ВО «Свобода»: есть некоторые вопросы

Чимало вітчизняних інтелектуалів – Тарас Возняк, Ігор Лосєв, Сергій Грабовський, Мирослав Маринович, Борис Гудзяк, Ярослав Грицак тощо – мають великі сумніви стосовно того, що "Свобода" є тією політичною силою, яка здатна об'єднати українську націю й нашу державу в цілому.

Серед їхніх висновків щодо цієї ультранаціоналістичної партії можна знайти й такі, які розвінчують її як проект ФСБ, скерований на остаточне від'єднання Галичини від України.

Одначе цей дискурс інтелектуалів стосовно подвійного дна ВО "Свободи", через свої вкрай обережні визначення та висновки, практично не виходить за їхнє надто вузьке коло, якщо не рахувати ще кількох українських журналістів, колишніх дисидентів та громадських діячів.

Тобто на електоральні симпатії українців до "Свободи" той дискурс ніяким чином не впливає. І ті симпатії продовжують зростати так, якби його не було взагалі.

Тому, гадаю, для української інтелігенції вже настав час більш чітких запитань, визначень та висновків відносно цієї політичної сили.

Звичайно, що зростанню її популярності на електоральному полі України сприяє в першу чергу наступальна антиукраїнська політика режиму Януковича. Погодьтеся, така політика якнайкраще кореспондується зі свободівською "Програмою захисту українців" та спонукає останніх до протестного голосування саме за ВО "Свобода".

Свої п'ять копійок на зростаючий рейтинг "Свободи", звичайно, додав і одночасний, нібито на помах диригентської палички, остаточний занепад усіх без винятку національно-демократичних партій України та зрадливе пристосуванство їхніх очільників, які заради особистого політичного безсмертя сьогодні вже попролазили до передвиборчих списків партій компрадорського капіталу.

Усе це й призвело до того, що українці своїм протестним голосуванням за партійними списками, напевно, забезпечать деяким свободівцям їхнє вже близьке парламентське майбутнє. Хоча за мажоритарними округами, схоже, "Свобода" і без того візьме свої кільканадцять мандатів у Західній Україні.

Лідер ВО "Свобода" Олег Тягнибок при кожній нагоді через ЗМІ запевняє українців у тому, що його партія послідовно працює на об'єднання української нації, а разом із цим і України. Як аргумент він наводить просування політичного впливу "Свободи" на схід України й демонструє при цьому певні цифри зростання електоральних симпатій до його партії на кожних наступних виборах.

А ще Олег Ярославович дуже часто апелює у своїх палких промовах до таких світочів української справи, як Степан Бандера і Роман Шухевич, і позиціонує свою політичну силу не інакше, як єдину ідеологічну правонаступницю ОУН та УПА в їхніх визвольних змаганнях.

Але не треба бути істориком чи політологом, щоб побачити, що це правонаступництво є певною мірою самозваним та шкутильгає на обидві ноги.

Якщо Шухевич, наприклад, у воєнний час довіряв росіянам, татарам, євреям, узбекам та іншим зброю – відомо, що в УПА під час війни були цілі батальйони, сформовані із представників інших національностей, – то Тягнибок не довіряє їм у мирний час навіть прапорів ВО "Свобода". І хоча в партійному статуті немає обмежень для кандидатів на членство за національною ознакою, автор цих рядків був безпосереднім свідком того, як цей "правонаступник" Бандери в Луганську приймав заяви на вступ до партії тільки від чистокровних українців та їхніх напівкровок.

Більше того, як відомо, саме проти росіян, євреїв та кримських татар – останні є, до речі, дуже вагомим чинником української державності в Криму – лідер "Свободи" припускався свого часу ганебних публічних випадів.

Погодьтеся, це все якось не стикується ані з діями, ані із заявами нібито його політичних попередників з ОУН-УПА. І Тягнибок про це не може не знати.

Тож питання перше:

1. Можливо, це стикується з настановами його реальних патронів?

Якщо такі існують, то вони цим своїм проектом убивають відразу двох зайців: розколють Україну й наживо демонструють на прикладі "Свободи" для довірливої електоральної більшості її південно-східної частини – якими огидними нацистами, або навіть фашистами, були Бандера та Шухевич.

Але будьмо оптимістами й припустімо, що, прочитавши ці рядки, Олег Ярославович вибачиться перед татарами, євреями та росіянами й скорегує свою політику з національного питання відповідно до політики великих засновників ОУН та УПА – Степана Бандери, Ярослава Стецька та Романа Шухевича.

Припустімо також, що все ж таки ВО "Свобода" дійсно виборює українську Україну та працює на її об'єднання. Лакмусовим папірцем щодо щирості Тягнибока тут можуть слугувати парламентські вибори цього року.

Як відомо, на південно-східних теренах нашої країни місцеві осередки "Свободи" не мають жодних шансів провести своїх представників до Верховної Ради через вибори в мажоритарних округах за місцем їхнього проживання. А між тим, на Донбасі місцева влада вже другий десяток років тишком-нишком від Києва ґрунтовно реалізує кремлівський проект "Русского мира".

