Фобії політиків та їх наслідки для країни
Найбільшими фобіями українських політиків є страх викриття населенням їхньої неадекватності та страх соціального вибуху. Психологи називають політику патогенним хвороботворчим середовищем, в якому розвиваються і підсилюються психологічні негаразди людини. Матеріалізуються фобії посадовців у високих парканах, будинках з колонами та намаганні оточити себе неймовірною кількістю челяді – політтехнологами, охоронцями, персональними кухарями чи масажистами.
У Президента є своя особиста трагедія. З одного боку, у нього царські повноваження, а з іншого – погана поінформованість про реальний стан речей. Експерти радять гаранту не перейматися про велику кількість зброї у населення, бо вона ніколи не визначала готовність до насильницької акції. При цьому не слід забувати, що навіть з малою кількістю зброї або з її відсутністю люди робили перевороти, коли для цього було соціальне підґрунтя.
Про це на прес-конференції в «Главкомі» говорили соціальний психолог Олег Покальчук та експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардаріка» Костянтин Матвієнко.
Олег Покальчук: «Політика – це хвороботворче середовище»
Політики такі самі люди, як і всі інші, тому на них поширюється загальний підхід, при якому кожна особистість має свій набір страхів і переживань. В ширшому сенсі політики – це певна соціальна група, яка генерує свої страхи від того початку, коли вони в цю групу потрапили. Ключовий стратегічний страх, притаманний для політиків, - це страх викриття, оскільки характер входження в цей простір, характер набування статків і реалізації своїх можливостей в нашому правовому завжди викликають сумнів. Вони в цьому просторі існують, вже з ним звиклися і більш-менше непогано себе почувають.
Видео по теме
Олег Покальчук: «Откуда берут начало фобии Януковича?»
Тактично зараз зафіксовано появу нового соціального страху – страх соціального вибуху. Загострився процес не тільки переділу власності та впливів між елітами, а і перегляду їхнього статусу. Це відбувається не лише на внутрішньоукраїнському рівні, а і з європейської, євроатлантичної і російської точки зору цей процес може мати характер делігитимізації. Це означає не тільки майнові збитки для цих людей, а і втрату того, що вони вважають точкою тертя, яка будує їхню ідентичність.
Ці два базових страхи - викриття і можливість організованого спротиву існуючим суспільно-політичним процесам - супроводжуються тремтінням, хвилюванням і динамікою, яка буде мати для них наслідки.
Костянтин Матвієнко: «Долі Чаушеску, Хусейна чи Каддафі генерують фобії для нинішніх диктаторів»
За двадцять років політики сформувалися як певна каста. Є правила входження в середовище політиків, для них є поняття власної самоідентифікації. Частина з них присутня в засобах масової інформації, таким чином для свого оточення вони створюють враження власної суспільної значущості. З іншого боку, є мінімальна їх частина, що здатна до рефлексії і розуміє, що насправді вони мало чого варті з фахової точки зору. Відчуття того, що ці громадяни не на своєму місці, у них завжди буде присутнє.
Той, хто мостив Київ плиткою, чудово знав, що він за своїм інформаційно-культурним, освітнім, етичним рівнем неадекватний місту, яким він керує. І тільки наприкінці своїх каденцій міського голови цей громадянин вже більш-менше впевнено себе почував. Тоді система стала корумпованою настільки, що люди, які знаходилися під ним, були вже точно не кращі за нього. На початку своєї каденції Леонід Данилович чудово розумів, що він неадекватний країні, якою взявся керувати. Тільки в кінці своїх повноважень він вже вважав своє перебування на цій посаді цілком природнім. Політики, які зараз являють собою керівну ланку України, абсолютно чітко усвідомлюють свою неадекватність завданням, які перед ними стоять. Тому головна їх фобія – страх викриття, що суспільство все це усвідомить.
Новость по теме
Барамидзе: Грузия не будет учить Украину в вопросе Тимошенко
Свої статки вони набули протягом двадцяти років, на пам’яті одного покоління. Суспільство знає, що ці статки крадені, а якщо це так, то у нього виникне прагнення націоналізації. Політики це усвідомлюють, тому для них це теж є величезною фобією.
