Ода дерибану, або Янукович – це надовго?
От вже 1.5 роки як Янукович вгніздився в президентському кріслі. За цей час, з одного боку — його контроль над державними інституціями став практично всеосяжним, а з іншого – він майже загнав в глухий кут опозицію; всіляко подавлялась громадянська активність і свобода слова; уряд і парламент упокорені; роль правосуддя зведена до нуля; на місцевих виборах регіонали укріпили свої позиції на місцях; соціальні стандарти знижуються, а так звана пенсійна реформа і в перспективі прийняття трудового та житлового кодексів гарантують, що ця тенденція продовжиться.
Зовнішня політика залишається малозрозумілою. До останнього часу Януковича терпіли, але особливо не вітали. Але після арешту Тимошенко терпець у міжнародної спільноти, схоже, урвався. При чому Янукович зі зграєю примудрилися усього лише однією недолугою дією (арештом) викликати роздратування як Заходу, так і Кремля.
Начебто усі тренди очевидні. Тим не менш спробуємо розібратися та оцінити таку державну політику, і куди вона може завести суспільство і країну?
Ще з часів отримання Україною незалежності одним із найголовніших соціальних трендів є перерозподіл, або простіше кажучи – дерибан.
Але цей тренд далеко не новий і в світі досить популярний. Особливо серед країн так званого «третього світу». Тому він описаний та вивчений. А своєрідним класиком тут є перуанець Ернандо де Сото.
Сенс цінності праць де Сото в тому, що його аналіз ґрунтується на основі тривалого і копіткого збору практичного матеріалу про тіньову економіку Перу.
Наприклад де Сото пише:
«Певне, офіційна влада Перу традиційно схильні використовувати закони, аби перерозподіляти багатства, а не допомагати їх створювати. З цієї точки зору закон – це механізм поділу постійного обсягу добробуту поміж різноманітними угрупуваннями. Держава, яка не уявляє, що багатство і ресурси можуть примножуватись, що цьому мусять сприяти відповідна система державних і суспільних інституцій і що пересічні люди можуть створювати багатства, вважає перерозподіл єдино можливим підходом».
У всіх «активно перерозподільних» держав схожі характерні ознаки та політичні особливості. Можливість дерибанити призводить до того, що фактично усі перуанці об’єднані в явні чи неявні «перерозподільні синдикати» та вкрай заполітизовані.
Характерною ознакою цієї системи є також те, що більшість нормативних актів приймаються виконавчою владою, тобто, ігноруючи будь-які публічні процедури.
Взагалі-то, велика кількість різноманітних «вказівок», які продукує держава – це перша ознака її відсталості, а чим більше їх видає виконавча влада – тим відсталість глибша.
Наступна характерна ознака – це фактична невіддільність держави від бізнесу, і той факт, що головне чим переймається бізнес – це пошук ренти, а не вдосконалення виробництва послуг.
Дуже показовою зовнішньою прикметою такого стану справ є концентрація усього політ економічного життя в столиці. Будь-яка провінційна контора прагне мати офіс в столиці і намагається «заробити», улещуючи чиновників.
Перерозподільні рішення накопичуються. Зазвичай вони мають вигляд привілей чи обмежень. Скасувати їх буває вельми складно, та й мало хто турбується цією проблемою.
Тому клани, що отримали владу (чи локальний доступ до прийняття рішень), діють зазвичай не шляхом скасування старих пільг чи обмежень, а шляхом надання нових.
В підсумку, дерибаниться все більше, а правова система на думку де Сото «охоплена невідчепним прагненням до прямого управління потоком щоденних подій… Те що ми маємо – це результат постійного суперництва за незароблений прибуток».
Тим не менш, накопичення привілей за довгі роки періодично призводить до необхідності «обнуління» частини зобов’язань політичним шляхом, особливо, коли представники вимог слабкі. Це зазвичай відбувається в режимі диктатури.
До цього слід додати ще один важливий момент. Перерозподільна система породжує гіпертрофовані очікування, пов’язані із державою. З іншого боку, жодна влада не в стані задовольнити усі перерозподільні запити.
Саме тому «гарних президентів не буває». А ні Кравчук, а ні Кучма, а ні Ющенко, а ні, тим паче, Янукович не вважались і ніколи не будуть вважатися такими, що виправдали сподівання. Це просто неможливо.
Якщо навіть життя не погіршується, то воно точно не покращується, а найголовніше – переважна більшість, незалежно від соціального статусу і статків, будуть погоджуватися з тезою що «в країні бардак» незалежно від того, до якого часового відрізку нашої новітньої історії буде застосоване це означення.
