Чи готова Україна сплачувати 400 доларів за газ?

В квітні 2011 року Кабмін збільшив прогнозний об’єм фінансування програми з енергоефективності з 285,32 млрд гривень до 347,82 млрд гривень. Чи це реальні ці цифри, враховуючи всю попередню нашу історію реформування? Перші майже два роки роботи Державної програми з енергоефективності свідчать, що ні.
Епоха дешевого газу завершилася. В 2010 році, коли в обмін на продовження оренди Чорноморського флоту РФ Україна отримала знижку в $100, здавалося, ми виграли час.

Проте цей час аж надто швидко минув. Буквально за півтора роки ціна на газ зросла з $230 до $414 за тисячу кубометрів. Ближче до Нового року анонсують завершення переговорного процесу з ціною, "значно меншою за $400". Неофіційно розмова йде про $230-250, але, як кажуть люди, наближені до влади, "Росія занадто багато хоче за такі поступки".

Що саме стоїть на кону, здогадатися неважко. Обмовки Володимира Путіна про газотранспортну систему Україну виникли аж ніяк не на рівному місці. Росію вже давно цікавить українська ГТС.

Та й білоруська модель вищому керівництву РФ напевно прийшлася до душі: труба в обмін на пільгову ціну протягом 2012-2014 років. Але з 2015 року внутрішні російські та білоруські ціни почнуть вирівнюватися з експортними.

Таким чином, і білоруська модель – не порятунок назавжди, а радше тайм-аут на два-три, можливо, чотири роки. А далі знову важка ноша у вигляді недешевих енергоносіїв.

Чи готова Україна до такого виклику, як $400 за тисячу кубометрів?

Потрібно відзначити, що показник енергоємності зменшується, хоч і повільно. Якщо в 2000 році Україні споживала 0,98 кг умовного палива на кожну гривню виробленого валового внутрішнього продукту, то в 2010-му цей показник зменшився на третину (до 0,62 кг у.п. на грн ВВП).

Однак при цьому Україна все одно знаходиться на одному з останніх місць у світі за цим показником. Для порівняння: в країнах ЄС на одиницю ВВП витрачається не більше 300 г., а в країнах СНД – 400 г. у.п.

Проте і це зменшення – скоріше результат приватних інвестицій і міжнародної допомоги, ніж цілеспрямована державна політика.

Згідно даних Держенергоефективності, загальний об’єм фінансування обласних програм енергоефективності в 2005-2010 роках становив 26,7 млрд гривень, з них кошти підприємств – 16,4 млрд гривень, кошти державного бюджету – 1,7 млрд гривень (або в середньому 300 млн гривень щороку), місцеві бюджети – 2,6 млрд гривень.

Такий же принцип розподілу державних і приватних інвестицій закладений і в Державну програму з енергоефективності на 2010 – 2015 роки.

В квітні 2011 року Кабінет міністрів збільшив прогнозний об’єм фінансування програми з 285,32 млрд гривень до 347,82 млрд гривень. Зокрема, планується виділити 13,81 млрд гривень – за рахунок державного бюджету, 15 млрд гривень – за рахунок місцевих бюджетів, 319,01 млрд гривень – за рахунок інших джерел.

Чи це реальні ці цифри, враховуючи всю попередню нашу історію реформування? Перші майже два роки роботи Державної програми з енергоефективності свідчать, що ні.

В 2010 році об’єм фінансування програми склав 1,1 млрд гривень, з них лише 210 млн гривень – це бюджетні кошти. Це менше, ніж середній показник за останні 5 років.

Отже, між заявленими планами по залученню сотні мільярдів гривень і реальними цифрами в мільярд-два – величезна прірва. В цілому витрати на енергоефективність становлять менше 20% від запланованих і менше 10% від об’єму, який був передбачений на етапі розгляду програми.

2011 рік ще не закінчився, але і неозброєним оком помітно, що якщо заявлені 910 млн гривень і будуть виділені з державного бюджету, то не будуть освоєні.

Парадокс, але в країні, яка споживає надлишок енергетичних ресурсів, існує дефіцит енергоефективних проектів. Чи це просто Держенергоефективності не може впоратися з функціями адміністратора?
По материалам epravda.com.ua