Насильство у міліції: чому його не бачить статистика МВС

Прес-медіа вже не вважають випадки катувань або побиття людей правоохоронцями чимсь сенсаційним, пересічні громадяни сприймають такі факти з обуренням, але вони не викликають значного резонансу та активних форм громадського протесту. Незаконне насильство стало частиною міліцейської субкультури, невід’ємною складовою професійної діяльності правоохоронців. Показово, що навіть художні фільми на міліцейську тематику вже не сприймаються глядачами як достовірні, за відсутності у них реалістичних сцен вибиття зізнання із затриманих або жорстокого поводження з ними. Поступово й непомітно українське суспільство звикло до проявів міліцейської жорстокості і, визнаючи її загальнонаціональною проблемою, в певній мірі, змірилося з нею та сприймає як неприємну даність, як одну з невідворотних складових нашого буття та взаємовідносин з владою. І саме таке сприйняття є чи не головним доказом надзвичайної поширеності протиправного насильства у правоохоронному відомстві.

Останнім часом навіть керівники Міністерства внутрішніх справ визнають наявність цієї проблеми, проте роблять це своєрідно, делікатно уникаючи вживання таких термінів, як «тортури», «катування», «побиття». В серпні 2010 року у своєму інтерв’ю «Газеті 2000» колишній очільник МВС Анатолій Могильов красномовно охарактеризував загальну ситуацію з дотриманням прав людини в міліції: «Це жах! За тиждень ми порушуємо близько 20 кримінальних справ відносно наших співробітників. Рівень злочинності, на жаль, досить високий», а у квітні 2011 року він же публічно погодився, що його підлеглі застосовують насилля до затриманих для отримання зізнання у вчиненні злочину.

Разом з тим, Міністр внутрішніх справ, а вслід за ним і інші керівники української міліції, болісно та вкрай негативно ставляться до критики з боку суспільства, категорично заперечуючи реальні масштаби поширеності міліцейської жорстокості та загрозливу тенденцію на їх подальше зростання. Вже в жовтні 2011 року той же Анатолій Могильов, спочатку з трибуни парламенту, а потім в ефірі телепрограми «Шустер Live» з неприхованим роздратуванням намагався заперечити оприлюднені Харківським інститу дані опитування громадян, яке показало - оцінювана кількість жертв незаконного насильства в українській міліції у 2010 році склала близько 790 000 чоловік. «Звідки у них така цифра?! Вона взята зі стелі! Де заяви від майже 800 тисяч громадян, назвіть мені їх поіменно! Я по кожному факту готовий проводити розслідування, приймати адекватні рішення. Ця цифра не підтверджується числом скарг до прокуратури і до МВС. У поточному році відносно працівників міліції, за різного роду службові зловживання, порушено, якщо я не помиляюся, 78 кримінальних справ. 800 тисяч і 78 справ – це розрив на порядки…».

Безглуздість висунутих до соціологів звинувачень у некомпетентності чи упередженості очевидна – власне, вони тільки зібрали та опрацювали дані, які висвітлюють судження та показують ставлення до проблеми пересічних громадян. Отримана цифра не є статистикою міліцейського насильства, це реакція на нього з боку суспільства і саме в цьому полягає значущість будь-якого соціального дослідження. Спроби спростувати отримані соціологами результати цифрами міліцейських звітів є, м’яко кажучи, недоречними і непрофесійними. Погодьтесь, заперечувати прояви міліцейської жорстокості, посилаючись на відсутність відповідних заяв від громадян або вказуючи на незначну кількість порушених стосовно правоохоронців кримінальних справ, це теж саме, що оспорювати випадки катування громадян у міліції, аргументуючи відсутністю у міліцейських підрозділах спеціальних кімнат для тортур.

Нещодавно Харківський інститут соціальних досліджень оприлюднив ще більш загрозливі для суспільства дані, які вказують на чергове зростання рівня свавілля у міліції - за результатами чергового дослідження оцінювана кількість постраждалих від незаконного насильства у правоохоронних органах у 2011 році збільшилась до 980 000 чоловік. Не виникає сумнівів, що Міністерство внутрішніх справ вряд чи погодиться з такими ганебними для себе результатами з’ясування громадської думки та, з великою ймовірністю, в черговий раз буде намагатися опротестовувати їх, знову і знову наводячи у якості «останнього аргументу» свою відомчу статистику.

Отже, виникає питання: чому, незважаючи на всю очевидність масштабності проблеми протиправного насильства в органах внутрішніх справ України, її так вперто не бачить міліцейська статистика?

Для з’ясування причин звернемося безпосередньо до форми звітності 1-ДПЛ «Про стан дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ» (затверджена вказівкою МВС України від 29.04.11 №405 “Про облік порушень прав людини в діяльності органів внутрішніх справ”), за допомогою якої в міліції власне і ведеться кількісний обрахунок фактів застосування правоохоронцями незаконного насильства до громадян.

Відповідно до цієї форми, за 9 місяців 2011 року на жорстоке поводження з боку правоохоронців до МВС надійшло 2704 скарги. Для фахівців у сфері правозахисту, втім, як і для всього українського суспільства, очевидно, що у реаліях сьогодення така цифра не може бути достовірною. І це не звинувачення правоохоронців у фальшуванні відомостей у звіті – можливо до органів внутрішніх справ по всій Україні надійшло саме стільки звернень громадян, у яких вони звинувачували міліціонерів у насильстві та жорстокості. Проте, така цифра не може розцінюватися, як аргумент для спростування результатів соціальних досліджень, оскільки вона не відображає реальну ситуацію, а лише вказує на головну проблему – латентність застосування насильства у міліції .

Отже, ПРИЧИНА №1 – латентність незаконного насильства в органах внутрішніх справ.

