В Украине движение скинхедов нынче не в моде: появилась новая надсубкультура радикальных правых
Зато сформировалась надсубкультура радикальных правых, в которую входят определенная доля футбольных хулиганов, правых стрейт-эйджеров, хардкорников, уличных художников, спортсменов и даже правых рэперов. Поди разберись...
Мати 29-річного Дмитра – завуч у школі. На жінці вся виховна робота, аналіз поведінки дітей. Нещодавно вона писала доповідь про скінхедів, в якій йшлося про те, як завчасно розпізнати та попередити розвиток схильності у дітей до маргінальної ідеології, вберегти їх від цього шляху.
Водночас та сама жінка не помічає, що її власний син ультраправий. У русі вже перебуває понад 10 років. Не помічає нацистських плакатів на стінах його кімнати. Не чує слів музики, яку він слухає. Щоправда, коли кілька тижнів тому син прийшов додому з розбитим обличчям, припустила, що люди, які «напали на нього» на вулиці, «переплутали» хлопця зі скінхедом. Адже ж той голить голову під нуль…
Важкі військові боти, лиса голова, божевільне обличчя, на вигляд – років так 15, нещасливе життя, брак клепки в голові чи бодай освіти, – приблизно так уявляють собі ультраправих пересічні громадяни. Насправді ж, усе сьогодні значно складніше. Серед правих радикалів є дорослі люди з вищою освітою, керівники установ і піарники, бізнесмени та викладачі, батьки дорослих та не дуже дітей, чоловіки та жінки... Вони давно вже вдягаються так, що перехожі їх не вирізняють. Проте один одного ці люди впізнають легко.
Скінхеди проти скінхедів
«Році у 1992–1993-му був у мене друг Сашко. Його тато працював капітаном далекого плавання. Ми знайшли у нього вдома журнал Time, у якому трапилася стаття англійською. Як зараз пам'ятаю, називалась Skinheads Against Skinheads, у ній ішлося про правих та інших скінхедів», – згадує 32-річний Юрко. Тоді друг уперше дізнався про те, що згодом стало складовою його життя.
Чому скінхеди проти скінхедів? Тому що скінхед – це не синонім слова «расист». Ця субкультура дала світу не лише правих, а й інші пагони: «традиційних» скінхедів, для яких головне – музика, а не політика; «шарпів» (від англійського S.H.A.R.P. – skinhead against racial prejudice скінхеди проти расового упередження), «рашів» (R.A.S.H. – red&anarchist skinheads, червоні та анархоскіни). Але сьогодні, щоб не розпорошуватися, зосередимо увагу лише на пострадянських ультраправих радикалах.
Так і треба
«Я коли починав, десь у 1997-му, то був наймолодшим, – згадує 28-річний моряк Котя. – Рух правих скінхедів поступово формувався з представників інших субкультур: панків, різних «волохатих», металістів... і, певна річ, футбольних хуліганів, хоча таке поняття в країні ще було доволі розмитим. У нас паралельно з’явилися перші «поголені», які прийшли до цього руху через панк. І перші скіни, які з’явились на футболі, як я та мої «колеги».
«Ми тоді ще навіть у футболках Exploited ходили!», – зауважує Юрій.
«У ті часи було до божевілля весело, – продовжує Котя. – Адже ніхто не розумів, хто ми. Наш одяг дивував людей:
– Гей, хлопче, в тебе підтяжки на дупі висять!
– Та йди ти, дурепо, так і треба!
Особливо весело було, коли, не розуміючи, хто ми, «гопники» починали чіплятися, позаяк сприймали нас за якихось неформалів. І несподівано жорстко отримували по шиї. Вони потім довго думали: що це було?»
«Ми були злими! Щодня хтось отримував від нас у пику», – додає хлопець.
За такою самою схемою та в той самий час започатковувався скінхедівський рух і в Росії.
Через «не хочу»
«Голову я у 14 років поголив, – згадує 26-річний Тесак, один із ідеологів російських неонацистів. – Офіційна моя версія, яку я розповідав журналістам: дівчина загинула, коли вибухнув будинок. Насправді ж ніхто в мене не загинув. Просто так вирішив: «Все, я скінхед». Зголив волосся. Це був 1998-й».
На відміну від Коті, росіянин розповідає, що тривалий час його не приваблювало насильство: «Я підкачувався в ідеології. Та й не було, з ким «акціонувати». Друзі були – не було однодумців. А мені було 14. Кого я міг один завалити? До того ж я ніколи не пив. Здебільшого раніше всі акції відбувалися як? Випили та й «стрибнули». Адже коли ти п'яний, тобі легше атакувати, легше будь-що зробити».
«Я ніколи не «акціонував» у натовпі, – каже Максим Марцинкевич. – Свідомі «акції» розпочались з того, що ми вдвох – утрьох «стрибали». Через «незручно», через «не хочу». Але необхідно!»
