Ренат проти Ріната? Спогади колишнього донеччанина

Можна лише вітати жагуче прагнення першого заступника Генерального прокурора України Рената Кузьміна відновити слідство по справі вбитого в 1996 році народного депутата Євгена Щербаня. Давно треба! Тим більше, що досі не допитаними залишаються два воістину невичерпних джерела інформації – народний депутат України Василь Стельмашенко та віце-прем’єр України Борис Колесников. А разом (щоби кілька разів прес-конференції не скликати), нехай Кузьмін відновить також і справи про загибель першого президента футбольного клубу «Шахтар» Ахатя Брагіна, його опонентів Сергія Романа та братів Долідзе.

Вже 15 років, як немає Євгена Олександровича Щербаня й 16 – Аліка Грека, то пак Ахатя Хафізовича Брагіна. І хоча час – найбільший ворог пам’яті, досі пречудово згадується атмосфера тих років: «стрілки», «розбірки», автоматники на вулицях, спалені автомобілі. Донецьк жив життям прифронтового міста, а головними темами розмов було обговорення того, як в перестрілці на Пєсках (донецьке передмістя з наголосом на першому складі – щось на кшталт тамтешньої Кончі-Заспи) у травні 1994 року Алік отримав кулю в живіт і що Греку телефонував з цього приводу виконуючий обов’язки прем’єр-міністра України Юхим Звягільський: висловлював співчуття. Або про те, як у вересні того ж таки 1994-го в «Червоному куті» довговолосий кілер розстріляв з автомата єдиного в області «злодія в законі» Чирика (Едуарда Брагінського).

До речі, ні про яку банду Кушніра, що, за нинішньою версією Генеральної прокуратури України, влаштувала на Аліка замах на Пєсках, ніхто в Донецьку в ті роки не чув. Натомість народний поголос категорично приписував спробу вбивства Грека такому собі Мишку Дворному, який готувався коронуватись на «злодія в законі» і контролював у Донецьку Куйбишевський район, привокзальний ринок та майже всю торгівлю наркотиками. Принагідно зазначимо, що невдовзі, у тому ж таки вересні 1994 року (за чотири дні по смерті Чирика), люди Гівчика розстріляли Дворного у дворі будинку по вулиці Кисловодській. З чого можна зробити висновок, що й смерть Чирика, до найближчого оточення якого входив Михайло Іванович, – також їх рук справа. Ну, а те, що бригада відмороженого Гіві обслуговує замовлення Аліка, у Донецьку знали всі.

Якщо вже Кузьмін вирішив зайнятись розслідуванням донецьких подій 94-96 років минулого століття, то непогано було б і зі смертю Дворного розібратись. Благо, є кого допитувати – Гіві Нємсадзе нині живий та здоровий і перебуває на волі, про що Кузьміну відомо достеменно. Оскільки саме перший заступник Генерального прокурора України у вересні 2010 року особисто вніс подання до Київського районного суду Донецька про закриття за давністю кримінальної справи відносно Гівчика, порушеної в зв’язку зі знахідкою кількох братських могил з похованнями 57 жертв цього найкривавішого злочинного угрупування.

Між іншим, був у 1994 році в моєму житті досить кумедний епізод – я «забив стрілку» людям Гіві. Відморозки Немсадзе, які наводили жах на Донецьк своїми безумними вчинками, влаштували чергову дур – «захопили в полон» одного мого знайомого, що працював інженером у академічному інституті. Цей рафінований «ботанік» був кудись вивезений і бригадний Юра йому оголосив, що ходять чутки про його обдарованість, а також про те, що він може придумати хімічне виробництво, яке приноситиме шалені прибутки. І що, мовляв, тепер він буде сидіти в підвалі й займатись науковою творчістю на користь банди.

М-да… Я не знаю, чи досі живий цей Юра, трохи контужений колишній «афганець», але сумніваюсь. Бо в кримінальних донецьких війнах виживав той, хто розумніший – це був такий собі природній відбір, геть чисто за Дарвіним…

Так ось. Інженера, полякавши, відпустили, «зобов’язавши явкою», але він, переляканий, прийшов до мене в напівшовковому стані й став благати порятунку. На природне запитання, як він уявляє мою допомогу, я отримав вичерпну відповідь: «Ну, не може такого бути, щоби ти чогось не придумав».