Зрозуміло, що зафіксована МВС порівняно незначна кількість скарг на жорстокі дії правоохоронців обумовлена тим, що громадяни просто не звертаються з ними в офіційному порядку до відповідних посадових осіб міліції. Такій ситуації сприяють багато факторів, серед яких доцільно виділити наступні:

1. «Скаржитися на міліцію собі дорожче». Потерпілий з тих чи інших причин не бажає ініціювати конфлікт з правоохоронцем, якого держава наділила значними владними повноваженнями, в тому числі можливістю обмежувати права й свободи людини, застосовувати фізичну силу та спецзасоби, проводити затримання й доставляння до підрозділу міліції, притягувати до адміністративної відповідальності, здійснювати інші заходи примусу й покарання. У свідомості пересічного громадянина кожний міліціонер втілює у собі всю каральну міць правоохоронної системи, скаржитись на яку безглуздо й небезпечно. Потерпілі бояться помсти з боку співробітників міліції, яку вважають неминучою у разі написання скарги, при цьому вказаний фактор поширений, як у середовищі «підоблікового елементу» (раніше судимих, осіб без певного місця проживання, схильних до вживання алкоголю або наркотиків, іноземців), так і поміж звичайних громадян.

Громадянин У. 25 років, лікується від наркотичної залежності:

«Скаржитися на те, що опера побили? Ніколи не буду. Це теж саме, що проти вітру плювати. Якщо ти у них на «гачку», то забувай про ці дурниці і виконуй те, що кажуть. Навіть, коли вже не вживаєш або лікуєшся, завжди «підставити» можуть - шприц у карман і всі діла А тоді або в тюрму, або плати відкупні».

Громадянин Азербайджану Н., 27 років, займається приватною торгівлею:

«Били за те, що «сильно розумний». Не хотів звільняти зручне місце для торгівлі кавунами поблизу траси – саме тут у сезон можна добре заробити. Мій співвітчизник мабуть «проплатив» у міліції це місце і мені сказали забиратися геть. Я відмовився, ну і заробив. Хоч товар не потрощили і те добре. Зрозуміло, що нікуди скаржитись не буду, інакше влаштують якусь перевірку, оштрафують і з країни депортують. І потім у цьому місті мені ніколи вже життя не буде. Іноземці дуже від міліції залежать, а тому скаржаться на неї рідко».

2. «У цій країні правди не добитися». Потерпілий не вірить у можливість досягнення позитивного для себе результату розгляду скарги на дії правоохоронців – поновлення порушених прав та покарання винних. Через явну корумпованість та політизованість правоохоронних та судових органів, їх авторитет у суспільстві перебуває на вкрай низькому рівні і громадяни не вірять у справедливий та неупереджений розгляд їх скарг.

Громадянин К., 59 років, пенсіонер:

«Зайшов до бару поблизу дому випити пива. Продавець почав відверто мені грубити, відмовився прибрати немитий посуд зі столу, а коли я почав обурюватись, взагалі наказав мені забиратися геть. Я відмовився і він по мобільному телефону викликав своїх знайомих патрульних. Ті запропонували мені вийти з бару і я знову відмовився та намагався пояснити міліціонерам сутність конфлікту. Проте вони мене і слухати не захотіли та почали під руки волокти до вихідних дверей. Мені було соромно, у закладі були знайомі, які почали соромити патрульних. Проте мене все рівно виволокли і наказали сісти у міліцейську машину. Я почав проситися, щоби відпустили та пообіцяв, що до бару не піду, але мене вдарили у живіт, потім декілька раз кулаком по спині і потилиці та закинули у автомобіль. Привезли до дільничного, де склали протокол за «п’янку» та попередили, що якщо ще хоча би раз прийду до бару буде набагато гірше. Я ходив до їх начальника скаржитися, розповів йому, як все відбувалось - що п’яний не був, що продавець вів себе не гідно, провокував мене на конфлікт і що міліціонери були знайомими продавця. Міліцейський начальник мені відповів: «Пиво пив? Їхати у міліцію не хотів? То чого ти, діду, до мене прийшов? Сам винен». Про це нікуди скарги не писав і писати не буду. Що міліція, що прокуратура – рука руку миє і нічого нікому ти не доведеш. Я у суді, який розглядав складений на мене протокол, розповів як все було і що у результаті? Суддя навіть не дослухав і оштрафував, як останнього п’яничку».

3. «Злочинцю ніхто не повірить». Насильство застосовується до особи з метою отримання зізнання у скоєнні злочину чи правопорушення. Після процесуального закріплення у письмовому вигляді факту визнання своєї вини (явка з повинною, підписання протоколу допиту, протоколу про адміністративне правопорушення тощо), потерпілий від міліцейського насильства вважає написання скарги на дії правоохоронців справою марною.

Громадянин І., 34 роки, вантажник:

« Працюю у приватного підприємця. Якось з товаришем, коли були на підпитку, вкрали з нашого складу кілька ящиків з крабовими паличками. Хазяїн звернувся до міліції, ну й мене забрали прямо с роботи. Я спочатку свою вину заперечував, хоча там і так все зрозуміло – крім нас тоді на складі нікого не було. Мене ввечері вивезли до парку і там пакет на голову почали надівати. Я довго терпіти не зміг, зізнався і написав явку з повинною. Потім добу сидів прикутий до сейфу у міліції – міліціонери мого спільника по крадіжці розшукували, а мої рідні – гроші. В цілому для мене все нормально закінчилось. Ми з операми домовилися – заплатили з товаришем по 3 тисячі доларів і компенсували збитки нашому хазяїну. Після цього ніяких проблем. А скаржитися на міліцію не став – я ж у злочині зізнався і явку написав. Повірили би у суді, що мене міліціонери душили? Та ніколи, тільки судимість мав би».

4. «Міліція має на це право». Правова необізнаність громадян щодо визначеної законодавством межі повноважень співробітників міліції та їх прав застосовувати фізичну силу і спецзасоби. Вказаний чинник особливо поширений серед молоді, яка є особливою «групою ризику» потерпати від незаконних дій правоохоронців. Слід враховувати, що в міліції насильство застосовується до людини не тільки з метою отримання зізнання, а і для здобуття необхідної інформації - свідчень особи про ті чи інші події. При цьому сама процедура здобування таких свідчень здійснюється правоохоронцями у рамках проведення попереднього дізнання чи слідства (фактично у рамках наявних повноважень), що створює у потерпілого хибну уяву про законність дій правоохоронців – громадяни вважають «це не насилля, це жорстка форма допиту».