Ці фобії матеріалізуються у високих парканах, в будинках з колонами, в намаганні оточити себе неймовірною кількістю челяді – політтехнологами, охоронцями, персональними кухарями і масажистами, яких раптом записують радниками в поважні державні установи.
Ми бачимо прояви цих фобій в суперництві, в тому, що всередині правлячого клану виникають різні досить гострі конфлікти. Для когось вони закінчуються перебуванням в місцях ув’язнення, як для колишнього голови Держфінпослуг. Це теж ознака фобії.
Костянтин Матвієнко
Я зараз скажу непопулярну річ як для правлячого клану, так і для тих, хто придурюється опозицією. Романа Ландика треба випускати. Те, що відбувається з інфантом клану Ландиків, - це теж ознака фобії. Таких конфліктів в країні виникає безліч і відіграватися на ньому в той час, коли прокурори чавлять людей на «зебрах», судді збивають або стріляють в людей... Тобто, вихоплюється один малозначущий епізод, яким намагаються прикрити все інше неподобство, яке здійснює влада зі своїми громадянами.
Новость по теме
Грузия надеется на мудрое решение Украины в вопросе ЧФ РФ
Ці фобії на суспільство трансформуються таким чином, що викликають зневіру в державі як в системі інституцій. Їхня поведінка призводить до того, що вони реконструюють саму державу. Процес реконструкції уже незворотній. У нас є два шляхи. Перший – або рухатися в напрямку диктатури, а диктатори завжди мають фобії. Долі Чаушеску, Хусейна чи Каддафі – це те, що генерує фобії для нинішніх диктаторів. Другий шлях – це переорганізація держави як такої на демократичних засадах. Суб’єктивно, думаю, що ми будемо рухатися в напрямку європейських цінностей. Не можна у нас прищепити ідеї самодержавства, як це має місце в Росії чи Білорусі. Тут великий сегмент тіньової економіки, потужне дрібнобуржуазне середовище, більш-менш освідчене населення, тому суспільство ще здатне відторгнути політичний клас як чужорідне тіло.
Олег Покальчук: Я би не проводив чіткий вододіл – ми і вони. Насправді ці люди такі самі, як і ми з вами. Суспільство боїться один одного, ми боїмося їх, вони – нас. Страх – це наріжний камінь для самоідентифікації. Люди слабкі продовжують боятися, а сильні - долають страхи і стають особистостями. Кожен із чиновників вважає, що вони на своєму місці, а всі решта не на своєму місці – це банальна людська риса.
Зараз є страх легітимного викриття. Ми всі і так знаємо, звідки вони беруть гроші, а страх легітимізації цього процесу – це вже серйозно. Тут починає працювати комплекс Тимошенко-Луценко, бо кожен приміряє ситуацію на себе, всі ж гроші з собою у в’язницю не забереш.
Ми б могли рухатися в бік європейських цінностей, якби ми їх розділяли. Ми їх поділяємо лише теоретично, а насправді ми доволі азіатська країна, починаючи від нашої релігійності, закінчуючи побутовим та звичаєвим правом. Ми, скоріше, Туреччина, ніж Росія.
Олег Покальчук
Страхи дійсно згенеровані, вони будуть розвиватися і зростати, але у нас дуже велика суспільна інерція. Щоб на населення щось вплинуло – це під великим питанням?
Які коники через свої фобії можуть викинути політики найближчим часом?
Костянтин Матвієнко: Перше - закон про вибори, який унеможливить участь громадян у виборчому процесі. Через мажоритарну складову вони намагаються себе законсервувати. Друге – це абсолютно ганебний бюджет 2012-го року, де ще більше піде на своє обслуговування, медицину, челядь і т.д. Вони б так робили і в іншому випадку, але в даному разі фобії виступають каталізатором.
Повідомлення з вуст Президента про накопичення зброї населенням є реальною загрозою чи страхом влади?
Костянтин Матвієнко: Це особиста трагедія Президента. З одного боку, ми повернули монархічну Конституцію 1996-го року з величезними повноваженнями Президента, ще розвинули їх законами і підзаконними актами. Президент являє собою джерело влади для всіх чиновників – від жандарма до градоправителя. З іншого боку, по цій заяві ми бачимо, що він абсолютно маніпульований і погано поінформований про реальний стан речей в суспільстві. Тобто, з одного боку, царські повноваження, а з іншого, дозована інформація – це трагедія для правителя.