Відчуття бардаку, марно витрачених зусиль і безвихідь створюються саме перманентним процесом дерибану.
«Переможці» у цьому процесі завжди тимчасові і точнісінько так страждають від нього, як і ті, хто програв. Зазвичай вони отримують неприємні сюрпризи з тих боків життя, про існування котрих ще вчора не підозрювали. Просто там теж почали дерибанити.
І останній штрих – це перманентна 20-річна істерика. Усі вибори у новітній історії незалежної України – це «последний и решительный бой». Пропозиції перейнятися, наприклад, спокійною розбудовою горизонтальних структур сьогодні не сприймаються, як вони не сприймалися 20 років тому.
Завжди маються більш «нагальні» завдання у вигляді термінового повалення Кучми, Ющенко чи Януковича. Усе це можливо лише тоді, коли громадяни вертикальні зв’язки (влада) цінують вище, ніж горизонтальні (громадянське суспільство).
А це, в свою чергу, можливе лише тоді, коли володіння владою дає більше благ, ніж діяльність для задоволення потреб інших людей, тобто, коли дерибан багатства більш пріоритетний, ніж його створення.
Отже, в контексті цього тренду той же Янукович нічим особливим не вирізняється. Він діє в межах дерибанної ідеї, як і усі його попередники. А відрізняє його від попередників лише стан цього тренду.
Одним означенням цей стан можна оцінити так: ресурсів, що перерозподіляються все менше і менше. Це і є чи не головна причина усіх дій Януковича.
Уся копітка діяльність із «зміцнення вертикалі влади» викликана очевидним бажанням розібратися як із «заявками» на дерибан, так і упорядкувати сам цей процес. Тут неприпустимі ніякі системні поміхи, наприклад, у вигляді хоч якихось залишків судової системи.
Державна влада мусить чітко знати кількість сигналів, щодо до неї спрямовуються і вміти з ними працювати. Тому і опозиція не має права на існування, позаяк вона породжує неправдиві надії і нездійсненні обіцянки, що розхитує і розбалансує систему.
Але найголовніше в такій ситуації – чітко вказати претендентам на дерибан, хто у нас відтепер цим переймається. Звідси припинення гри в опозицію самому собі, котру до цих пір практикували наші владоможці.
У перерозподільному процесі мусить бути свій «смотрящий», котрому належить право остаточного рішення. Такий «смотрящий» мусить, до речі, не лише бути незалежним від самого процесу, але і до якоїсь міри залежити від тих, кого дерибанять.
Посада Президента за версією Кучми спеціально сконструйована задля цього. Президент, будучи виборною посадою, залежить від рейтингу і тому в стані сприйняти від тих, кого дерибанять сигнали про масове незадоволення і корегувати процес заради збереження самої системи.
Власне, економічна політика Януковича – це і є його «місія». Її сенс в тому, аби обрубати зайве, там де право на дерибан майже втрачено, або ж ними можна знехтувати із політичних міркувань.
Це, до речі, друга причина нелюбові до опозиціонерів і просто до людей із громадянською позицією, позаяк вони намагаються захищати старі розподільчі вимоги (пенсії, пільги, просто «права трудящих»). Звичайно ж, жодними реформами це назвати не можливо, бо попутно створюються нові дерибанні схеми.
Скорочення ресурсу призводить до того, що ті, хто опинився при владі усіма силами намагаються закріпити це положення. Якщо порівняно недавно перерозподільні лани міг обгортати будь-хто, хто виявив достатньо прудкості для того, аби добратися до них, то тепер «донецькі» намагаються сказати усім іншим «за нами не займати».
Саме така діяльність викликає палку ненависть у населення, яке не згідне із втратою можливості пастьби на масних дерибанних ланах.
Ну, і нарешті, незрозуміла зовнішня політика походить від нерозуміння того, що головний дерибанник (смотрящий) – це сильна позиція, але лише у нас в країні і лише для учасників гри.
Економіка, в якій населення із ентузіазмом відбирають одне у одного останнє, не являє жодного інтересу для довготривалої співпраці. Тому представник такої країни не має жодних перспектив і репрезентує лише сам себе.
Видається, Януковича згубить прагнення закрити від народу перерозподільну годівницю. Але, чим би не завершилось його правління, і скільки би воно не тяглося, наш наступний президент теж буде «януковичем», тільки зі своїми тарганами…
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола».