Як журналіст намагалась затриманому допомогти

В ніч з 29 на 30 серпня 2011 року до головного редактора газети «Свобода слова» із міста Гадяча надійшло повідомлення про те, що із Полтавського слідчого ізолятора до Полтавського Київського райвідділу на допит був доставлений Репецький Євген, який, до речі, все своє життя присікав у Гадячі продаж наркотиків серед працівників міліції, говорив державним чиновникам в обличчя правду та боровся за справедливе вирішення будь-якого питання. Посадити за грати таку відчайдушну фігуру кортіло майже усім працівникам міліції та державним ченовникам, окрім справедливих. Що до речі і сталося.

Тож повертаючись до вчорашньої ночі, саме через невизнання Репецьким того у чому він абсолютно не винен, його начебто почали катувати.

Доставити до Полтавського СІЗО після допиту Репецького повинні були десь о восьмій годині вечора, але до ізолятору його чомусь не повернули.

Ще з давньої практики це говорить про те, що невинного намагаються «зламати» і повісити на нього те до чого він немає абсолютно ніякого відношення. Зазвичай, катування відбувається саме у нічний час. Спочатку тиснуть психологічно, потім не дають можливості сходити в туалет, далі залякують фізичною розправою, якщо і це не допомагає то у хід йдуть міліцейські кулаки, електрошокер, 15-хвилинне дихання із пакетом на голові, занурювання в відро із водою, сечею і т. д.

Тривожний дзвінок про те, що коїться, до редакції надійшов о десятій годині вечора, тому головний редактор вирішила не чекати до ранку, взяла таксі і поїхала до Полтави. Опівночі вона приїхала до Київського райвідділу Полтавського міського управління, зайшовши до чергової частини журналістка, не говорячи про те, що працює у пресі, чемно привіталася та запитала у чергових, чи можна передати Репецькому Євгенові хоч якісь харчі, та дізнатися про те, чому його залишили на ніч у не дозволеному місці позбавлення волі?

•Хто вам сказав, що він у нас, хто ви вообще така?

•Про те, що Репецький перебуває саме у цьому приміщенні, мене повідомив адвокат.

•Передайте адвокатові, що він дурак !!!

•Я вибачаюся, я дійсно дуже хвилююся за цю людину, і дуже хочу знати про стан його здоров’я, та місце його перебування, він мабуть голодний?

•Не голодний!!! Шукайте де хочете!!! У нас ви його не знайдете!!!

•То де ж він, якщо у вас його немає, і в СІЗО також, то де ж його мені шукати?

•Прийдете завтра. До побачення.

•Я вибачаюсь, але 120 кілометрів я буду йти до вас днів три. Дуже б хотілося написати написати скаргу на ім’я начальника. Можна?

•Не можна!!! До побачення!!! Писать вона собралась.

•Добре, дякую. Я зараз повернусь до вас, якщо не знайду його в СІЗО.

Після цього, я поїхала до Полтавського СІЗО, щоб в черговий раз переконатися, що мені говорять не правду. Таки, як зясувалося я була повністю права: черговий СІЗО повідомив, що до слідчого ізолятору його не повернули, і щоб я їхала до Полтавського Київського міського райвідділу міліції.

Повернувшись до того ж самого відділку, двері вже були зачинені, я натиснула на кнопку виклику, вийшов працівник міліції і запитав, про те, що я знову від нього хочу. Я йому пояснила, що хочу зареєструвати заяву щодо незаконного утримання Репецького Євгена. На це прохання черговий закрив перед очима залізні двері та пішов на відпочинок. Простоявши ще з пів години, я знову натиснула на кнопку виклику.

•Я вибачаюся, ви приймете у мене заяву?? - Тільки тепер у мене їх дві. Перша, щодо Репецького, а друга щодо відмови прийняти у мене належним чином попередню письмову скаргу. Після цих слів переді мною знову гупнули дверима, я простояла під дверима ще 20 хвилин. З часом приїхали невідомі для мене працівники міліції, разом із якими я намагалась знову увійти до відділку, але і цього разу мене виштовхнули на вулицю. Простоявши ще хвилин з 20, я все-таки достукалась до відділку і мене нарешті впустили. Підійшовши до столу де пишуть скарги я попросила аркуш паперу та ручку, до мене спустився дільничний, який поважно сів за стіл із документом під заголовком «Пояснення».

•Я вибачаюся, але я приїхала сюди із далеку, і не пояснення вам надавати, а зареєструвати скаргу, і писати я її буду власноручно. Тому будь-ласка, дайте мені чистий аркуш паперу.

Здивований дільничний пішов по новий аркуш. За два метри від мене були відчинені двері до іншого кабінету де сиділи затримані, один із них запитав чи не має у мене цигарки. Засунувши руку до пакету в якому лежала їжа та все необхідне для Репецького, я знайшла сигарети та віддала затриманим. Все це побачив один із чергових, який несподівано підлетів до мене та несамовито почав кричати : «Ти, що ох..єла, пошла вон от цюда, ти шо модна. Я таких ох…ших як ти за 13 років ще не бачив » — потім незрозуміло звідки митьєво зявилось ще два працівники міліції, які вже удвох припнувши криком мене до стінки, почали махати кулакми. Їхні очі налилися кров’ю. Один із них почав кричати «Викинь її звідси. Пошли її …!!» Від такого крику навіть участковий розгубився.

Розуміючи те, що озвірівші міліціянти вже в стані неймовірного звичного для них афекту, я швидко витягнули із сумочки посвічення журналістки, і спокійно почала водити, за їхнім же методом, перед їхніми очима дієвим документом. Після цього усі п’ять міліціонерів завмерли, неначе побачили перед собою самого Януковича. Ця німа сцена тривала хвилин з дві. Заорештовані невимушено почали сміятися. Із міліціянтів ніхто нічого не говорив, усі почали переглядуватися одне на одного і швидко згадувати, хто із них більше наговорив зайвого.

Вийшовши на вулицю, моє серце ще більше почало обливатися кров’ю, бо для мене стало ще більш зрозумілишим в якій самі небезпечній для життя будівлі я залишаю Репецького. Подихавши на свіжому повітрі ще хвилин з 5, я з останею надією зателефонувала до начальникай управління по звязкам із громадськістю у Полтавській області Юрія Сулаєва та повідомила про те, що сталося, але очільник правової системи відповів що наразі відпочиває із дружиною на морі тому зарадити нічим не може.

За матеріалами: umdpl.info