Довелось придумувати. Очевидно, що треба було спокійно поговорити з тим самим Юрою або з його бригадним начальством. Досить швидко вдалось встановити місце дислокації бригади – ринок у Пролетарському районі. Також нескладною виявилася й процедура передачі «привіту» з пропозицією поспілкуватись. Але залишався один делікатний момент. Господарем у місті вважався Алік, який вже залікував рану й переніс свою базу з Пєсок у готель «Люкс» на території ботанічного саду (до речі, цей готель будувався як урядова резиденція й першим його пожильцем був Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов у свій приїзд до Донецька наприкінці 80-х). І тому будь-які розбірки на його канонічних територіях без його відома вважались би, скажімо так, проявом неввічливості. А з іншого боку, історія була настільки абсурдною та сміховинною, що шукати ще й виходи на «Люкс» було б просто верхом ідіотизму.

Тоді я зробив по-інакшому. Разом з товаришем, який добре знав тодішнього віце-президента футбольного клуба «Шахтар» Равіля Сафіулліна, ми приїхали в клуб. Сафіуллін приходився Аліку родичем і мав повноваження вести розмови на такі неординарні теми. Звісно, Равіль сказав, що приймати рішення може тільки «головний тренер», але ситуація настільки абсурдна, що доповідати її Аліку просто немає сенсу. Тож мені варто самому з’ясовувати відносини з братвою Гіві, але якщо виникнуть запитання, він підтвердить, що я приїздив у клуб, висловив повагу й поставив до відома. Власне, це мені й треба було.

Через пару днів я був на ринку. Розмова відбулась трохи на «понтах», Юра все намагався зрозуміти, чи є в мене є солідний «дах», чи я приїхав на ринок з причини свого феноменального нахабства. Тому про всяк випадок співрозмовник запевнив, що у зв’язку з моїм візитом до клубу «Шахтар» (у бригаді Гівчика про це вже знали) вчора він зрання замочив м’ясо на шашлик і ввечері з тим м’ясом з’їздив у «Люкс» до Ріната: мовляв, нормально посиділи, Рінат жодних претензій не висловлював.

Урешті-решт наша високоінтелектуальна розмова завершилась тим, що інцидент обома сторонами був визнаний вичерпаним.

Принагідно зазначу, що Сафуллін взірця 1994 року і нинішній голова Державної служби молоді та спорту України – це як дві різних людини. 18 років тому Сафіуллін справляв враження більш-менш розумного хлопа. Принаймні, розмірковував він логічно і навіть, на відміну від теперішнього свого стану, усвідомлював те, що йому говорилось. Час, що сплинув з тих пір, змінив Равіля Сафовича докорінно. Подейкують, що причиною цього є серйозна хвороба – тяжкі склеротичні зміни, які перетворили колишнього помічника Аліка Грека на маразматика з нескладною мовою та нездатністю розуміти зміст найпростіших речень.

Проблеми з головним мозком призвели до помітних змін у психіці, на ґрунті яких в Сафіулліна розвинулась виражена клептоманія. Зараз він – дрібний вимагач, який обклав поборами спортсменів, трусить по 300 гривень з юніорів і під час передостанньої нашої зустрічі влітку 2010 року запевняв мене, що «доки він міністр, платити будуть усі». Мабуть, Алік Грек у труні перевертається від сорому. Втім, схоже, що Рінату це байдуже й президента футбольного клубу «Шахтар» ганебна репутація його офіційного представника в спортивному світі не хвилює.

До речі, про Ріната. Для донеччан мого покоління Ахметов назавжди залишиться просто Рінатом – прізвище та по батькові найбагатшого нині українця ми вперше довідались лише з офіційного повідомлення про призначення його президентом «Шахтаря». На той момент постать Ріната була вже поспіль міфологізованою, чому сприяло його втаємничене й абсолютно непублічне життя.

