На пороге «украинской весны»

17 грудня 2010-го, менше ніж рік тому Мухамед Буазізі публічно спалив себе на площі міста Сіді-Бузід, що знаходиться в Тунісі. Він зробив це на знак протесту проти вимагання хабара за повернення товару, який у нього конфіскувала місцева влада. Доведений до відчаю злиднями та свавіллям чиновників торговець фруктами вдався до найбільш радикальної форми протесту, на яку тільки може піти людина, – самогубства.

Уже через тиждень місцева поліція й чиновники ховалися від демонстрантів у мечеті.

14 січня президент Бен Алі втік із країни.

Так почалася не лише жасминова революція в Тунісі – так почалася "арабська весна", яка за принципом доміно захопила низку країн і призвела до повалення авторитарних режимів, що панували в них на той час.
Виснажені життям, без жодних сподівань на хоча б найменше покращення власної долі, сподівань, які знищувалися корупцією, беззаконням та безправністю – люди виходили на площі, щоб нарешті заявити про своє право жити достойно.

Фактично виявилося, що достатньо було легкого поштовху, аби зруйнувати режими, які ще декілька місяців тому здавалися непохитними. Адже що значить людське життя для урядів, які звикли перемелювати їх пачками? Та єдиний приклад мужності, нехай і від відчаю, позбавив страху смерті тисячі тунісців, єгиптян, лівійців, сирійців, яким уже не було чого втрачати.

Цей урок, здається так і не засвоїла українська влада.

Спочатку підготувавши дрова суспільного незадоволення, за рахунок стрімкого зубожіння населення та демонстративних розкошів і безкарності "рівніших серед рівних", наша сучасна еліта почала висікати іскри, аби розпалити не менш яскраве багаття, аніж у своїх колег із Північної Африки та Близького Сходу.

Учорашня трагічна смерть Геннадія Конопльова свідчить – повторення варіанту "арабської весни" в Україні стає все більш і більш вірогіднішим. Адже влада з рішучістю самогубця "подає патрони" тим, хто бачить у подібному сценарії вихід із жалюгідного становища, у якому знаходиться зараз наша держава.

Новини з Донецька викликали відчуття "дежавю" у багатьох. І я впевнений, що одночасно зі мною свої коментарі саме із цієї точки зору напише чимала кількість журналістів, політологів та блогерів.

Питання того, чи можливий туніський сценарій в Україні, піднімалося й раніше.

Тепер воно стало очевидним.

Досить вірогідно, що ця смерть зможе запустити ланцюгову реакцію. І вже за тиждень депутати ховатимуться по місцевих радах, а за місяць у країні виникне гострий дефіцит із чартерними рейсами.

Та навіть якщо цього не станеться зараз, зрозуміло: рано чи пізно слабка ланка десь розірветься.

Очікувати на те, що життя покращиться "вже сьогодні" не варто, а відтак протести не припиняться. Відношення ж правоохоронців до протестувальників не зміниться. Особливо в разі, якщо смерть Конопльова зійде цій владі з рук.

Усе поки що виглядає так, ніби іскри будуть висікатися доти, доки багаття нарешті не запалає.

Я також упевнений, що багато наших політиків та громадських діячів, незважаючи на всю трагічність моменту, готуються використати його у своїй діяльності. "Акєла нарешті промахнувся" – відшукати кращого приводу для мобілізації українців на протест дуже важко. Образ убитого ветерана чудово ілюструє ідею того, що якщо завтра будь-хто з нас вирішить захистити свої права під час мирної демонстрації, його також затопчуть.

Але наскільки готові наші опозиціонери діяти в разі, якщо в них випадком усе вдасться?

Що очікує на країну, яка переживе чергову "весну"?

Досвід наших арабських попередниць, на жаль, не дуже втішний. Деякі публіцисти навіть називають процеси, які зараз там відбуваються досить влучним виразом – "арабська осінь".

Ейфорія перших місяців швидко змінилася розгубленістю та розчаруванням. Нації, які за тривалий час свого авторитарного існування так і не здобули навіть елементарних навичок політичної культури, виявились в скрутному становищі. Сьогодні найвірогіднішими альтернативами для них можуть бути або повернення старих еліт у новій обгортці, або прихід до влади релігійних фундаменталістів. Зрозуміло, що обидва ці варіанти не обіцяють нічого доброго для майбутнього "весняних" народів.

Ситуація в Україні, хоч і виглядає трохи оптимістичнішою, але все ж таки не дозволяє легко повірити в успіх масових виступів за арабським зразком. Приналежність більшості опозиції до старої номенклатури не викликає жодних сумнівів – плоть від плоті української бюрократії ще кучмівського розливу робить цілком виправданими критичні зауваження багатьох скептиків про банальний обмін шила на мило.

Не менше занепокоєння викликає й та частина опозиційних сил, яка своїм радикалізмом може завдати багатьох проблем і без того надзвичайно розшматованій країні.

Постійні намагання частини політиків покласти всю провину на нещасних "житєлєй Данбаса" можуть завадити об'єднанню українців ще на стадії протесту проти спільного супротивника – чинної влади. Годі й казати про проблеми, які можуть виникнути в разі, якщо першим доведеться щось створювати разом із другими.

Та ще більш невтішною виглядає перспектива розвитку ситуації в разі, якщо події минулої неділі залишаться без адекватної відповіді з боку простих українців.

Залишившись байдужими й пасивними до трагедії Геннадія Конопльова, ми дамо чинній владі карт-бланш на рішуче придушення будь-яких акцій протесту, у будь-якому регіоні країни.

Це загрожує, як мінімум, більшою кількістю жертв у майбутньому. Адже в разі, якщо українці вирішать вийти на вулиці пізніше, за місяць, два чи півроку – їм доведеться зустріти набагато серйозніший спротив правоохоронців, ніж зараз.

Темпи, з якими нинішня влада скочується до авторитаризму, просто вражають. Тому розраховувати, що цей процес буде вповільнюватись, не варто. Хоч до Північної Кореї ще далеко, але нещодавний майстер-клас у Фіделя Кастро свідчить – Янукович активно займається освітою, перебираючи досвід у провідних фахівців галузі.

Фактично, спротив активному згортанню свободи в Україні – це єдиний шанс зберегти саму можливість створення в цій країні нормального політичного життя.

Самоорганізація, громадянське суспільство, народні партії – усе це можливо в корумпованій та бідній країні. В авторитарній країні цьому місця просто немає. Та побороти бідність і корупцію без перелічених вище інституцій соціальної взаємодії – неможливо.

Тому, розмірковуючи над тим, що нам робити на порозі нової "української весни", слід розуміти – цієї неділі в Донецьку топтали не просто людину.

Топтали право кожного українця на мирний протест, добробут, свободу, життя, зрештою.

Наші з вами права.

Поки що наші.

По материалам pravda.com.ua