Під мантією тітоньки Феміди (судові історії) – 4
Суддя Ворошиловського районного суду Донецька Олександр Прокопович Мусієнко мав безліч чеснот – був невибагливий до умов утримування, брав корм з рук, міг винести будь-яке судове рішення без огляду на всілякі формальності типу Конституції та законів України. Але була в нього й одна вада. Він абсолютно не знав української мови. Тобто, взагалі. У буквах ледь орієнтувався. На самому початку 2000-х років та ще й у Донецьку ця особливість організму Олександра Прокоповича йому сильно не дошкуляла, аж доки однієї лихої години на розгляд до судді Мусієнка не потрапила моя позовна заява.
Про що був той позов – зараз не важливо. Взагалі-то, йшлося про стягнення моральної шкоди, завданої порушенням Закону України «Про захист прав споживачів» і, якщо буде чесним, то ця шкода була мені цілком скомпенсована тим задоволенням, яке я отримував впродовж майже двох років, тягаючи відповідачів по судах, як мавпа газету. Навіть присуджені мені урешті-решт 100 гривень я не став стягувати, оскільки отримав процесуальної насолоди на значно більшу суму. Але не в тім річ.
Йти на пошту здавати позовну заяву чомусь не захотілось і я почимчикував до суду, благо в той день чергував Мусієнко, на території обслуговування якого й перебувала установа-відповідач.
Олександр Прокопович явно був не в захваті від мого візиту. Він невдоволено покрутив у руках позовну заяву, спробував пошукати знайомі букви в українському тексті, потім підвів очі на мене:
- Що ти мені за херню приніс?
- Це, — кажу, — називається «позовна заява», Ваша честь.
- Бойко, я тобі в позові відмовлю – кажу зразу, тому не мороч мені голову, забери свою заяву й більше мені цих заяв не носи.
- Ну, якщо Ви заздалегідь знаєте, яке рішення винесете в нарадчій кімнаті, тоді Вам, Олександре Прокоповичу, як чесному судді, треба зразу ж брати самовідвід.
Мусієнко хмикнув і кинув позовну заяву на грубий стос паперів, що височів у нього на столі:
- Повістку отримаєш поштою.
Коли суддя, навіть не читаючи позов, каже, що відмовить, не треба впадати в розпач. Треба сміливо йти в засідання й користатись нагодою випити з такого судді побільше крові за принципом «не дожену, так погріюсь», а заодно – спровокувати процесуальні порушення, які в наступному стануть безумовною підставою для скасування упередженого рішення судом другої інстанції.
Перше засідання тривало недовго. Засідали ми разом з двома представниками відповідача в кабінеті: суддя за столом, секретарка збоку, ми – на стільцях попід стіною. Мусієнко швиденько оголосив, яка справа слухається, з’ясував, чи немає відводів складові суду, скоромовкою пробубонів процесуальні права учасників і запропонував позивачеві, тобто мені, виступити з обґрунтуванням позовних вимог.
- Ваша честь, — кажу, — не можу я доки цього зробити, оскільки суд пропустив дві важливих стадії розгляду справу. Не з’ясував у позивача, чи підтримує він вимоги позовної заяви, не з’ясував у відповідача, чи не бажає той визнати позов, і не запропонував сторонам дійти мирової угоди. Але перед цим позовна заява мала б бути судом зачитана в повному обсязі.
- Бойко, не мороч мені голову, — каже Мусієнко, — я української мови не знаю й читати твою писанину не збираюсь.
- А доведеться, Ваша честь.
- Я не буду її читати.
- Будете, Олександре Прокоповичу. Більш того, запевняю, що й справу будете слухати по-українськи. Маю з цього приводу заяву.
Я підвівся й розтлумачив судді, що відповідно до статті 10-ї Конституції України державною мовою є українська, якою й повинно здійснюватись судочинство. Згідно з постановою №9 від 1 листопада 1996 Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції при здійснені правосуддя» суд може застосовувати іншу мову тільки на клопотання сторін і лише в тому випадку, якщо вони не володіють українською.
