояснень щодо причин ушкоджень у Тимченка. Тому дії державних органів (і міліції, і прокуратури), що ігнорують вимоги Європейської Конвенції з прав людини, яка має чинність на території України, є насправді НЕЗАКОННИМИ. Схоже, навіть, ЗАВІДОМО НЕЗАКОННИМИ.

Пан Тимченко має великі шанси виграти справу у Європейському Суді та отримати компенсацію за моральну шкоду. Працівники міліції та прокуратури навіть не думають, що у випадку виграша громадянина у Європейському суді держава може стягнути кошти, заплачені за рішенням Суду, з винуватців програшу у Суді. Це може бути через два-три-чотири роки, але тим не менш... Вже є декілька десятків випадків таких регресних стягнень.

Отже, проведене розслідування не містить опису низки важливих моментів перебування Ттимченка в міліції. Важливі процедурні моменти затримання громадянина та гарантії, які надають Закони та Конституція України, не відображені. І саме через їх відсутність у розслідуванні (а не в реальності) воно є скоріше «недорозслідуванням», яке містить серйозні загрози для тих, хто проводив це розслідування та на його основі ухвалював рішення. Наприклад, про відмову у порушення кримінальної справи за фактом отримання тілесних ушкоджень громадянином, що робить такі рішення НЕЗАКОННМИ.

Чому ж так ризикують і міліціянти, і прокурори? Висновок один – через своє невігластво. Може у такий спосіб вони хочуть ще раз довести, що іноді невігластво дорого коштує?

По материалам tema.in.ua