Олег Покальчук: Психологічний стан політиків не має прямого зв’язку з їхніми політичними рішеннями, це опосередкований процес. Кількість зброї у населення була достатньою завжди, і вона ніколи не визначала можливість чи готовність до якоїсь насильницької акції. З малою кількістю зброї або з її відсутністю люди робили перевороти, коли для цього було соціальне підґрунтя. Заява Президента – реакція на якийсь вкид, думаю, з боку Служби безпеки, оскільки Міністерство внутрішніх справ спростувало цю тезу.
Як можуть вплинути на фобії політиків акції протесту, які відбуваються останніми днями?
Олег Покальчук: Це ніякі не акції протесту.
Костянтин Матвієнко: Ці акції згенеровані владою або тими, хто влади прагне. Той, хто відчуває, що не потрапить в наступні політичні розклади в 2012-му році, використовує ці настрої людей.
Вчора Верховна Рада Україні «привітала» українське телебачення з 60-річчям, знизивши український контент в ефірі до 25%. Це українофобія?
Олег Покальчук: Це бізнес в чистому вигляді. Там де по факту ми бачимо якісь українофобські тенденції і так оцінюємо ці політичні дії, то таким чином наділяємо цих людей якимось інтелектуальним і ідеологічним потенціалом. Це не так. Просто з російського боку більше іде ефірного бабла в мові, в якій це виконано, от і все.
Костянтин Матвієнко: Це суто бізнес. Вони мислять не категоріями нації, а категоріями грошей.
З якою метою політики пишуть книги, наукові праці, історичні роботи? Вони прагнуть до високого?
Олег Покальчук: Це вічна людська історія самолюбства і марнославства. Вони пишуть книжки, думаючи, що в такий спосіб можуть сказати те, що досі про них ще не знали і не чули. Це ілюзія хибної самоідентифікації.
Костянтин Матвієнко: У нас найрозумніший уряд за всю історію країни, немає жодного міністра, який немає наукового ступеню. Але коли ви відкриваєте їхні книжки, вірші, пісні, п’єси… Вони розуміють, що десь є інтелектуальне середовище, і їм це цікаво, тому вони за формальною ознакою записуються в Спілку письменників, Академію наук і т.і. Це ще іде від селянсько-колгоспного походження так званої еліти, коли агроном, ветеринар чи піп в селі були освідченими і знаходилися на трошки іншому рівні, ніж посполиті. І тепер, коли можна купити цей статус, вони його купують.
Олег Покальчук: Культура відіграє для них роль кланового племінного татуювання, маркера ідентифікації. Коли ми надаємо цьому якогось сакрального значення, що ось така людина написала, то, мабуть, там має бут щось вартісне. Як правило, не буває, тому що творчість і політика – це різні речі.
Хто більший псих – політики чи народ?
Олег Покальчук: Думаю, що політики. Це достатньо наївні люди, незважаючи на їхні статки чи інтелектуальний багаж. Вони йдуть в політику, думаючи, що вона їм дасть шанс для саморозвитку і реалізації своїх мрій. Українська політика точно цього не дасть.
Вони стали психами тому що пішли в політику, чи в політику ідуть тільки психи? Що раніше – політика чи психічний розлад?
Олег Покальчук: Спочатку політика, потім – психічний розлад. Політика – це хвороботворче середовище. Абсолютно здорових людей не буває, у кожного з нас є якісь симптоми чи синдроми, які розвиваються, коли ви потрапляєте в патогенне середовище. Верховна Рада і влада в принципі – це патогенне середовище. Там люди, які мали слабину, на повну розкручують ці негаразди, з клінічної точки зору. Але в їхньому середовищі вони вважають це нормою.
Костянтин Матвієнко: Суспільство здоровіше. Теза Глузмана: політикум – це негативний інфільтрат. Тобто, концентрація шизоїдів там є вищою, ніж в суспільстві.
Олег Покальчук: Суспільство більш шизоїдне, а влада - параноїдальна.
По материалам: glavcom.ua