Втім, такий усамітнений спосіб життя Ахметов став вести не зразу, а після 30 листопада 1994 року – грандіозної перестрілки на бульварі Шахтобудівників, коли вибухали автомобілі й літали гранати. Це був замах персонально на нього, але Рінат, отримавши поранення, вижив, натомість загинув випадковий перехожий, мешканець сусіднього будинку, що виносив сміття й потрапив під автоматну кулю. А до того часу Рінат не раз потрапляв у кадри оперативної відеозйомки, найвідоміші з яких – це участь у похороні Яноша Кранца в листопаді 1992 року. Ці кадри не раз публікувались, на них – Брагін у малиновому пальті й молодий та тендітний майбутній член українського парламенту…

Пригадую історію, що трапилась, здається, у 93-му чи 92-му році з моїми друзями. Друзі тримали невеличку торговельну фірму й працювали «під Аліком». Офіс розміщувався в готелі «Донбас», який належав Брагіну. Зараз цього готелю в самому центрі Донецька не має, натомість на його місці зведений 5-ти зірковий «Донбас Палас», що зовнішньо повторює вигляд попередника. Алік туди час від часу заїжджав і, бувало, телефонував тодішньому меру Звягільському, криючи останніми словами за поганий лінолеум у холі готелю чи неякісні шпалери. До чого тут Звягільський було незрозуміло, але висловів Алік не добирав і розмовляв з міським головою, як з обслугою. Що, власне, повністю відповідало реаліям.

Одного разу в офіс до друзів нагрянули похмурі хлопці з короткими зачісками й пояснили, що треба ділитись. У ті часи в Донецьку, окрім метрів рекету, орудувало ще безліч дрібних бригад, чиє бандитське щастя полягало в тому, щоби знайти «бездашного» комерсанта та знімати з нього до 25% прибутку «за охорону». «Так ми ж не безхозні, — пояснили друзі, — з ким треба, з тим ділимось». Називати високі імена комерсанти права не мали – це була не їх сфера компетенції. Тому, за встановленою процедурою, бандюки «забили стрілку» — тобто оголосили друзям, що чекають повноважних представників їх «даху» через пару днів у цьому ж офісі для предметної розмови.

Але розмови не вийшло. На стрілку приїхав Рінат. Побачивши, як він виходить разом з братвою з машини, пацани, які ще кілька хвилин тому розпускали пальці й розповідали комерсам про свою крутизну, прожогом кинулись бігти…

Що й казати – авторитет Ріната вже тоді був у Донецьку річчю дуже відчутною. Справедливості ради також треба зазначити, що авторитет цей і зараз є беззастережним і ґрунтується він, передусім, на винятковому розумі та житейській мудрості Ріната, якого за очі називають не інакше як «Уважаємий». Погодьмось, що ані грошима, ані силою таку повагу здобути неможливо.

Але повернімось до заяв Кузміьна й обставин загибелі Аліка Грека та Євгена Щербаня. Те, що Алік був приречений, здравомислені донеччани розуміли задовго до його смерті, спостерігаючи за тим, як сходила зірка Євгена Олександровича. Останній, який, як і Алік, претендував на те, щоби безроздільно хазяйнувати в Донецькій області. Але в Щербаня було те, на що не міг розраховувати Грек – колосальний адмінресурс, передусім – правоохоронний. І це принципово відрізняло Щербаня він інших опонентів Аліка – Брагінського, Дворного, Фролова, Романа, братів Долідзе.

По Донецьку тоді кружляло чимало чуток про те, як Алік возив у багажнику власного автомобіля іншого Щербаня, губернатора Володимира Петровича, доводячи, хто в області хазяїн. Але хазяїн в області міг бути лише один, оскільки ще не було випадку в історії, щоби два ведмеді ужились у одному барлозі.

І ще суттєва деталь. Описуючи велику кримінальну війну, яка тривала в Донецьку з 1992 по 1997 рік, дослідники упускають з виду, що ледь не головним учасником подій були аж ніяк не бандити, а правоохоронні органи (спочатку міліція, згодом – Служба безпеки України), які мали свою мету: замкнути на собі величезні грошові потоки, що обслуговували криміналітет, та взяти під свій контроль нелегальний і напівлегальний бізнес. Форма участі правоохоронців у воєнних діях була різною – починаючи від прямих розстрілів ватажків бандитських угруповань (наприклад, таким чином були знищені всі крупні осередки злочинності в Криму в той час, коли міліцейський главк на півострові очолював Геннадій Москаль), до створення «альтернативних» злочинних угруповань з числа міліцейської агентури, які сіяли смуту в кримінальному середовищі (по цій частині спеціалізувався найзакритіший підрозділ МВС – кримінальна розвідка; з числа таких угруповань згодом вийшли деякі народні депутати та відомі боксери).

Алік не вписувався в нові економічні та політичні реалії, не визнавав верховну владу і не міг забезпечити стабільність у регіоні. Тому доля його була вирішена наперед – і це в 1995 році в Донецьку розуміло багато людей.

