Чому нас убивають депутати
Як стверджують психіатри, влада знущається над “маленькими українцями”, бо ті зробили себе рабами.
Упродовж уже кількох років дошкуляє малоприємне враження, що живу в чужій країні. Де ти почуваєшся, немов у гостях в не зовсім близької тобі людини. Тобто як у чужому домі завжди потрібно поводитися стриманіше і не критикувати порядки. А ще не можна ходити, куди господарі собі того не зичать, і не казати, чого вони не хочуть чути. Одне слово – задовольнятися мінімумом, який тобі запропонували.
І взагалі маю враження, що чимала частина українців живуть так, як у чужій державі. Причому в такій, де чужакам узагалі нічого не можна. І лише мізерний відсоток українців почуваються як удома і є господарями країни. Але не доброзичливими, ввічливими й гостинними, а захланними, скупими та жорстокими. Їх, порівняно з усім народом, небагато – відсотків зо три. Та прикладів їхньої неадекватної й ганебної поведінки безліч.
Ледь не щодня в якомусь регіоні країни трапляється новий дикий випадок, коли господарі держави – депутати та судді, а ще багатії й «мажори» – знущаються над простим народом. Роблять це безкарно та нагло, цинічно і жорстоко. Іноді навіть здається, що здійснюють деякі вчинки не зовсім психічно здорові люди. От лише кілька таких прикладів…
Як не яйцем, то зубом…
Неординарний випадок трапився днями у Тернополі. Місцеві «мажори» сильно побили й покалічили не кого-небудь, а спортсменів-збірників України. Хлопці також виявилися людьми неслабкими морально та фізично, й просто так, вочевидь, нападникам не піддавалися. Тож провінційні мажорчики, не довго думаючи, застосували для нападу, як виявилося, дуже ефективну зброю – зуби.Один із нападників відкусив призерові юніорського чемпіонату світу біатлоністові Олександрові Починку вухо.
Почалося все з того, що спортсмени зробили безневинне зауваження «мажорам», коли ті машиною гасали на шаленій швидкості центром міста і ледь не збили кількох людей. От, не витримавши публічної ганьби (адже не часто хтось зважиться присоромити дітей багатих батьків та ще й на очах громадськості), пасажири авто зі своїми друзями – загалом їх було п’ятеро – розпочали бійку. Щоправда, перехожі допомогли двом спортсменам й викликали правоохоронців. Проти одного з нападників наче порушено кримінальну справу за статтею «хуліганство». Зате інший, син місцевого багатія Олега Інака, вже перебуває за кордоном. Батько, до речі, навіть не приховує цього факту. Тож про яке правосуддя може йтися? Хоча хтозна – постраждалий не має наміру дарувати нікому відкушеного вуха, тим паче, що зовсім невідомо, чи воно приживеться. Він обіцяє дійти, якщо буде потрібно, навіть до Верховного Суду. І матиме на це повне право, адже подейкують, що «мажорна» гоп-компанія торік побила на цьому ж місці хірурга, потім поранила ножем у живіт автозаправника...
Значно прозаїчнішу зброю для нападу обрав народний депутат від Партії регіонів Дмитро Саламатін, коли бив директора Державного науково-виробничого підприємства «Термохолод» Юрія Кисельова, – уперіщив його з усієї сили офісним кріслом. А всьому причина – господарський конфлікт, який стався через «війну» за приміщення, що на вулиці Дегтярівській, 36 у Києві, де прописане державне підприємство «Укрспецекспорт», керівником якого і є пан Саламатін. Крім цього відомства, там розташований і «Термохолод». Усе сталося на нараді й у присутності ще кількох осіб. Але верхом цинізму постраждалий Кисельов вважає не те, що на його голові поламали крісло, не те, що він 24 дні пробув у лікарні, а що його ще й зробили винуватцем бійки! Адже депутат після цієї дикої сцени викликав правоохоронців і заявив, що його... побив Юрій Кисельов. Згодом відбувся суд, який визнав директора «Термохолоду» винним, ще й зобов’язав його заплатити 51 гривню штрафу.
Ще один депутат від ПР – щоправда, не народний, а всього-на-всього завсідник Луганської обласної ради Микола Куценко, вочевидь, дуже любить яйця. Особливо свіжі. Пан Куценко якось вирішив упевнитися в якості яєць, які купував у магазині, і попросив у продавця сертифікат. Цього документа в магазині наче не знайшлося. Це так обурило депутата, що він почав жбурляти яйцями у відвідувачів, а продавцеві почепив на голову цілий лоток. Один із відвідувачів спробував заспокоїти дебошира й ударив його по обличчі. От тепер найцікавіше – незважаючи на те, що в магазині свідками була ціла купа людей, пан Куценко стверджує, що він нічого подібного не робив – тільки вимагав сертифікат і мирно розмовляв із власником магазину на вулиці. І саме у цей момент на нього несподівано напали й сильно побили. Тепер міліція посилено розшукує нападника – ту людину, яка спробувала заступитися за всіх покупців. Досі, щоправда, нікого не знайшли.
