Генпрокурорський опариш. Даниленко та Білецький
Скандал навколо феєричної постаті заступника Генерального прокурора України Анатолія Даниленка набирає обертів: після погроз журналістам, які з’ясували, як Анатолій Васильович став щасливим власником земельних угідь площею 140га, голова Верховної Ради України Олександр Турчинов публічно попрохав Генпрокурора Віталія Ярему призначити службове розслідування.
Безсумнівно, таке розслідування буде негайно проведено. Це зробити тим простіше, що в Генеральній прокуратурі України є Управління внутрішньої безпеки, спеціально створене для того, щоби пильнувати чистоту прокурорських мундирів. Саме начальник цього управління – Ігор Альфредович Білецький – і стане перевіряти Даниленка попри те, що Управління внутрішньої безпеки входить до складу очолюваного Даниленком Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури й Білецький є заступником Даниленка та його безпосереднім підлеглим.
Більш того, це саме Даниленко привів два місяці тому свого давнього товариша Білецького (вони 10 років тому разом служили в податковій міліції) на цю дуже хлібну посаду. Тож у результатах розслідування можна не сумніватись. А якщо в когось все ж таки є сумніви, рекомендую мій недавній допис про начальника Управління внутрішньої безпеки Генпрокуратури – саме ця людина зараз перевірятиме скаргу журналістів на прохання Турчинова.
Є три речі, на які можна дивитись до нескінченності: як дзюркотить вода, як горить полум’я і як новий Генеральний прокурор України Віталій Ярема призначає собі підлеглих. Розділ «Призначення» сайту Генпрокуратури – це штука, сильніша від «Фавста» Ґьоте, де коментувати можна кожний рядок, кожне прізвище, кожну посаду. Ось, наприклад, Ігор Альфредович Білецький – найчесніший працівник органів прокуратури, призначений героєм Майдану Яремою начальником аж цілого Управління внутрішньої безпеки Генпрокуратури.
За посадою Ігор Альфредович – ще й заступник начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури. Саме з його легкої руки нині відбуваються всі призначення в усіх органах прокуратури України. Лише його резолюція може слугувати доказом того, що здобувач того чи іншого прокурорського крісла гідний ідеалів Майдану, які так ревно оспівує новий Генпрокурор. Саме на Ігоря Альфредовича покладено викоренити корупцію в органах прокуратури та зробити слово «прокурор» синонімом слів «чесність» і «непідкупність».
А привів Білецького в прокуратуру Святослав Піскун, з яким Ігор Альфредович товаришує з дитинства (обидва вони народились у славному місті Бердичевому й все життя йшли пліч-о-пліч завдяки бердичівській кмітливості та бердичівській взаємодопомозі).
До 2005 року Ігор Альфредович реалізовував свою правосвідомість у лавах податкової міліції. Точніше – у вересні 2002 року він, колишній інспектор-ревізор Збройних сил України, за порадою свого товариша Піскуна вступив до Академії державної податкової служби України. Закінчив Академію Ігор Альфредович у 2004 році, коли йому було 42 роки, і пішов працювати до податковій міліції м.Києва. Але завдяки «помаранчевій революції» Святослав Піскун удруге став Генеральним прокурором, тож вже в липні 2005-го Ігор Альфредович опинився на благословенній та медом намазаній посаді начальника Управління внутрішньої безпеки Генеральної прокуратури України.
Зрозуміло, що після повторного звільнення Піскуна Білецькому довелось повертатись до податкової міліції. Але коли навесні 2007-го Святослав Михайлович утретє очолив Генпрокуратуру, Ігор Альфредович знову став начальником Управління внутрішньої безпеки ГПУ. У Генпрокуратурі Білецький протримався до серпня 2008-го, потім десь тинявся пару років, під кінець 2010 року виплив на посаді заступника прокурора Львівської області, а після Майдану перебрався до Києва.
Про витівки Білецького можна розповісти чимало. Бажано – під протокол. Наприклад, останнім часом він перебивався з хліба на воду на посаді транспортного прокурора м.Києва. Ну, «транспортний прокурор» — це на професійному жаргоні, насправді посада ця називається значно більш вишукано: «начальник Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту». Але не в назві суть. А в тому, що Білецький настільки обклав поборами перевізників столиці, що в червні 2014 року до мене звернувся керівник центрального органу виконавчої влади у сфері транспорту з проханням допомоги покласти край прокурорським заробіткам. Те, що Білецький вимагав гроші з підприємців – тут дивного нема нічого. Але він став душити ще й державні контрольні органи, вимагаючи, аби ті проводили незаконні перевірки транспортних підприємств (але не всіх, а строго за списком!) та ще й направляли при цьому в прокуратуру м.Києва «запрошення» взяти в тих перевірках участь.
Довелось мені з цього приводу навіть переговорити з двома заступниками попереднього Генпрокурора, яких я проінформував, що якщо Білецький не вгамує свої апетити, то доведеться організувати йому передачу контрольованого хабара. Але з призначенням Генеральним прокурором України Віталія Яреми Фортуна знову повернулась до Білецького передом і замість того, щоби сьорбати тюремну баланду, Ігор Альфредович відтепер контролює всі кадрові призначення в системі органів прокуратури.
Але розповісти я хотів не про здібності начальника Управління внутрішньої безпеки Генеральної прокуратури України й навіть не те, з ким він ділиться, а про його винятковий інтелект.
Восени 2005 року Ігор Альфредович одружував сина і, як поважна людина, вирішив подарувати майбутній невістці весільну сукню (бо напрокат одяг одноразового використання беруть лише ніщєброди). Зрозуміло, що найчесніший співробітник органів прокуратури може отоварюватись тільки в найдорожчих бутиках Києва. Тому Ігор Альфредович прийшов у магазин у «Прем’єр-Паласі», де й вибрав сукню за 7 тис. доларів. Але оскільки прокурорське нутро далося взнаки, він влаштував грандіозний скандал, став розмахувати посвідченням і вимагати знижки.
На шум вийшла власниця бутику Наталка Воронова, дружина тодішнього директора цього готелю Сані Литвина, і стала пояснювати, що в їхньому закладі скупляються лише заможні пани й що знижки тут не передбачені. Тоді Білецькій став їй погрожувати актами прокурорського реагування в порядку статті 20 Закону України «Про прокуратуру» та верещати, що він – начальник Управління внутрішньої безпеки, особа, наближена до Генпрокурора, і на підставі цього має право зекономити 500 доларів.
Спочатку Білецького хотіли були виставити з тієї крамниці, але він у останній момент погодився таки заплатити 7 тис. доларів без знижки й вручив невістці найдорожчу сукню, яку тільки зміг знайти в столиці…
Так ось, я кілька днів тому вештався закапелками Генпрокуратури й раптом на першому поверсі одного з корпусів на Різницький надибав двері з написом «Музей прокуратури». Двері були зачинені і я, на жаль, не зміг узнати, якими саме експонатами прикрашені його стенди. Але переконаний, що було б непогано оцю весільну сукню передати в той музей.
"Володимир Бойко"