Натомість згадує, що перші недружні сутички з іноземцями відбулися у нього ще в дитинстві: «У дитячому садку зі мною воювали вірменські брати Оганесян, – сміється. – Там було два угруповання, і ми завжди ганяли цих братів. Вони у нас плювали, я кидав у них каміння та бігав за ними з палицею».
Контроверсія Гайтани
Попри поширені стереотипи, погляди на присутність в Україні іноземців у ультраправих різні. Не всі, наприклад, негативно ставляться до розкритикованої кількома свободівцями Гайтани.
«Треба радіти, що напівчорношкірі вивчили українську мову та щодня нею послуговуються принаймні публічно, – каже Євген. – На відміну від величезної частини населення, яка за кілограм гнилої гречки продасть не те що власну совість, а й країну. Проблема емігрантів полягає зовсім у іншій площині, до якої Гайтана не має жодного стосунку.
Ця дівчина радше навпаки: приклад вдалої асиміляції. Найперший ворог, на мою думку, – чинна влада, яка не хоче облаштувати нормальний східний кордон, яка краще витратить гроші на ремонт у Межигір’ї, ніж на створення підрозділу з боротьби із нелегальною еміграцією. Ті, хто влаштовують полювання на негрів, свідомо чи несвідомо працюють на владу».
Але не всі погоджуються з такою позицією. «Не можна бути українцем за духом і не бути по крові, – вважає Ігор. – Гайтана, як на мою думку, не наполовину українка, а наполовину чорношкіра. За духом вона взагалі космополіт, як і більшість дітей від змішаних шлюбів. Що з ними робити? Зважаючи на показову любов до української землі, відправити на село, хай піднімають сільське господарство».
«Якщо мігрантів не хоче ЄС, чому їх мають приймати українці? –обурюється хлопець. – Євросоюз вирішив зробити Україну буферною зоною між Європою та країнами третього світу. Чим засилля іммігрантів обернеться, можна побачити на прикладі того ж таки Євросоюзу, особливо Англії та Франції. Тому вихід із такої ситуації – примусова депортація без варіантів».
До білих гостей, до тих самих росіян, значно спокійніше ставлення.
«Вони мусять бути молодими, активними та висококваліфікованими кадрами, готовими працювати. Окрім того, мають вивчити мову, визнавати Українську державу і бути готовими відстоювати її свободу та незалежність», – перелічує вимоги до кандидатів на постійне проживання в Україні Євген.
«Росіяни різні бувають. Якщо брати таких людей, як Олексій Макаров, який втік до нас від політичних переслідувань у РФ та активно долучився до українського патріотичного руху, то моє ставлення цілком позитивне. На жаль, людей з «русского міра» значно більше. Таким я би пропонував «чемодан-вокзал-Росія» і без права в’їзду довічно», – розвиває тему Ігор.
Честь однострою
«Моє становлення відбувалося поступово, і насамперед цьому передувало патріотичне виховання, – наголошує львівський скінхед Хаммер. – Також вагому роль відіграло співжиття з чужинцями на одному районі, яке супроводжувалося частими конфліктами. Тоді мені стало зрозуміло, що гостинність українців часто призводить до того, що невдячні гості починають відверто зневажати господарів та встановлювати свої порядки…»
«Приблизно у 15 років я прочитав у газеті про скінхедів, – згадує львів’янин. – Зацікавився. Познайомився з людьми і пішло, поїхало…»
Хаммер вдягнений, як скінхед. «Бомбер», боти, підкати… У Максимі неонациста можна впізнати хіба що, знаючи його у обличчя. Так само виглядають й Котя з Юрою. Чому?
«Як така субкультура скінхедів в сучасній Україні якщо й є, то хіба на стадії загасання. Її пік давно минув, і зараз ми можемо бачити її відголоски, до того ж переважно в регіонах або на околицях столиці, - пояснює соціолог Ольга Худецька, яка вже чотири роки системно досліджує правих та футбольних хуліганів. – За кожним разом рахунок йтиме на одиниці і зрідка – на десятки».
«Субкультурність – це не лише ідейні переконання чи світоглядні принципи, це також і зовнішній вигляд, і спільна музика тощо, – пояснює пані Худецька. – Можна припустити, що цілісність субкультури скінхедів почала ламатися, коли вони мусили відмовитися від свого традиційного одягу (бомбери, бєрци, джинси з підкатами, підтяжки тощо) через підвищену увагу правоохоронних органів. Тож принаймні праві скінхеди втратили змогу впізнавати за зовнішнім виглядом своїх однодумців та заявляти оточуючим про свою належність до руху у такий спосіб. Паралельно з цим відбувається перехід на кежуал, властивий футбольним хуліганам. Це ще більше змішує і зближує обидві субкультури».