Тож у такому регіоні проукраїнський депутат – це фактично єдина можливість доведення антиімперської ідеології до донбасівців через місцеві, виключно провладні, ЗМІ, виходячи зі статусу народного депутата, єдина можливість їх прозріння щодо справжніх винуватців усіх їхніх негараздів та злиднів. Адже не секрет, що сьогодні на Донбасі для абсолютно більшості населення цими винуватцями є виключно "бендери", тобто галичани.

Зважаючи на це, такій політичній силі, як "Свобода", яка нібито об'єднує всю Україну, конче було б потрібно забезпечити представництво своїх товаришів із того ж-таки Донбасу у Верховній Раді. Тим більше, що виборче законодавство поки дозволяє кандидатам балотуватися одночасно й у мажоритарному окрузі, скажімо, у Галичині, і за партійними списками. Тобто якщо лідери "Свободи" із західних областей програють за мажоритаркою, вони пройдуть за партійним списком.

Але якщо вони переможуть у своїх округах, то їхні місця в списку повинні були б зайняти не представники другого ешелону партійних лідерів із Галичини, а найдостойніші свободівці зі Сходу та Півдня, зокрема з Донбасу, у яких іншого шляху потрапити до Верховної Ради просто нема.

Із тим же розрахунком, а також для просування ідеології націоналізму в центральній Україні, такі пани, як Тягнибок, Мохник, Бенюк, Мірошниченко та Іллєнко мали б, вочевидь, іти за мажоритаркою в Києві та Київській області. А якщо в зв'язку з домовленістю між опозиційними силами їм там не вистачить місця – то в сусідніх із Київською областях.

Але коли пропозицію, подібна до цієї, було озвучено 25 грудня 2011 року одним делегатом із Донбасу на ХХІІІ партійному з'їзді ВО "Свобода", це викликало в залі лише тільки сміх...

На установчих зборах Луганського обласного осередку ще 5 грудня 2010 року Олег Тягнибок популярно пояснив тамтешнім симпатикам "Свободи", що місцеві осередки мають вести всю партійну роботу виключно на свої власні кошти, як і винаймати свій партійний офіс. Бо нібито й центральний провід, і всі інші місцеві організації "Свободи" заробляють також на своє існування самі й виключно для себе. І зрозуміло, що після цього луганський осередок не отримав і по сьогодні з Києва, на відміну від усіх осередків інших опозиційних партій у Луганську, жодної копійки.

Але, як виходить з офіційного фінансового звіту ВО "Свобода", опублікованого в його ж однойменній партійній газеті, № 23 за 2011 рік, тільки за 2010 рік видатки на дотації місцевим організаціям "Свободи" склали 1 мільйон 915 тисяч 355 гривень! А коли луганські свободівці поцікавилися, як таке могло статися, то старші партійні товариші пояснили їм, що всі ці кошти нібито пішли на допомогу західноукраїнським областям, які постраждали від стихійного лиха ще влітку 2008 року.

Тут виникає питання друге:

2. Якщо це правда, то що тоді завадило керівництву партії у фінансовому звіті за 2010 рік назвати речі своїми іменами?

У зв'язку із цією очевидною нестиковкою напрошуються ще два вельми слушних запитання:

3. Невже бути націоналістом-свободівцем у суто проросійських, зусиллями місцевих владних еліт, Донецьку чи Луганську – значно легше та безпечніше, ніж у Львові чи Івано-Франківську?

4. Невже на Донбасі й національно-свідомих спонсорів-бізнесменів більше, як і рядових членів ВО "Свобода" з їхніми партійними внесками, ніж у Галичині?

Але це ще не все.

Із грудня 2010 року й по сьогодні в Луганську та області немає голів обласного, міського та районних осередків "Свободи". Вони давно вже були б, якби луганці мали право їх самі обирати.

Але в тому-то й справа, що ВО "Свобода" не є демократичною партією, і всі керівні посади в ній на місцях за статутом призначаються з Києва. Останній же, схоже, уже не тільки не поспішає із цими призначеннями, а просто не бажає бачити в Луганську своїх лідерів, а разом із ними – і кандидатів у депутати за партійним списком на наступних парламентських виборах.

Ба більше: у Луганську та області на сьогодні формально є лише кілька членів ВО "Свобода", а десятки інших є тільки кандидатами на членство в цій партії, хоча свої заяви на вступ, із чималеньким пакетом супровідних документів, вони подали ще понад рік тому!

Але центральний провід партії їх чомусь приймати не поспішає... Якщо взагалі цей прийом планує.

Схоже на те, що не набагато кращі справи й у Донецьку, де з волі центрального проводу ВО "Свобода" немає керівника партійного осередку цього великого міста вже котрий місяць. Швидше за все, і донеччани не матимуть свого депутата-свободівця у Верховній Раді.

А це означає, що совкова ментальність абсолютної більшості мешканців Донбасу залишиться незайманою ще принаймні наступні п'ять років. Бо "займати" її в місцевих ЗМІ, яким донбасівці довіряють значно більше ніж київським – просто не буде кому.

І тут, за логікою, виникає запитання п'яте, і останнє:

5. Кому вигідна така штучна ізоляція свободівських осередків Донбасу від загальнопартійного виборчого процесу 2012 року?

Відповідь, на перший погляд, є очевидною – безроздільно пануючій на Донбасі владі регіоналів.

Але не факт, що саме вони спонукали центральний провід ВО "Свобода" до тієї ізоляції...

По материалам pravda.com.ua