Громадянин З., 17 років, не працює:

«Нас патрульні затримали прямо на вулиці. Привели до якогось приміщення – там багато людей було, всі у цивільному. Почали розпитувати про якесь пограбування, чи бачили ми когось із знайомих «малоліток» у цьому районі. Я сказав що нікого не бачив – так і було. Тоді один з них взяв дубинку, почав бити мене по сідницях і казати: «Ну, давай, згадуй скоріше». Ні, я не скаржився. А навіщо, все рівно потім відпустили»

5. «Зв’язуватися не хочеться». Навіть, коли громадяни усвідомлюють незаконність дій співробітників міліції, вони не бажають писати скарги на застосування насильства через необхідність проходження певних бюрократичних процедур, пов’язану з ними тяганину і необхідність приділяти цьому достатньо багато часу. Як правило, особливі труднощі у потерпілого виникають при спробі зафіксувати факт нанесення тілесних ушкоджень у судово-експертних медичних установах, які відмовляють у проведенні відповідного обстеження у порядку особистого звернення потерпілого і вимагають від нього обов’язкового надання офіційного направлення органів прокуратури.

Громадянин О., 37 років, будівельник:

«З ДАІшниками, як завжди, неприємності – зупинили, забрали посвідчення водія, інші документи на автомобіль та почали протокол складати. Я спочатку їх умовляв віддати документи, а вони казали, що потім у начальника забереш. З цього приводу виникла сварка, ну і побили вони мене. Дружина врятувала. Вона поруч у автомобілі сиділа і почала кричати, а так чим би все закінчилося, навіть не знаю. Ми поїхали до фельдшера побої знімати – у мене око набрякло, добрий синець був. Коли розповіли йому, що побила міліція, він сказав, що треба їхати у райцентр. А наступного дня вирішив нікуди не їздити – і без того є багато справ».

6. «Цього ніхто не бачив». Протизаконне насильство, як правило, застосовується працівниками правоохоронних органів до громадян в умовах неочевидност» - у службових кабінетах та приміщеннях міськ, -райвідділів, до яких обмежений доступ сторонніх цивільних осіб. Свідками жорстокості з боку міліціонерів є тільки їх колеги, які, через почуття професійної корпоративності, свідчити на користь потерпілого не будуть. Розуміючи, що довести вину правоохоронців практично не можливо, громадяни не звертаються із скаргами на їх незаконні дії. У випадку, коли особа перебуває у міліцейських місцях несвободи – ізолятори тимчасового тримання, кімнати для затриманих і доставлених, вона має право звернутися із письмовою скаргою на жорстоке поводження. Проте, такі випадки поодинокі, оскільки потерпілий усвідомлює – написання скарги вірогідно призведе до погіршення умов та режиму його утримування, ворожого ставлення з боку персоналу цієї спецустанови.

Громадянин Н., 32 роки, різноробочий на фермі:

«Чи б’ють людей міліціонери? Звісно. Я дуже часто від своїх знайомих чув такі розповіді і зі мною один раз було. Побив дільничний і ще якісь хлопці, що з ним були у кабінеті. Він мене під час розмови образив нецензурно, а я йому так саме відповів. Хоч й побили сильно, скаргу на них я не писав. Чому? А як докажеш – їх троє було, а я один».

7. «Я не знаю, хто це був». Опитування громадян свідчить, що відмова потерпілого від написання скарги часто пов’язана із неможливістю ідентифікувати особу правоохоронця. Зазначений фактор є особливо актуальним для осіб, які потерпали від надмірного застосування міліцією сили під час розв’язання конфліктних ситуацій у місцях масового перебування людей ( мітинги і демонстрації, футбольні матчі, концерти тощо). Спеціальні підрозділи міліції України при припиненні порушень громадського порядку не дотримуються принципу вибірковості і однаково агресивно застосовують фізичну силу та спеціальні засоби як до порушників, так і до громадян, які перебувають поруч. При цьому у бійців міліцейських спецпідрозділів відсутні особисті знаки, обличчя скриті під масками або захисними шоломами, що унеможливлює проведення їх впізнання. Враховуючи загострення політичної ситуації в Україні та пов’язане з цим різке зростання чисельності масових акцій протесту в країні, необґрунтоване застосування насильства до протестуючих набуло значних масштабів, але відповідні скарги від потерпілих з цього приводу майже відсутні.

Таким чином можливо стверджувати, що через зазначені вище фактори переважна більшість випадків міліцейської жорстокості та незаконних насильницьких дій стосовно громадян не фіксується статистикою Міністерства внутрішніх справ. Проте ці випадки, безумовно, знаходять своє відображення у результатах соціальних досліджень, оскільки довіра громадян до соціологів значно вище, ніж до представників правоохоронних структур.

Облік фактів застосування міліцією незаконного насильства не може базуватися виключно на цифрі зареєстрованих скарг громадян з цього приводу. Розуміючи це, МВС зробило спробу обліковувати також порушення, які були виявлені під час перевірок міліцейських підрозділів відомчими контролюючими органами, для чого навіть до форми звіту «Про стан дотримання прав людини в органах внутрішніх справ» введений розділ «Виявлено порушень під час перевірок».

Наведені у цьому розділі дані свідчать – служби МВС України, на які покладено завдання по боротьбі із міліцейською злочинністю, протидіють жорстокому поводженню із громадянами вкрай пасивно і неефективно. Власне в цьому і полягає друга причина того, що офіційні статистичні дані є набагато применшеними.

ПРИЧИНА №2 - підрозділи інспекції з особового складу та внутрішньої безпеки під час перевірок - міськ, - райвідділів міліції, в силу певних причин, не фіксують ті випадки жорстокості, про які громадяни повідомляють соціологам під час опитування.

За 9 місяців 2011 року, внаслідок перевірок, здійснених міліцейськими відомчими органами контролю, було встановлено лише 91 факт застосування правоохоронцями незаконного насильства, у тому числі: 70 випадків виявили співробітники підрозділів внутрішньої безпеки, 11 – інспекції з особового складу, 10 – працівники інших службами. При цьому, за вказаний період зазначеними службами не було встановлено жодного випадку катування громадян.

Серед багатьох факторів, які обумовлюють подібну «пробуксовку» відомчого механізму по запобіганню жорстокому поводженню в МВС, можливо виділити наступні:

1. «Не ті пріоритети та повноваження» - відповідні органи МВС недостатньо орієнтовані на здійснення цілеспрямованої й планомірної роботи по забезпеченню дотримання прав громадян.