- Ви українською володієте? - спитав я у представників відповідача. Ті, не розібравшись у ситуації, миттєво перейшли з російської на українську:
- Авжеж, які проблеми?
На Мусєінка було страшно дивитись.
Наступні півгодини Олександр Прокопович намагався по складах прочитати дві сторінки позовної заяви. Виходило в нього це, скажімо прямо, не дуже. Принаймні, виступи Ніколая Яновича Азарова-Пахло з його «кровосісямі» та «папєрєднікамі» — то взірець ораторського мистецтва в порівнянні з тим, що лунало в кабінеті. Урешті-решт я зупинив це знущання з носія правосуддя, підвівся й заявив, що маю відвід головуючому. Червоний від злості суддя оголосив перерву на 10 хвилин, щоби я в коридорі на підвіконні швиденько написав відповідну заяву. За мною не забарилось. Відвід був заявлений на підставі того, що головуючий по справі не володіє державною мовою й не здатен виконувати повноваження судді. Заява попрямувала до голови суду Віктора Івашури відповідно до процесуальних норм того часу, а ми з опонентами – додому.
Десь за пару днів йду коридором Вор-суду, назустріч – Івашура:
- Пішли, зайдімо в кабінет… Ти що, здурів, такі відводи заявляти? Як я можу його задовольнити? Це – не підстава для відводу, оскільки людина взагалі не повинна призначатись на посаду судді без знання української мови.
- Так Ви це Мусієнку поясність.
- Коротше кажучи, так. Я призупинив провадження по твоїй справі на місяць і офіційно зобов’язав Мусієнка за цей місяць вивчити українську. Не вивчить – буду вносити подання на його звільнення.
Через місяць ми знову зібрались у кабінеті судді в тому ж складі. На Олександра Прокоповича було любо-дорого подивитись. Він сидів мовчки, лагідно посміхався й розтуляв пельку тільки в самих необхідних випадках – щоби промовити кілька слів, які в нього були заздалегідь записані на папірці (типу «оголошується перерва на 10 хвилин», «суд, порадившись на місці, ухвалив клопотання відхилити», «суд видаляється в нарадчу кімнату»).
Отак неквапно, десь за півроку, слухання простенької цивільної справи добігло логічного кінця. Суддя мав винести рішення. Українською. У письмовій формі. Проголосивши в засіданні резолютивну частину («у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі») Олександр Прокопович ізолювався від суспільства для виготовлення повного тесту.
Рішення Мусієнко писав тижні три. Писав від руки – через відсутність друкарської машинки з українським шрифтом (комп’ютерів у судах ще не було). Я кожний день заходив у канцелярію, і кожний день подавав письмову скаргу на суддю, який порушував строк, встановлений Цивільним процесуальним кодексом України. Урешті-решт, творчі муки Олександра Прокоповича скінчились і він вийшов на волю з нарадчої кімнати. М-да… Рішення містило таку кількість граматичних помилок, що я зажадав собі копію.
Як задовольнити це моє законне право ніхто не знав – якби рішення виготовлялось на друкарській машинці, то необхідна кількість примірників по числу учасників справи друкувалась би зразу, але в даному випадку йшлося про рукописний текст. Копіювальної техніки в судах тоді ще також не було, найближчий ксерокс стояв лише в «Домі книги» по вулиці Артема, де усміхнені дівчата надавали населенню платні послуги, а оригінал рішення для зняття копії, ясна річ, ніхто мені в канцелярії дати не міг.
Хто ходив у той «Дім книги» і хто оплачував зняття копії з судового рішення для мене – не знаю. Я точно не платив. Мабуть, копія знімалась коштом самого судді.
Отримавши рішення, я червоним олівцем виправив у ньому незліченну кількість помилок, доклав до касаційної скарги й відправив у суд другої інстанції. Рішення було скасовано, а справа – направлена на повторний розгляд іншому судді, який і задовольнив позовні вимоги.
