Цей загадковий Юрко Єнакіївський

Вже кілька місяців, як з інформаційного простору зник народний депутат України Юрій Єнакіїв… тьху ти, Господи, Іванющенко, який ще рік тому вважався гаманцем і «сірим кардиналом» українського Президента. Кажуть, Юрій Володимирович повернулися на історичну батьківщину – в князівство Монако – посварившись з Президентом через якісь там нікчемні гроші. Недоброзичливці називають навіть суму, яку, начебто, не дорахувався Віктор Федорович завдяки спритності свого давнього товариша – дев’ять мільярдів (зрозуміло, що не гривень). Але ми переконані, що всі ці брехливі наклепи не мають до Юрія Володимировича жодного відношення, а сам він поклав залишки сил і здоров’я на олтар служіння Україні на дипломатичних теренах.

Треба сказати, що постать народного обранця є поспіль міфологізованою, а про самого нього донедавна (точніше – до вікопомного весілля його доньки) чули хіба співробітники Донецького УБОЗу. Тривалий час залишалось загадкою, де саме й за які заслуги Партія Регіонів надибала цього громадського й політичного діяча, включивши до виборчого списку. Розв’язати цю загадку вдалось лише завдяки автобіографії Юрія Володимировича, чесно купленій автором у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України за 171 грн. 68 коп. (у тому числі ПДВ 28 грн. 61 коп.) згідно рахунка від 24.01.2012 №4.

Виявляється, для того, щоби стати народним депутатом від Партії Регіонів, треба не займатись ніякою громадською діяльністю й не перебувати в членах самої Партії Регіонів.

Втім, треба визнати, що партійний вибір виявився напрочуд вдалим, а під машкарою бакалавра з обліку та аудиту ховався видатний дипломат, який ось вже другий рік гідно представляє Україну при Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ). І саме цим, а не заняттям бізнесом (що абсолютно неможливо для народного депутата) пояснюється той факт, що Юрій Іванющенко впродовж 2011-2012рр. лише двічі з’являвся під куполом Верховної Ради.

Ясна річ, що автор, досліджуючи біографію видатного уродженця Єнакієвого, не міг обійти увагою історію про те, як Юрій Володимирович раптом засвоїв нелегку професію дипломата. Ця історія бере свої витоки з публікації Мустафи Найєма «Американська місія сірого кардинала Віктора Януковича», що з’явилась у Інтернет-виданні «Українська правда» 17 травня 2011 року й була присвячена обставинам того, в який спосіб Юрі Єнакіївському вдалось у квітні 2011 року потрапити на територію Сполучених Штатів Америки. Ця подорож аж ніяк не була всипана трояндами: річ у тім, що слуга народу вже кілька років перебуває в «чорних списках» осіб, яким заборонений в’їзд до США.

Причину цією заборони журналісти УП Сергій Лещенко та Мустафа Наєм оприлюднили трохи раніше, 29 квітня 2011, у статті «Юра Єнакіївський» взявся за зброю» (http://www.pravda.com.ua/articles/2011/04/29/6153021/), цитату з якої подаємо нижче:

«За інформацією джерел «Української правди», проблеми у Іванющенка виникли внаслідок того, що декілька років назад він подав до посольства США в Києві… недійсний дипломатичний паспорт. «Юра Єнакіївський» на той момент ще не був народним депутатом, і, відповідно, не мав права отримати диппаспорт. Але він його отримав – прем’єр-міністром тоді був Віктор Янукович. Тільки за документами значилося, що цей паспорт виписаний на заступника міністра культури України. Звичайно, Іванющенко не обіймав цієї посади. І американське посольство розцінило це як намір ввести в оману владу Сполучених Штатів. Таким чином, він потрапив у список нев’їздних. Протягом цього періоду, уже будучи депутатом, Іванющенко неодноразово звертався за візою до США – але жодного разу йому не вдавалося її відкрити».

Як з’ясували журналісти УП, щоби обійти заборону на в’їзд Іванющенка до Сполучених Штатів, у квітні 2011 року Міністерство закордонних справ України направило Уряду США дипломатичну ноту, в якій повідомило, що Юра Єнакіївський є офіційним представником України при МАГАТЕ. А відповідно до міжнародних зобов’язань, Сполучені Штати мають безперешкодно допускати на свою територію будь-яких осіб, якщо вони представляють інші держави при ООН та її підрозділах (ЮНЕСКО, МАГАТЕ тощо). Тож, як було зазначено «Українською правдою», «документи на отримання візи для Юрія Іванющенка проходили дипломатичними каналами Міністерства закордонних справ, а його паспорт з готовою візою люб’язно забирав кур’єр МЗС».

Але всі подальші спроби довідатись від Міністерства закордонних справ України хто саме уповноважив народного обранця у робочий час представляти нашу державу перед світовим товариством були безрезультатними – МЗС у відповідь на інформаційні запити писало всіляку дурню. Так, наприклад, на мій лист Міністерство закордонних справ ввічливо відповіло, що, відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про статус народного депутата України», народні депутати України мають право «вступати у відносини з посадовими особами і державними органами іноземних держав від свого імені. У відносинах з посадовими особами, державними органами і громадянами іноземних держав народний депутат має право захищати незалежність та суверенітет, інтереси України, її громадян і не завдавати своїми вчинками шкоди Україні, її громадянам».