Головним завданням підрозділів внутрішньої безпеки є не захист громадян від негативних явищ у системі МВС, а, перед усім, захист системи МВС як такої від негативних ризиків - корупція серед персоналу, зловживання міліцейських посадовців в економічній сфері, зрощування правоохоронців з кримінальним світом, чинення тиску на органи дізнання та слідства тощо. Іншим основним пріоритетом внутрішньої безпеки є забезпечення фізичного захисту співробітників міліції та членів їх сімей від злочинних посягань. Для виконання саме цих завдань служба утворювалась і саме такі пріоритети у її роботі закріплені відповідними нормативними актами. Забезпечення дотримання прав громадян для служби внутрішньої безпеки є завданням супутнім і другорядним. Найбільш виразно таке ставлення проявляється під час здійснення оперативно-розшукової діяльності - повідомлення від оперативних джерел (осіб, які співробітничають з підрозділом внутрішньої безпеки) про факти катувань громадян у міліції не розцінюється, як інформація про скоєння злочину, як інформація, що підлягає невідкладній фіксації і перевірці з використанням всіх наявних оперативних та технічних повноважень оперативного підрозділу. Саме цим можливо пояснити той факт, що протягом 9 місяців 2011 року службою внутрішньої безпеки не було виявлено і задокументовано жодного факту катування громадян.

Робота підрозділів інспекції з особового складу під час перевірок міськ, -райвідділі є ще менш ефективною – за 9 місяців під час перевірок інспекцією виявлено лише 11 порушень. Такий стан справ обумовлений специфікою діяльності інспекції, яка наразі є підрозділом по розгляду письмових звернень громадян до керівника місцевого управління міліції. Перевірки міськ, -райвідділів, які здійснюються інспекцією з особового складу, мають інспекційний характер і, перед усім, націлені на здійснення контролю за транспортною дисципліною у підрозділі, дотриманням режиму таємності та порядку реєстрації заяв громадян, зберіганням речових доказів тощо. В зв’язку з цим, повноваження працівників інспекції при проведенні перевірок суттєво обмежені, що, в окремих випадках, позбавляє їх можливості виявляти факти незаконного насильства. Наприклад, відповідно до наказу МВС України від 28.04.2009 №181 «Про організацію діяльності чергових частин органів і підрозділів внутрішніх справ України, направленої на захист інтересів суспільства і держави від протиправних посягань», працівники інспекції особового складу не мають права з власної ініціативи перевіряти умови перебування громадян у кімнатах для затриманих та доставлених – такі перевірки можливі лише у рамках проведення службових розслідувань по фактам надзвичайних подій та за умови наявності спеціального письмового дозволу від керівництва обласного управління міліції.

Слід зазначити і те, що ні внутрішня безпека, ні інспекція з особового складу взагалі не мають права перевіряти та контролювати дотримання законності у підрозділах слідства (вважається, що подібні перевірки обмежують процесуальну незалежність співробітників слідчих органів). Всі скарги на застосування слідчими незаконних методів під час розслідування кримінальних справ розглядає їх керівник, він же організовує проведення службових перевірок по даних скаргах та приймає остаточне рішення щодо винуватості своїх підлеглих. За таких умов ризик упередженості та необ’єктивності є надзвичайно великим, особливо з урахуванням запровадженої очільниками МВС політики спільної відповідальності керівника за вчинене його підлеглим порушення.

Саме це є другим фактором, який впливає на кількість встановлених під час перевірок випадків насильства у міліцейських підрозділах.

2. «Відсутність стимулу». За 9 місяців 2011 року керівниками міськ, -райвідділів та галузевих служб органів внутрішніх справ виявлено тільки 10 порушень, пов’язаних із незаконним або надмірним застосуванням сили правоохоронцями. Катастрофічно мала цифра, яка свідчить – міліцейські начальники виявленням і припиненням випадків жорстокості до громадян з боку підпорядкованого персоналу не займаються. Причина полягає у тому, що у правоохоронних органах принципове ставлення до підлеглого може негативно вплинути на кар’єру самого начальника, оскільки, з одного боку, керівник повинен виявляти факти порушення прав громадян у своєму підрозділі, з іншого – саме до нього будуть вжиті «найсуворіші заходи впливу» у разі вчинення підлеглим такого порушення. На цьому наголошує наказ МВС України від 26.03.2010 року №90 «Про стан дисципліни й законності в діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ та заходи щодо його покращення» та багато інших міліцейських нормативних актів, які встановлюють персональну відповідальність керівників усіх рівнів за дії підлеглих. Зрозуміло, що у такій ситуації керівники -міськ, -райвідділів та галузевих служб не просто невмотивовані у виявлені фактів застосування незаконного насильства у підконтрольному підрозділі, а, навпаки, зацікавлені у їх приховуванні від оприлюднення та відображення у звіті.

Запорукою ефективності здійснення контролю за дотриманням прав громадян у правоохоронних органах, є, перед усім, об’єктивність осіб, які здійснюють функції такого контролю – повинні бути унеможливлені любі форми упередженого ставлення як до жертви міліцейського свавілля, так і до самого правоохоронця. В системі МВС належна неупередженість співробітників підрозділів, які займаються виявленням фактів жорстокого ставлення міліціонерів до громадян, у повній мірі не можлива. Однією з причин такого стану справ є таке явище, як корпоративна солідарність.

3. «Ми з тобою однієї крові – ти і я». Слід враховувати, що співробітники підрозділів інспекції з особового складу та внутрішньої безпеки також являються співробітниками міліції. Персонал цих контролюючих служб не готовиться до виконання своїх специфічних завдань в окремих профільних навчальних закладах, а набирається з числа працівників тих самих міськ, -райвідділів, за якими у подальшому і здійснює контроль. І справа навіть не в тому, що співробітник інспекції з особового складу та міліціонер, який вчинив акт незаконного насильства стосовно затриманого, можуть бути знайомі особисто й підтримувати дружні стосунки – сама їх належність до одного відомства є тим головним чинником, який викликає різний рівень довіри та несиметричне ставлення міліцейських органів контролю до колег-правоохоронців і до громадян. При розв’язанні будь-яких форм конфлікту інтересів між представниками МВС та суспільства, співробітник інспекції з особового складу або внутрішньої безпеки дуже часто приймає саме сторону МВС тільки через те, що сам є працівником цього міністерства. Зазначене психологічно спонукає його до спроби, можливо у певній мірі і підсвідомої, мінімізувати ступінь вини правоохоронця, оскільки йому більш зрозуміла та сприйнятлива саме мотивація і аргументи міліціонера.