Втім, моя допомога в опануванні суддею Мусієнком наук за курс середньої пішла йому тільки на користь. Коли в 2003 році Юрій Луценко (у ті роки – народний депутат України від Соціалістичної партії) влаштовував у Донецьку мітинги протесту, то рішення про їх заборону Івашура доручив виносити якраз Олександру Прокоповичу – як найкращому знавцеві української мови у Ворошиловському райсуді. У судовому засіданні Мусієнко мило мені посміхався й щебетав, мов соловейко. На той момент він вже засвоїв україномовну розкладку клавіатури комп’ютера й відмовляв у реалізації конституційних прав громадян з повним дотриманням статті 10 Конституції України.
В аналах вітчизняного правосуддя
Люди брешуть, що на початку 2000-х років тодішній голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Васильович Кондратьєв якось на нараді суддів закликав жерців Феміди розглядати справи за моєю участю, як виняток, відповідно до закону. І треба сказати, що судді в більшості своїй цієї рекомендації дотримувались і на скандал намагались не нариватись.
Звісно, були винятки. Наприклад, мадам Крупко з Вор-суду – жирне опудало, відносно якої недавно Вища кваліфікаційна комісія суддів відкрила дисциплінарне провадження. Олена Григорівна – звичайнісінька хамка з повадками, лексиконом і юридичними знаннями на рівні алкашки з донецького Критого ринку. Як пащекують злі язики, суддя Крупко законні та обґрунтовані рішення безплатно не виносить – в неї принцип такий. І я в це вірю, позаяк бачив Крупко за роботою.
Крупко, Бухтіярова й третій член славетної трійки – Станіслав Кутя – назавжди уславили Вор-суд чи то в анналах, чи то в аналах вітчизняного правосуддя. Але якщо Крупко та Бухтіярова завжди поводили себе, як підпарканні шалави – кричали на учасників процесу аж до вживання мало пристойної лексики, а Бухтіярова, так та навіть одного разу прямо в судовому засіданні побила позивачку, то Станіслав Дмитрович становив повну протилежність цим розперезаним бабам. Естет та інтелектуал, він вигадував такі процесуальні звороти, на які був здатен лише справжній художник.
Пригадую одну цивільну справу – про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів слідства – яку Кутя розглядав впродовж майже року. Позивач, проти якого міліціонери незаконно порушили кримінальну справу, а потім затримали та катували в ув’язненні, тепер, після того, як справа була закрита за відсутністю складу злочину, прохав відшкодувати моральну шкоду. Чого тільки не чудив Кутя, аби затягнути винесення рішення – і Державну судову адміністрацію притягнув у якості співвідповідача (вона тут до чого, питається?), і судово-медичну експертизу призначив на предмет тілесних ушкоджень (експертиза підтвердила лише те, що слідчий і так не заперечував – позивач після незаконного затримання був підданий катуванню). Урешті-решт, після судових дебатів довелось Станіславу Дмитровичу йти в нарадчу кімнату, щоби виносити рішення.
Але на самоті його честь перебувала недовго. Порадившись сам з собою, Кутя вийшов і оголосив, але не рішення, а ухвалу про залишення позову без розгляду. На тій підставі, що, з точки зору судді, краще було б, якби позивач звернувся б не у Ворошиловський районний суд за місцем перебування органу слідства, а до Київського райсуду Донецька, за місцем свого проживання.
Запевняю, що окрім Куті до такого б не додумався жодний суддя України.
