Парламент навпаки

Власне, ніхто не задумувався, чим має займатися парламент за своєю природою?

Більшість з тих, хто більш-менш цікавився у своєму житті історією Європи, знає, що одними з первинних форм політичної участі громадськості були станові представницькі органи: французькі Генеральні штати, іспанські кортеси, англійський парламент і т.д.

Збирали їх королі початково з метою вотування нових податків, збір яких на той період могли забезпечити саме місцеві громади та сеньйори.

Парламентаризм народився із фінансових питань, і вони продовжують займати ключову роль у діяльності сучасних парламентів. Зокрема, фінансові прерогативи парламенту закріплюються у його виключному праві на схвалення державного бюджету.

Фактична, ідея парламентських повноважень народжується із думки про те, що контроль над розподілом суспільних коштів ефективно здійснюватиметься кількома сотнями обранців, а не одним монархом.

Коли середньовічні міста посилали своїх представників у станово-представницькі органи, то вони чудово розуміли, що вони повинні у першу чергу відстоювати грошові інтереси своїх громад. Коли ж депутати не належним чином обстоювали фінанси тих, хто їх делегував, то кара була неминучою. Наприклад, коли депутати кортесів в Іспанії початку 16 ст. погодилися на пропозиції короля Карла, одержавши в обмін на це щедру винагороду, то іспанські міста розпочали повстання, і першим кроком повстанців у Тодесільясі стало повішення депутата-запроданця.

До чого я це все?

А до того, що у нас одна із ключових ролей парламенту (контроль державних фінансів) залишається десь на узбіччі суспільно-політичної дискусії.

Приміром, останній тиждень все суспільство ”лементувало” щодо ухвалення мовного закону, але мало-хто звернув увагу, які цікаві закони були ухвалені, поки опозиціонери мітингували на Європейській площі. Тоді парламентська більшість встигла накинути 174 млн. гривень на Генпрокуратуру, збільшити дефіцит бюджету, дозволити брати кредити під його покриття, кинути мільярд на встановлення веб-камер на виборчих дільницях. Не важко зрозуміти, що все це прямо стосується витрат бюджету, який наповнюють громадяни України. І в цю ”суспільну кишеню” депутати лізуть відкрито та прозоро.

До речі, ніхто не пригадує, як у нас традиційно відбувається розгляд ”грошових” законопроектів у парламенті? Завжди досить спокійно та стримано. Спікер просто виголошує номер законопроекту, голосують за ”спрощену процедуру” (ще один зразок українського парламентарного шулерства), далі швидко та непомітно ділять суспільні гроші.

Але варто запропонувати проект постанови щодо відзначення ювілею піонерської організації або якоїсь історичної битви, як здіймається такий галас, що дійство перетворюється на цирк.

Фактично, ми маємо справу із парламентом навпаки, говорить про те, що не треба, та мовчить про те, на чому слід наголошувати. Він, швидше, за самою своєю природою є авто пародією на самого себе.

Найцікавіше, що участь депутатів у сумнівних фінансових операціях не усвідомлюється у нашому суспільстві в якості найголовнішого критерію оцінки їх роботи. Зараз у нас діють численні громадські ініціативи, діяльність яких спрямована на ”люстрацію” депутатського корпусу. Найвідоміший з яких належить руху ”Чесно”. Серед запропонованих ним критеріїв знаходиться місце для будь-чого. Від порушення прав і свобод громадян та незмінності політичної позиції, і до участі у роботі парламенту та особистого голосування. З ”грошових” питань – лише абстрактна корупція ”взагалі”.

Звісно, все це має значення, але мені видається, що найважливіше – безпосередня участь у парламентському розподілу коштів в інтересі не громади, а окремих людей.

Впевнений, що якби у середньовічній Франції депутат повернувся би до свого міста, де б довго розказував, як він старанно захищав ”пікардійську мову”, але проголосував за встановлення нових податків, то вдячні громадяни одразу б забажали його преміювати. Мотузкою та почесним місцем на міській брамі.

Я не розумію, які ще можуть бути реальні критерії роботи депутат, окрім того, яких збитків або доходів він приніс суспільству.

Чи проконтролював він зловживання виконавчої влади? Що зробив він, аби донести інформацію про фінансові зловживання до громади? Чи послідовно відстоював свою позицію? Не ”прилипали” до його долонь громадські кошти?

Не треба жодних ускладнень або ідеологічних ”витребеньок”. Дивимось на те, як розпоряджався депутат суспільними коштами, і робимо відповідні висновки.

До речі, це стосується і ефективності роботи парламентської опозиції, яка повинна (у першу чергу) займатися контролем державних фінансів, для чого у неї передбачені відповідні правові механізми. Те, чим займаються журналісти або портал ”Наші гроші” – це завдання саме парламентарної опозиції. Вони повинні не просто казати про це, а кричати на кожному кроці. Відповідно, за виконанням подібних функцій можна і зробити власні висновки про ефективність опозиційної діяльності.

Нарешті, саме вирішення фінансових питань має бути основним критерієм для оцінки діяльності парламенту звичайним громадянином.

Що зробила парламентська коаліція для моєї кишені? Чи стали більше забирати ,і що в обмін на ці гроші зробили? Які умови для роботи створює парламент (чи стали закони, які регулюють моє життя, кращими або гіршими)? Зрештою, чи стали ми заможнішими?

Це і є більш-менш об’єктивний погляд на парламентаризм як форму НАШОГО політичного представництва. Все інше – ”від Лукавого”.

По материалам korrespondent.net