Під вплив корпоративної солідарності попадають не тільки співробітники інспекції з особового складу або служби внутрішньої безпеки – це загальна проблема ставлення персоналу органів внутрішніх справ до отриманої від громадян інформації про незаконні дії представників міліцейського середовища, проблема, притаманна будь-якій структурі, яка вже тривалий час замкнута виключно на реалізації своїх власних відомчих інтересів. Непоодинокі випадки, коли працівники чергових частин відмовляють громадянам у реєстрації їх скарг на побиття міліціонером та у видачі направлення до медичних установ для проведення експертизи щодо тяжкості отриманих тілесних ушкоджень, як правило, рекомендуючи звертатись з цього приводу в органи прокуратури. Слідчі не звертають уваги на твердження обвинувачених про те, що зізнання у скоєнні злочину з них вибивалося за допомогою тортур, при відбиранні письмових пояснень у потерпілих формулювання «міліціонер мене вдарив» підміняється нейтральним «відштовхнув», поширена практика написання «заднім числом» рапортів про законність застосування наручників або відбирання пояснень, які оправдовують співробітника міліції, від неіснуючих свідків події тощо.

Красномовним прикладом «міліцейської солідарності» можливо визнати реакцію керівників правоохоронного відомства на трагічний випадок у селі Семиполки Броварського району Київської області, де 4.09.2011 місцевий житель Віталій Запорожець застрелив з мисливської рушниці майора міліції Миколу Симоненка. Мешканці села, звертаючись до Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова, вказували, що конфлікт між їх односельцем і міліціонером мав місце через протизаконну й ганебну поведінку останнього. Як стверджували свідки, працівник міліції, перебуваючи у нетверезому стані, проводив рейд по селу, під час якого чіплявся до відвідувачів місцевого кафе та нецензурно принижував їх. Віталій Запорожець зробив йому зауваження, у відповідь на що майор побив його, зламав руку та погрожував згноїти в тюрмі. «Він завжди робив тут все, що хотів, бив усіх, знущався, залякував», - кажуть селяни і повідомляють, що протягом 2009-2011 року неодноразово звертались за захистом від свавілля з боку Миколи Симоненка до підрозділу внутрішньої безпеки та органів прокуратури, але вони належним чином не реагували.

В свою чергу, колеги загиблого міліціонера звинувачення на адресу покійного категорично відкидають і запевняють, що Микола Симоненко був зразковим працівником і жодних скарг на нього не надходило, а в селі міліціонера не любили за принциповість до порушників законодавства. «Погане про нього кажуть родичі тих бандитів, яких він посадив. А всі інші люди йому були вдячні за порядок. Нічого поганого він не робив», – стверджував начальник прес-служби головного управління МВС України в Київській області Микола Жукович.

Показово, що Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов 07.10.2011 в ефірі ток-шоу «Шустер.LIVE» у відповідь на прохання жителів села Семиполки неупереджено розібратися у причинах конфлікту, лише повідомив офіційну версію правоохоронців про те, що загиблий міліціонер діяв у рамках своїх повноважень та натякнув, що Віталію Запорожцю довіряти не варто, оскільки «ця людина раніше судима».

Фактор «міліцейської солідарності» напряму пов’язаний з іншим, не менш вагомим фактором їх «некомпетентності», коли, внаслідок недостатнього рівня правової обізнаності, співробітники підрозділів інспекції з особового складу та внутрішньої безпеки під час перевірок міськ, -райвідділів не звертають увагу на здавалось би очевидні факти жорсткого поводження з громадянами та умови, які цим фактам сприяють

4. «Некомпетентність». При проведенні інспекційних відвідувань територіальних підрозділів міліції з метою виявлення порушень у їх діяльності, представники органів міліцейського контролю керуються, як правило, відомчими нормативними актами. Випадки ігнорування вимог Конституції України з її нормами прямої дії та положень міжнародних правових документів, які гарантують громадянам захист від міліцейського насильства, не розцінюються співробітниками інспекції з особового складу та внутрішньої безпеки, як підстави для ініціювання відповідних службових перевірок з метою подальшого притягнення винних до відповідальності.

Як вже зазначалось, в силу специфіки завдань інспекції з особового складу та служби внутрішньої безпеки, здійснювані ними перевірки -міськ, -райвідділів в першу чергу спрямовані на забезпечення захисту системи МВС від посягань злочинного світу. Зрозуміло, що з врахуванням саме таких пріоритетів здійснюється й підготовка персоналу вказаних підрозділів, внаслідок чого співробітники, на яких покладається здійснення функцій контролю за дотриманням прав людини у міліції, просто не мають необхідних для цього знань та практичних навиків застосування відповідних норм міжнародних актів, незважаючи на їх ратифікацію Україною.

Втім, така проблема не є виключно проблемою інспекції з особового складу чи служби внутрішньої безпеки – система професійної підготовки працівників міліції завжди оминала або не акцентувала увагу особового складу на нормах, які захищають права і свободи людини, навіть у тих випадках, коли ці норми виписані у відомчих актах МВС.

На тренінгу з працівниками органів внутрішніх справ з тематики незаконного насильства у міліції (2010 рік, м.Судак), переважна більшість оперативних співробітників не змогли відповісти на питання «Який період часу громадянин може безперервно перебувати у наручниках?», а окремі міліціонери взагалі не знали про вимоги щодо необхідності періодичного зняття наручників із затриманого для поновлення кровообігу рук.

Наступною причиною існування розбіжностей в оцінюванні масштабів застосування незаконного насильства у міліції соціологами і Міністерством внутрішніх справ є те, що офіційна статистика правоохоронного відомства взагалі не передбачає можливість фіксування окремих видів специфічних порушень прав громадян.

Отже, ПРИЧИНА №3 – недосконалість статистики МВС щодо обліку незаконного насильства та жорстокого поводження у міліції.