Отримавши цю феєричну відповідь, я звернувся до редакції Інтернет-видання «ОРД» з проханням видати аванс у розмірі 32грн. 19коп., який був негайно витрачений на сплату судового збору за розгляд ось цієї позовної заяви:

Окружний адміністративний суд м.Києва

вул. Командарма Каменева, 8, корп.1, м.Київ, 01601

Позивач:

БОЙКО Володимир Маркович

…

Відповідач:

Міністерство закордонних справ України,

Михайлівська площа, 1, м.Київ, 01018

засоби зв’язку: email press@mfa.gov.ua;

тел. 044 238 15 29

ПОЗОВНА ЗАЯВА

про визнання неправомірним ненадання публічної інформації

та зобов’язання вчинити дії

21 листопада 2011 року я звернувся до Відповідача з письмовим запитом на інформацію, оформленим у вигляді листа, в якому попрохав відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» надати інформацію про те, який саме компетентний орган України уповноважив народного депутата Іванющенка Ю.В. представляти Україну в Міжнародному агентстві з атомної енергії (надалі за текстом – МАГАТЕ), а також проінформувати, на яких засадах – тимчасових/разових чи постійних – Івающенко Ю.В. представляв Україну в МАГАТЕ в квітні 2011 року.

Листом від 12.12.2011 №913/19-172/3-2735 Відповідач дав відповідь, яка не містила запитуваної інформації й лише викладала зміст ст.17 Закону України «Про статус народного депутата України».

Вважаю ненадання Відповідачем запитуваною мною інформації щодо підстав представництва України в МАГАТЕ неправомірним з наступних підстав:

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» (надалі за текстом – Закону), публічна інформація — це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

25-27 квітня 2011 року в Сполучених Штатах Америки перебував народний депутат України Іванющенко Ю.В., який одержав повноваження представляти Україну в МАГАТЕ. У зв’язку з цим Міністерство закордонних справ України дипломатичною нотою від 15 квітня 2011 року зверталось до Уряду США з підтвердженням повноважень представника України в МАГАТЕ Іванющенка Ю.В. для відкриття візи категорії G-2.

Таким чином, запитувана мною інформація мала бути отримана та створена в процесі виконання своїх обов’язків центральним органом виконавчої влади – Міністерством закордонних справ України. Належним розпорядником цієї інформації є саме Відповідач, оскільки в протилежному випадку, відповідно до ч.3 ст. 22 Закону, Міністерство закордонних справ України мало б направити мій запит належному розпорядникові.

До інформації з обмеженим доступом запитувана мною інформація не належить.

Відповідно до ч.2 ст. 22 Закону відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.

Згідно з ч.3 ст. 23 Закону, оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Також повідомляю, що в проваджені судів України або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує спір, немає справи зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав та немає рішення цих органів з такого спору.

Виходячи з наведеного, на підставі ч.3 ст. 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та керуючись ст.ст. 17, 53, 105 Кодексу адміністративного судочинства України,-

п р о ш у :

1. Залучити до участі в справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору народного депутата України Іванющенка Юрія Володимировича.

2. Визнати неправомірним ненадання Міністерством закордонних справ України відповіді по суті мого запиту на інформацію від 21.11.2011.

3. Зобов’язати Міністерство закордонних справ дати відповідь по суті мого запиту на інформацію від 21.11.2011.

4. Відшкодувати мені за рахунок Державного бюджету судовий збір за розгляд цієї позовної заяви.

Додатки:

1.Квитанція про сплату судового збору;

2.Копія цього адміністративного позову з доданими документами – в 2 прим.;

3.Копія запиту на інформацію від 21.11.2011;

4.Копія відповіді від 12.12.2011 №913/19-172/3-2735.

БОЙКО В.М.

30 березня 2012 року

Суд був недовгим, але справедливим. 14 травня 2012 року Окружний адміністративний суд м.Києва виніс постанову в справі № 2а-4548/12/2670, з повним текстом якої можна ознайомитись у Єдиному державному реєстрі судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24383714

Тож подаємо лише резолютивну частину судового рішення:

«Керуючись статтями 69, 70, 71 та 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити.

Визнати неправомірним ненадання Міністерством закордонних справ України відповіді по суті запиту на інформацію ОСОБА_1 від 21 листопада 2011 року.

Зобов’язати Міністерство закордонних справ України надати відповідь по суті запиту на інформацію ОСОБА_1 від 21 листопада 2011 року.

Зобов’язати Державну казначейську службу України стягнути судові витрати в розмірі 32,19 грн. (тридцять дві гривні 19 копійок) із Державного бюджету України шляхом їх безспірного списання із рахунку Міністерства закордонних справ України на користь ОСОБА_1».

Для тих, хто сумнівається, що під «ОСОБОЮ_1» мається на увазі автор цього допису, а під «ОСОБОЮ_2» — славетний Юра Єнакіївський, подаємо фотокопію судового рішення.

 

 

 

Але найцікавіше виявилось потім: Міністерство закордонних справ України ВІДМОВИЛОСЬ ВИКОНУВАТИ РІШЕННЯ СУДУ. Великими літерами останню фразу ми написали спеціально для керівника Головного управління забезпечення доступу до публічної інформації Адміністрації Президента України Дениса Іванеска, який навіть завів персональний блог на «Українській правді», де оповідає, яке щастя впало на українських журналістів у зв’язку з прийняттям Закону України «Про доступ до публічної інформації». От тільки пан Іванеско, рясно цитуючи чесноти цього Закону, щоразу забуває додати, що Закон систематично не виконується.

Зокрема, за останні кілька місяців я виграв у суді щось біля тридцяти справ за позовами з вимогою надати публічну інформацію. Відповідачами були Державна служба молоді та спорту України, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Державна податкова служба України, Міністерство закордонних справ України та інші не менш поважні установи. І жодне з цих судових рішень – ЖОДНЕ! – виконано не було навіть у примусовому порядку згідно з виконавчим листом.

Тому Юра Єнакіївський може й надалі безперешкодно представляти нашу України при ООН, а Денис Іванеско – плескати язиком.

По материалам ord-ua.com