«Так, кросовочки, картаті сорочки, – усміхається Юрій. – Але досі ношу «мартенси», це ж чудове зимове взуття!»
«Хтось і справді через певні обставини не хоче привертати до себе надмірної уваги, інші просто не зважають на зовнішність, – погоджується Хаммер. – Але, як на мене, «однострій» дисциплінує та зобов’язує. Це, як у армії, тобто те, що об'єднує. Скінхед, будучи на прикиді, не має права не відреагувати на свавілля ворожих елементів».
Не останню роль у бажанні виглядати більш мирно відіграє вік: хто ж піде на роботу в такому екзотичному спецодязі? Але серед неонацистів чимало тих, кому за 25 і навіть більше.
Дорослі люди
«Буває таке, що люди йдуть від боротьби. Дехто через недостатню стійкість. Хтось робить вибір на користь спокійного життя. Або просто «тухне» після спілкування з правоохоронними органами, – розмірковує Хаммер. – Ті, хто віддаляється через сімейні та інші питання, рідко змінюють свої погляди. Принаймні серед моїх знайомих це є закономірним. Вони й надалі підтримують боротьбу. Хай не так активно, як колись».
«Я вже не можу «акціонувати» в метро, бо «поїду» надовго, – визнає Максим Марцинкевич, який відсидів кілька років за ґратами «за розпалювання ненависті на ворожнечі». – А ще цілком очевидно, що всіх не заб’єш, всіх не вб’єш. Тобто це безперспективно. І в будь-якому разі опинишся у в’язниці рано чи пізно. Але водночас я не відраджуватиму хлопців від активних дій: це дає змогу дуже добре загартувати дух, характер. Є люди, які видаються сильними. Підійди до такого на вулиці, вдар у обличчя – він навіть не спробує дати здачі. Бо для нього – це шок. Дай у пику скінхеду чи фанату – він у відповідь тобі обличчя розіб’є чи ніж у живіт встромить. Менталітет змінюється, коли людина отримує хоча б уперше по обличчю і коли сама б’є когось».
«Що тут скажеш: я була мала й дурна, ходила у «гріндерах», на підкатах, ганяла хачів, а тепер я мати? – розмірковує 28-річна К., мати дворічної дівчинки. – Я думала вже, що щось змінилось… Але повернулася до міста, де виросла, й понеслось. Пиво, концерти, бійки».
Надсубкультурне формування правих
«Субкультура скінхедів зникає, але носії самих ідей та світоглядних орієнтирів не розчиняються в людському морі, – каже Ольга Худецька. – Вони насичують інші субкультури. Переважно угруповання футбольних хуліганів, а також правих стрейт-еджерів, хардкорників, вуличних художників, спортсменів і навіть правих реперів. Нині доцільніше вести мову не про субкультуру скінхедів, а про надсубкультурне формування радикальних правих, яке складається з представників згаданих течій.
«У них уже немає однієї на всіх музики чи манери вдягатись,– пояснює соціолог. – Всі ці смаки суттєво розмежовані поміж різними течіями. Але залишаються спільні ціннісна модель та практика».
Україна не Росія
Якщо класичний скінхед кінця 1990-х як в Україні, так і Росії, виглядав приблизно однаково, нині шляхи розвитку ультраправих рухів двох країн суттєво відрізняються. І якщо в Росії більше насильства, то в Україні, на думку самих представників руху, більше перспектив.
«Різниця доволі суттєва. Правий радикальний рух існує не сам по собі, а в контексті певної політичної системи, культури та інших соціальних явищ, – каже російський ультраправий Н.Н., який сподівається переїхати до України на постійне проживання. – Якщо в Україні певний час провадилася політика створення національної держави, то РФ пішла шляхом реставрування неорадянської ідеології. В Україні було досить лояльне ставлення до політичних ініціатив традиційних націоналістів. Російський рух завжди був фактично поза законом».
«Український ультраправий рух пішов шляхом політичної боротьби, – зауважує Н.Н. – Російський – партизанським. Так сталося внаслідок цілковитого браку політичної свободи. Українські націоналісти мають достатньо свободи й ресурсів для можливого приходу до влади. Я б назвав російський рух радше націонал-визвольним і партизанським. У Росії нині актуально займатись бойовими мистецтвами, формувати свою діаспору та намагатись вижити. Натомість українські націоналісти, від помірних до ультраправих, є частиною життя країни».
Погоджується з ним і Іван – 24-річний ультраправий, який місяць тому переїхав з Санкт-Петербурга до Києва. «Причини мого переїзду можуть видатися дивними пересічній людині, – зізнається він. – Мене дуже тішить відносна етнічна чистота населення України, порівняно з більшістю російських міст. А також його, населення, політична й соціальна активність. Я не дивлюсь на вашу країну крізь рожеві окуляри. Але впевнений, що домогтися тут поліпшень можна».