Звісно, відстріл опонентів, влаштований Аліком, кожного разу призводив до певного перегруповування сил. Наприклад, після вбивства Сергія Романа – давнього товариша Грека, який вийшов з довіри через те, що наполягав на встановленні ділових відносин з носіями злодійських традицій (Чирик, Дворний, Фролов) – у «Люкс» миттєво переметнувся молодший партнер Романа по бізнесу Борис Колесников.

Принагідно зазначимо, що вигадки журналістів про те, що нинішній віце-прем’єр України був ледь не замовником вбивства Романа, дійсності абсолютно не відповідають. Точно так, як не відповідають дійсності розповіді самого Бориса Вікторовича про дружбу з Рінатом зі шкільних років. Насправді зблизились вони вже після вбивства Романа (хоча, звісно, знали один одного раніше, позаяк навчались в одній школі, щоправда в різних класах – Колесников старший від Ахметова на 4 роки).

Близьким до ватажків «антилюксівської» опозиції – Романа, Рябина та Кушніра – був і нинішній народний депутат України Василь Стельмашенко («Картавий»), що потрапив до парламенту по квоті «Люкса». Кажуть, майбутній народний обранець купив прихильність Аліка та Ріната тим, що систематично зливав інформацію щодо своїх благодійників, яка й дозволила з ними розправитись.

Тим не менш, смерть кожного ворога Аліка з кримінального середовища тільки наближувала його власну кончину. Оскільки ніякою мірою не зачіпляла тих ворогів, що перебували при офіційній владі, а лише доводила, що доки живий Грек, спокою в області не буде.

Вибух на стадіоні «Шахтар» 15 жовтня 1995 року був очікуваним. Як жартували КВН-щики з Донецького політехнічного, «это была хорошая мина при плохой игре». На похоронах Грека були всі помітні люди регіону: одних тільки фужерів для води на поминальну вечерю Футбольний клуб «Шахтар» купив тисячу штук – у крамниці по проспекту Ілліча напроти гастронома «Грузія». Не було лише Щербанів, Володимира та Євгена. Виявляється, напередодні вибуху делегація від Донецької області на чолі з губернатором виїхала в Польщу для обміну досвідом. Переривати візит і повертатись додому в зв’язку з вибухом на стадіоні керівництво області демонстративно не стало.

А через рік з гаком, 3 листопада 1996 року, в кращі світи відійшов і Євген Щербань.

Що ж стосується гучних заяв першого заступника Генпрокурора Кузьміна про «дніпропетровський» слід у вбивстві Євгена Олександровича, то зазначу, що, по-перше, Щербаня вбили виключно з помсти. У нього раптом виявився кревний ворог, який не тільки не задовольнився смертю депутата та його дружини, а ще кілька років поспіль переслідував його синів. І цей ворог був явно не нинішній каліфорнійський в’язень.

А, по-друге, Кузьмін чомусь не розповідає, що ж трапилось з бізнес-імперією Євгена Щербаня, наприклад – з його часткою в Індустріальною союзі Донбасу. Тоді нагадуємо, що частка ця якимсь дивом відійшла «Люксу». У 2001 році спадкоємець Брагіна оголосив іншим компаньйонам – Гайдуку, Таруті, Мкртчану – що хоче забрати свої кошти й відокремитись. Ясна річ, що таких грошей в корпорації не було й бути не могло. Довелось віддавати акціями Харцизького трубного заводу (єдине в колишньому Союзі підприємство, що виготовляє труди великого діаметру для магістральних газопроводів), «Азовсталі» та інших промислових перлин. Для управління цими колишніми активами ІСД, що відійшли Ахметову, і була створена компанія (зараз – група компаній) «Сістем капітел менеджмент».

Тож не можемо на подякувати першому заступникові Генерального прокурора України, який так сміливо вирішив стряхнути пил зі старої кримінальної справи. Сподіваємось, що він обов’язково допитає і Стельмашенка, і Колесникова, і Немсадзе (не кажучи вже про не менш шанованих народних депутатів Сергія Вікторович Кия та Юрія Дмитровича Черткова, а також скромного донецького підприємця Михайла Михайловича Ляшка), та встановить правду про Донецькі події першої половини 90-х років. Перед наступними парламентськими виборами це буде дуже доречно.

По материалам ord-ua.com