Перед усім, це стосується фіксації випадків жорстокого ставлення до громадян під час їх перебування у міліцейських місцях несвободи - ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ) та кімнатах для затриманих і доставлених (КЗД). За даними правоохоронного відомства, в Україні лише 87% ІТТ та 28% КЗД відповідають встановленим стандартам. Керівництво Міністерства внутрішніх справ не заперечує існування проблеми з належним облаштуванням місць несвободи, обґрунтовуючи неможливість невідкладного поліпшення умов утримання громадян недостатнім фінансуванням міліції.

Таким чином, проблема визнається, але, разом з тим, відомча міліцейська звітність форми 1-ДПЛ «Про стан дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ» взагалі не передбачає обліку фактів утримування громадян в міліцейських місцях несвободи у неналежних умовах – у переповнених камерах, у приміщеннях без окремих ліжок, санвузлів та умивальників, без вентиляції та надання гарячої їжі. Враховуючи, що понад двох третин від загальної кількості кімнат для затриманих і доставлених не пристосовані для перебування громадян та зважаючи на те, скільки затриманих у середньому проходить через такі кімнати за рік, можливо стверджувати – обсяги не зафіксованих обліками МВС порушень прав людини тільки при утримуванні в КЗД величезні.

Можливо, що вищі посадові особи МВС вважають посилання на відсутність коштів достатнім виправданням факту існування масштабних порушень прав громадян під час їх перебування за ґратами та не розглядають подібні порушення, як міліцейську жорстокість, залишаючи їх поза увагою офіціальної відомчої статистики. Таке ставлення до проблеми є вочевидь помилковим, оскільки порушення порядку та умов утримування людини у місцях несвободи визнаються міжнародним правом саме як жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання, а тому на відміну від форм звітності МВС, подібні порушення враховувались у результатах соціального дослідження.

Слід зазначити, що міліцейська звітність форми 1-ДПЛ «Про стан дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ» також не передбачає обліку даних і про деякі інші види незаконного насильства й жорстокості, які часто вчиняються правоохоронцями - порушення передбаченого законодавством порядку застосування спецзасобів, безпідставне обмеження у праві відвідувати певні громадські місця або приміщення, залякування та чинення психологічного тиску, відмова у наданні затриманому можливості скористатися туалетом, примушування громадян до проведення незаконного фотографування та дактилоскопії тощо.

Із звітів про результати проведення громадської кампанії «Міліція під контролем»:

«Після закінчення футбольного матчу, шість патрульних підійшли до двох вболівальників, які не скоювали порушень громадського порядку, а лише голосно сперечались між собою. Працівники міліції замість попередження про необхідність припинення, на їх думку, протиправних дій і роз’яснення, в чому ця протиправність полягає, затримали одного з вболівальників та одразу наділи на нього наручники, незважаючи на те, що останній будь-якого опору не чинив, а інших, нормативно визначених підстав для застосування наручників, у патрульних не було. Слід додати, що жодного попередження про застосування наручників патрульні не висловлювали, хоча це є необхідною умовою перед використанням міліцією спецзасобів. Дії патрульних фіксувались активістами за допомогою фотографування на мобільний телефон, що відразу викликало стурбованість міліціонерів. Старший наряду, не представившись та у грубій формі почав вимагати невідкладного припинення фотографування і лише наявність у одного з активістів кампанії посвідчення журналіста, утримало патрульних від більш радикальних методів реагування на такий незаборонений спосіб громадського моніторингу. Затриманий вболівальник по проханню громадських активістів і перехожих був звільнений, проте міліціонери за безпідставне надягання наручників не вибачились, а передбачених нормативними документами рапортів про застосування спецзасобів не складали».

«Працівники патрульної служби під час забезпечення охорони громадського порядку на концерті, підійшли до групи підлітків та відвели їх у сторону. Міліціонери обшукали хлопців, оглянули їх особисті речі і без жодних пояснень своїх дій відпустили відпочивати далі. При спробі активістів кампанії отримати роз’яснення щодо причин проведення такого обшуку, міліціонери, не реагуючи на прохання представитися і показати посвідчення, просто пішли геть».

Прес-служба прокуратури Тернопільської області:

«Прокуратурою Тернопільської області проведено перевірку з питань додержання працівниками органів внутрішніх справ області вимог законів при проведенні дактилоскопіювання осіб. Встановлено, що нерідко міліціонери брали «відбитки пальців» не лише у громадян, які затримані, а й у тих, хто прийшов у райвідділ міліції для дачі показів, пояснень чи зі скаргою. Виявлені факти, коли пройти процедуру дактилоскопії міліціонери вимагали навіть у неповнолітніх та малолітніх дітей. Зокрема, працівники Монастириського райвідділу міліції без будь-яких законних підстав дактилоскопіювали чотирьох хлопців, один з яких 13-річного віку. Такі ж порушення мали місце в усіх, без винятку, органах внутрішніх справ області на місцях. Дані про осіб, відбитки пальців котрих узято незаконно, без будь-якої необхідності, пізніше вводили до спеціалізованої системи обліку».

Громадянин Н., 21 рік, студент:

«Київські міліціонери, щоби заблокувати флеш-моб, зараз діють хитро. Вони оточують людей у кільце з декількох рядів і той, хто в ньому опинився, шансів вийти вже не має. Можеш чекати кілька годин. При цьому ніяких пояснень і обґрунтувань законності свої дій не надають»

Громадянин К., 19 років, студент:

«Сидів у дільничному пункті міліції п’ять годин за підозрою у крадіжці мобільного телефону. На психіку давили сильно. Не знаю, хто там був – опера чи ще хтось, але у цивільному одязі. Не били, але лякали розповідями про те, як інших «кололи». Примушували покласти руку у шухляду письмового столу і робили вигляд, що зараз прищемлять пальці. Відпустили вже пізно ввечері, коли самі додому почали розходитися. Записали адресу та номер мого мобільного телефону, але більше ніхто не телефонував – мабуть таки розібралися з тим краденим «мобільником» без мене».

Окремі види жорстокого поводження не можуть бути включені до форм міліцейського обліку через їх неочевидність, оскільки вчиняються правоохоронцями під виглядом «сумлінного» виконання своїх обов’язків.