В опозиції до лібералів
«Колись було сказано, що фашизм, націонал-соціалізм, український радикальний націоналізм тощо – це різні національні форми одного духу, – розмірковує Хаммер. – Так, фашизм створювали італійці для італійців, відповідно націонал-соціалізм – німці для німців. Щодо України, то нам дісталася багата ідеологічна спадщина від поколінь, які боролися за Українську державу. Водночас зараз дуже часто можна побачити псевдолідерів, котрі по-різному трактують ідеологічний спадок, виривають з контексту тези, зосереджують увагу людей на другорядних питаннях, чим розколюють українців та сіють ворожнечу між ними. Я вважаю, що всі, хто прагне української України, мають насамперед об’єднатися, усвідомити те, що вони брати і сестри по крові».
«І це стосується не лише України, – додає він. – Наступним етапом має стати ідеологічна єдність. Я вважаю, що змінювати нічого не слід, треба вдосконалити та вивести на сучасний рівень те, що вже є. Маємо приклад численних патріотичних організацій, які так захопилися змінами, що самі не помітили, як перетворилися на ліберальних угодовців».
«Який у правих радикалів світогляд? Самі респонденти часто кажуть про солідарність, вірність, честь, роботу над собою та самопожертву, – каже Ольга Худецька. – Усі ці елементи вкладаються у традиціоналістську, консервативну парадигму».
«Маргінальним можна назвати будь-яке націоналістичне середовище, не варто перейматися, – вважає Хаммер. – Так, ультраправі є тим середовищем, де немає місця компромісності, але ж кожному своє».
Як Ернст Рем
Сьогодні Кеша – свідомий анархіст. Екс-ультраправий. «Цілком природно для молодої людини шукати причини своїх проблем у комусь іншому, – пояснює він колишні погляди. – Чому я змінив свою думку? Нічого конкретного не сталося. Але починаєш читати, вивчати літературу… – і усвідомлюєш багато речей».
«Кольорових» друзів хлопець не має. «Не тому, що не хочу їх мати – просто так склалося».
На його думку, з віком більшість ультраправих не змінюють поглядів: «Звичка – потужна сила. Це ж їхня компанія, їхній спосіб життя. До того ж різниця між радикальною правою та радикальною лівою ідеологіями полягає і в тому, що ліві «мандрують» від марксистів до анархістів та далі за схемою. Люди з консервативними поглядами не схильні сумніватися у власних принципах».
Навали мігрантів Кеша не боїться. «Яке може в Україні бути повторення європейських сценаріїв? – дивується він. – У Європі країни, які не провадили колоніальної політики, таких проблем не мають. У Ірландії немає високого відсотку іммігрантів, у Ісландії – також».
«Та й взагалі не можна забороняти людині пересуватись по планеті. Влада – це теж люди. Окремі конкретні люди, які собі ні в чому не відмовляють. Саркозі хоче одружитись на моделі, хоче мати багато бабла, хоче бути президентом і щоб його поважали. А чорного на вулиці він бачити не хоче. А не забагато? Або звичайний білий француз... Народився у більш-менш успішній родині, закінчив коледж, не спився, не скурився... В цьому жодної заслуги немає! Її не більше, ніж у іммігранта. Тому їхні права мають бути однаковими».
Нинішні расисти – це не лише маргінали, впевнений Кеша. На думку хлопця, проблема білих європейців у тому, що «вони хочуть добре жити, але щоб добре жив хтось ще у них – цього вони не хочуть».
Ультраправі, на думку анархіста, не відіграють суттєвої ролі у суспільстві. «Вони існують для себе. Праві не з'являються на соціальних акціях. Якщо до проблеми не можна підлаштувати національне питання – вони її відкидають. Створення нормальних профспілок радикальних правих не турбує, адже єврейське питання тут не долучити. Візьміть політв'язнів – вони захищають виключно своїх. До простих несправедливо засуджених людей їм байдуже».
«Ультраправих дуже шкода, – додає Кеша. – Якщо їхні мрії справдяться й в Україні, припустимо, постане націонал-соціалістичне суспільство і вони загинуть першими. Як Ернст Рем та його штурмовики. Вуличні бійці не потрібні вертикалі влади, і ніколи не будуть потрібні. Ті, хто на своїх списах принесе перемогу, першими ж на списи і потраплять. Попит буде на дисциплінованих осіб з промитими мізками».
Свій та чужий... Кожен розуміє цю відмінність на власний розсуд. Хтось зупиняє курсор на культурних, мовних, етнічних відмінностях. Інші зосереджуються на світоглядних пріоритетах. Треті прокладають кордон по лінії моральних цінностей. Хоч би якими масовими були різноманітні рухи і течії, вибір кожен робить на самоті з собою.
По материалам cripo.com.ua