Але найбільшим винаходом Станіслава Дмитровича вважається новація, яку він привніс у процес прийняття апеляційних скарг на свої рішення по цивільних справах. У тих випадках, коли йому не дуже хотілось, щоби скарга потрапила до апеляційного суду, він робив просто: викидав квитанцію про сплату державного мита, яка докладалось до апеляційної скарги. Після чого виносив ухвалу про залишення апеляції без руху та встановлював строк про сплату держмита. Зрозуміло, що цю ухвалу апелянту він не відправляв, хоча сумлінно реєстрував її в канцелярії. Почекавши трохи, Кутя виносив ухвалу про повернення апеляційної скарги, яку також приховував. Коли через півроку скаржник приходив до суду й починав цікавитись, чому немає ніякої звісточки про рух його справи, Станіслав Дмитрович тільки розводив руками: «Вибачайте, але Ви не сплатили держмито, пропустили всі строки, причому без поважних причин. Нічим допомогти не можу».
Одного разу, у 2004 році, Кутя навіть став героєм сюжету на радіо «Свобода». А було так. Донеччанин Олександр Кудінов у 2002 року письмово звернувся до прокуратури Донецької області зі скаргою на дії тодішнього прокурора Старобішевського району Свіденка. Доки запам’ятайте це прізвище – про Свіденка я розповів трохи пізніше й у зв’язку з зовсім з іншою історією. А тоді прокурор Донецької області Віктор Пшонка замість того, щоби розглянути скаргу, переслав її для відповіді самому Свіденку, який і повідомив Кудінову, що порушень не знайдено.
Треба знати Саню Кудінова: оскільки подібні витівки прямо заборонені Законом України «Про звернення громадян», він не заспокоївся й подав позов до обласної прокуратури з вимогою відшкодувати йому моральну шкоду, завдану порушення порядку розгляду Пшонкою скарги на Свіденка.
Позов потрапив до Куті й був розглянутий судом у повному обсязі. Після дебатів суддя пішов у нарадчу кімнату, по виході з якої за звичкою оголосив, що рішення по справі виносити не буде. Натомість – виніс ухвалу про залишення позову без розгляду. Просто так. Без жодної мотивації. Та й, власне, яка могла бути мотивація, якщо нічого подібного процесуальний закон не дозволяє й дозволяти не може в принципі?
Тоді Кудінов подав апеляційну скаргу. Але Кутя відмовився її приймати, мотивуючи це тим, що позивач, бачте, не вказав домашню адресу працівника прокуратури Донецької області, який ходив у судові засідання. Оскільки Цивільним процесуальним кодексом України подібна вимога не передбачена, до того ж домашні адреси працівників прокуратури належать до закритої інформації, яку адресні столи не надають, Кудінов подав ще одну апеляційну скаргу. Але Кутя знову повернув її по пошті Кудінову. А замість ухвали, в якій би пояснювався мотив такого рішення, суддя вклав у конверт квитанцію про сплату державного мита громадянкою Шведовою.
Здивований Кудінов пішов до Ворошиловського суду з тим, щоби з’ясувати, хто така Шведова. Виявилося, що ця незнайома йому громадянка була учасницею однієї цивільної справи, яку свого часу розглядав все той же Кутя. З рішенням у справі Шведова не погодилася й подала апеляційну скаргу, оплативши її державним митом у розмірі 87 грн. Цю квитанцію суддя Кутя, як це він робив неодноразово, витягнув зі справи й виніс ухвалу про залишення апеляційної скарги Шведової без руху через відсутність квитанції про сплату державного мита. Але квитанцію викинути забув. Вона лежала в нього на столі, аж доки Кутя одного разу не переплутав папери й не всунув цю квитанцію в конверт, адресований Кудінову, замість ухвали…
Як я вже казав, Віктор Олексійович Івашура був мудрим головою суду. Він розумів, що в нього на господарстві, окрім «клоуна», ще має бути «покидьок» — суддя без комплексів, на якого можна з впевненістю навішувати самі брудні справи. Істеричні сучки Бухтіярова та Крупко на таку роль не підходили – вони завжди працювали тільки на власну кишеню й могли підставити голову суду в будь-який момент. Інша річ – Станіслав Дмитрович Кутя, якого Івашура взяв до себе в заступники і який сумлінно виправдовував репутацію наймерзотнішого покидька та блювотної гидоти.
По материалам ord-ua.com