Громадянин О., 45 років, раніше засуджений, непрацюючий:

«Сперечатися з конвоїрами завжди собі дорожче, адже від них багато чого залежить. Щось не сподобається у твоїй поведінці – наплачешся. Можуть наручники так на зап’ястях застібнути, що руки віднімаються. Або «автозак» (примітка – спецавтомобіль для перевезення затриманих) влітку можуть у тіні поставити, а можуть навпаки умисно на сонці на кілька годин залишити. Він залізний і за кілька хвилин розігрівається так, що бути у ньому не можливо - живцем запікаєшся. А якщо взимку, коли мороз надворі, то навпаки від холоду страждаєш. У них методів «виховання» багато і скаржитися на це прокурору марна справа - все нібито законно, адже ніде не передбачено, щоби «автозак» у тінь ставили».

Громадянин В., 28 років, водій:

«Через конфлікт із сусідами за рішенням суду був підданий адміністративному арешту та попав на п’ять діб до ізолятору тимчасового тримання (ІТТ). Коли міліціонер складав на мене протокол, я не визнавав своєї провини і відмовлявся підписувати будь-які документи та пояснення. Власне за це мене потім і покарали. Всі п’ять діб мене примушували два рази на день чистити та прибирати туалети в ІТТ, у райвідділі і у дворі. При цьому не давали ні гумових рукавичок, ні миючих засобів – лише ганчірку і щітку. Я обурювався, але міліціонери казали, що вони мають право залучати адміністративно заарештованих до господарських робіт і у разі відмови погрожували мені продовжити арешт за непокору вимогам міліції. Я вважаю таке приниження насильством».

Таким чином є очевидним – переважна більшість випадків невиправданого насильства та жорстокого поводження з громадянами у правоохоронних органах, з тих чи інших причин не фіксується, а в окремих випадках і не може бути зафіксована у формах відповідних міліцейських звітів, цифри яких є лише «верхівкою айсбергу». Посилання перших осіб МВС на подібну офіційну статистику при оцінюванні рівня поширеності в Україні випадків правоохоронного насильства, є, як мінімум, не виваженим і не професійним.

Проте, ще більш некоректними по відношенню до пересічних громадян є спроби керівників міліцейського відомства спростовувати дані соціальних досліджень про обсяги незаконного насильства у міліції, посиланням на офіційну статистику щодо кількості кримінальних справ, порушених органами прокуратури стосовно правоохоронців. Відповідно до даних МВС України, протягом 9 місяців 2011 року до міліції надійшло 2704 скарги від громадян про жорстоке поводження з ними в органах внутрішніх справ. В результаті розгляду цих скарг, органами прокуратури порушено лише 77 кримінальних справ. Таким чином, представлена Міністерством внутрішніх справ і прокуратурою правоохоронна система України фактично визнала лживими біля 97% повідомлень громадян про жорстоке ставлення до них у міліції. Жахлива й ганебна статистика, яка вказує на відверту неспроможність та небажання держави захистити своїх громадян від міліцейського свавілля.

Вже традиційно посадові особи МВС заявляють, що більшість скарг на незаконне насильство у правоохоронних органах є нічим іншим, як спробою громадян уникнути відповідальності за вчинене порушення закону. Подібне глибоко аморальне у своєму негативному ставленні до українського суспільства пояснення є лише ширмою, за якою вже тривалий час приховуються вади правоохоронної системи України.

Отже, чому в нашій державі така мала кількість кримінальних справ, порушених стосовно працівників міліції за їх незаконні та жорстокі дії?

1. Не дотримання принципу презумпції винуватості держави. Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод ще у 1997 році, проте й досі положення цього значимого акту у нашій країні виконуються лише формально. Міжнародним правом встановлено, що держава, у тому числі і такий державний орган як міліція, несе повну відповідальність за життя й здоров’я будь-якої особи, яка була затримана, взята під варту, заарештована чи просто доставлена до органу внутрішніх справ. Міліція повинна бути гарантом того, що під час взаємин із громадянами права останніх на життя, неприпустимість застосування катувань та особисту недоторканість не будуть порушуватися, а якщо це станеться, такий прикрий інцидент буде неупереджено та своєчасно розслідуваний.

Але під час такого розслідування саме міліція, як державний орган, повинна надати переконливі докази правомірності дій і невинуватості своїх співробітників. Проте в Україні, на відміну від європейських країн, тягар доведення вини правоохоронця у побитті чи катуванні, зазвичай, покладається на потерпілого - останній мусить доводити правдивість свого твердження «міліціонер мене бив», а не правоохоронець спростувати це звинувачення невідпорними доказами. У подібному випадку у сторін заздалегідь нерівні можливості, адже доведення вини органу влади справа не вдячна, оскільки влада використовує проти окремої особи усі наявні ресурси.

Кримінальна справа стосовно працівника міліції за застосування незаконного насильства повинна бути порушена, якщо останній не може спростувати свою причетність до такого насильства - саме у цьому й полягає презумпція винуватості держави. Наразі, в правоохоронних й судових органах вказаний принцип не працює - всі суперечливі факти та протиріччя у показах свідків трактуються виключно на користь співробітників міліції, а непрямі докази вини останніх взагалі не приймаються до уваги.

2. Бездіяльність прокуратури. Відповідно до законодавства України ні інспекція з особового складу, ні служба внутрішньої безпеки не мають повноважень самостійно порушити кримінальну справу стосовно співробітника органів внутрішніх справ. При отриманні скарг від громадян на жорстоке поводження з ними у міліції або при виявленні подібних фактів під час перевірок міськ, -райвідділів, органи відомчого міліцейського контролю лише здійснюють службові перевірки з метою встановлення обставин скоєння правоохоронцями того чи іншого протиправного вчинку. У подальшому матеріали цієї службової перевірки направляються в орган прокуратури і саме з врахуванням зазначених матеріалів, прокуратура приймає рішення про порушення кримінальної справи чи відмову у її порушенні. Можливо стверджувати, що затверджений керівником інспекції з особового складу чи служби внутрішньої безпеки висновок за результатами службової перевірки, фактично являється проектом майбутнього рішення прокуратури. Навіть у випадку, коли потерпілий звертається зі скаргою на вчинене щодо нього незаконне насильство безпосередньо до прокурора, така скарга все рівно буде скерована до інспекції з особового складу для проведення тієї ж службової перевірки.

При цьому сам потерпілий не може впливати на хід її проведення, оскільки обмежений у можливості реалізувати свої права. Найбільш поширеними порушеннями прав потерпілого є:

- зволікання у розгляді його заяви про незаконне насильство, оскільки інспекцією з особового складу вона розглядається не як повідомлення про вчинений злочин, а у відповідності із законом «Про звернення громадян» у 30-денний термін;

- несвоєчасне направлення на обстеження до органу судово-медичної експертизи, що ускладнює визначення тяжкості та часу отриманих тілесних ушкоджень;

- відмова у можливості скористатись юридичною допомогою фахівця у галузі права;

- не надання можливості ознайомитись із всіма матеріалами, зібраними під час службової перевірки на будь-якому етапі її проведення;

- відмова у можливості заявляти офіційні клопотання щодо ходу проведення службової перевірки та долучати до її матеріалів документи, які мають значення при прийнятті остаточного рішення;

- чинення психологічного тиску на потерпілого - висловлювання негативних суджень щодо досягнення справедливого рішення у прокуратурі та суді, натяки на можливість помсти з боку правоохоронців за написання скарги тощо.

Проте, саме на підставі подібним чином зібраних матеріалів, органи прокуратури оцінюють - чи є діях правоохоронця склад кримінального злочину, а тому логічно, що результатом такої правової оцінки, як правило, є прийняття рішення про відмову у порушенні кримінальної справи.

Але навіть принципове ставлення співробітників відомчих органів контролю до міліціонерів-злочинців та якісне розслідування випадків їх жорстоких дій інспекцією з особового складу, ще не є гарантією порушення прокуратурою кримінальної справи.

Завданням прокуратури є не тільки доведення порушеної стосовно працівника міліції кримінальної справи до суду, а й забезпечення позитивного для обвинувачення результату її судового розгляду. Але, з різних причин, зробити це досить непросто. Слідчий прокуратури розуміє, що йому доведеться мати справу не зі звичайним злочинцем, а з представником правоохоронної системи - юридично підготовленим фахівцем, який має практичний досвід участі у кримінально-процесуальних діях. Незаконне насильство, як правило, застосовується міліціонерами до громадян у службових приміщеннях міськ, -райвідділів, за відсутності свідків, іноді без залишення слідів тілесних ушкоджень, а тому здобути безперечні докази чинення такого насильства досить важко. До того ж, правоохоронці, розуміючи можливість засудження, роблять все для унеможливлення доведення своїх злочинних дій – фальшують документи, чинять тиск на випадкових свідків, умовляють своїх колег свідчити на свою користь тощо. Зрозуміло, що за таких умов працівнику прокуратури, при розгляді скарг на жорстокість правоохоронців, простіше прийняти рішення про відмову у порушенні кримінальної справи – це безпечніше для службової кар’єри.

Таким чином в Україні має місце парадоксальна ситуація: якщо громадянин заявляє, що його побила інша цивільна особа і надає відповідну медичну довідку про наявність слідів побиття – компетентні органи діють відповідно до вимог Кримінально-процесуального кодексу України, порушують кримінальну справу, у рамках якої проводять необхідні слідчі дії. Але якщо потерпілий зазначить, що він був побитий співробітником міліції, то замість невідкладного порушення кримінальної справи, його заява направляється для проведення службової перевірки у те саме відомство, від представника якого потерпілий постраждав. Слід враховувати, що відомча службова перевірка – це не дізнання чи досудове слідство. Огляд місця події, обшук, виїмка, очна ставка, пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події, проведення експертиз та інші процесуальні дії під час службової перевірки не можливі, а тому подібна перевірка, зазвичай, обмежується лише відібранням пояснень від співробітників міліції, які категорично заперечують свою провину, та опитуванням свідків на їх користь. За таких умов зрозуміло, чому 97% скарг потерпілих від незаконного міліцейського насильства, у 2011 році були визнані такими, що не підтвердились і просто списані у «корзину».

В існуванні міліцейського свавілля в нашій країні винувате не тільки МВС – правоохоронці порушують закон тільки тоді, коли їм дозволяють це робити. Ніщо інше, як пасивність прокуратури та байдужість до пересічного громадянина судової системи встановлюють ту межу міліцейської жорстокості, яку ми маємо у теперішній час. Доки одні будуть закривати очі на проблеми у своєму відомстві, другі ухилятися від належного розслідування випадків порушень прав громадян, а треті судити на користь перших і других – в міліції існуватимуть тортури й побиття.

Підводячи підсумки, можливо зазначити: інститути громадянського суспільства та чиновники МВС будуть завжди по-різному оцінювати масштаби правоохоронної жорстокості в силу кардинально різного розуміння небезпек проблеми - для нас вона полягає в постійному остраху за життя та здоров’я своїх близьких, для них у турботі про сумнозвісну «честь мундиру».

Незважаючи на всі обіцянки керівників міліцейського відомства виправити ситуацію, варто залишатися реалістами – самостійно зупинити зростаючу хвилю незаконного насильства у міліції вони вже не зможуть. Для цього, перед усім, повинно змінитися ставлення до цієї проблеми з боку перших осіб держави, які уособлюють у собі владу. Пле, нажаль, підстав для оптимізму поки що не має.

З форуму співробітників міліції, на якому обговорювалась проблема міліцейської жорстокості:

«Держава – лицемірна. Вона знає, на що ми вимушені йти. Але вона не хоче, виходячи з власних державних інтересів, нас зупинити, затикаючи нашою жорстокістю всі огріхи у житті суспільства. Якщо ми попадемося – та сама державна машина, якій ми віддано служимо, без жалю розчавить нас і викине на смітник. Тому не треба попадатися. Хитромудрі менти-начальники, сліпі прокурори та лукаві судді спеціально ловити нас не зацікавлені, хіба що у випадку, коли ми самі наслідимо. Тому перша заповідь кожного опера: не насліди!

Забудьте принципи правосуддя: «Любий вважається невинуватим, доки його вину не встановить суд», «Співробітник повинен ввічливо і культурно спілкуватись з громадянами», «У кожного громадянина є права на…».

Не має у вас ніяких прав! Коли карний розшук вважає щось необхідним й важливим, то у громадянина не залишається прав ні на що, включаючи і власне життя (якщо дуже не повезе – то і його віднімуть без зайвих церемоній».

По материалам законъ.com