Сезон полювання… на рибалок
Риболовлю в Україні запросто можна віднести до категорії робіт, пов’язаних із ризиком для життя. Адже на рибалок цього року оголосили справжнісіньке полювання. Свідчення цьому – кілька випадків, що відбулися кілька тижнів тому. Перший інцидент трапився у Чернівецькій області. Рибаків, які посміли закинути вудочки у приватний ставок, побив державний чиновник, глава Заставнівської райдержадміністрації Михайло Бойчук. Бив, звісно, не сам – йому допомагали брат, зять і кілька охоронців. Втім, цей випадок і не можна назвати банальною бійкою, бо рибалок по-справжньому катували. Чоловіків спочатку прикули наручниками до бетонної електричної опори, а потім били ногами, гумовими кийками, дерев’яними битками і прикладом рушниці. Тепер за фактом побиття відкрито кримінальну справу. Як-то кажуть, слідство триває, а чим воно закінчиться – невідомо.
Чергова сутичка між можновладцем і «простим смертним» трапилася у місті Чугуєві, що на Харківщині. Член виконкому міськради й бізнесмен Олександр Семенюта стріляв із автомата в рибалку, що прийшов до його ставка. За словами постраждалого Віталія Денисова, він із хрещеником просто пішов порибалити. Біля водойми не було жодних обмежувальних знаків про те, що це приватна територія. Незабаром до них під’їхала машина, з якої вискочив Олександр Семенюта і без попередження відкрив стрілянину з АКМ у повітря та під ноги рибалкам. Потерпілий відразу ж написав заяву до міліції. Правоохоронці прибули на місце злочину, провели слідчі дії. На місці події вони знайшли гільзи.
Втім, подейкують знаючі люди, хоча міліція і виїжджала на місце інциденту, цей випадок у зведеннях навіть не значиться. До речі, сам Семенюта запевняє, що у такий спосіб тільки захищався, адже рибалка напав на нього із ножем.
«Пойди въ…би его»
Значно частіше, ніж рибалкам, депутати товкли пику представникам іншої професії (що, зізнаюся, таки приємно), бити яких узагалі якось не прийнято та нікому не дозволено. Річ у тім, що роль потерпілих приміряли на себе й правоохоронці – переважно ті, котрі працюють на вулиці.
Найгучніша така історія трапилася відносно недавно. Охоронець депутата-регіонала Володимира Ландика в Луганську побив інспектора ДАІ Олексія Косякова. Даівець дозволив собі лише зупинити й попросити документи у водія авто, котре мчало із перевищенням швидкості й у салоні якого, як з’ясувалося згодом, перебував депутат Ландик. Такого наглого вчинку депутат пробачити «менту», звісно, не міг і фактично наказав своєму охоронцеві побити нахабу. Сказав, за словами очевидців, щось на кшталт: «Пойди въ…би его». Охоронець, не довго думаючи, вийшов, швиденько зацідив інспектору «в диню», сів у «Мерседес» і поїхав. Інспектор отримав струс мозку й інші травми, з якими й потрапив до лікарні. Цей інцидент так і не мав якогось логічного завершення. Депутат запевняє, що ніхто нікого не бив, міліцейське керівництво Луганська обмежилося лише фразою про те, що обставини з’ясовують, а потерпілий від міцних кулаків депутатської охорони інспектор, відлежавши своє у лікарні, мабуть, тішиться, що він живий та відносно не покалічений.
Як-то кажуть, «до крові» дозволяють собі бити правоохоронців й можновладці значно нижчого рангу. 50-річний депутат районної ради Харкова за допомогою власного 26-річного сина побив правоохоронців, котрі прийшли до його двору й опитували свідків якоїсь сусідської сварки. У даному випадку міліціонери хоч і отримали своє, не розгубилися –закували сімейку в кайданки і доправили куди слід. Щоправда, довго ці люди за ґратами не затрималися – їх відпустили. І відбудуться вони, вочевидь, лише невеликими штрафами.
Дісталося працівникам ДАІ ще від одного депутата – б’ютівця Павла Костенка, чий автомобіль БМВ Х5 рухався населеним пунктом зі швидкістю 147 км/год. Звісно, патрульний зупинив авто. Коли ж інспектор підійшов до водія, то отримав такого стусана дверцятами, що вилетів на зустрічну смугу. Костенкові цього видалося замало – він вийшов із машини й спробував зацідити даівцеві в голову. Не вдалося. Другу спробу, вже за наказом депутата, здійснив охоронець. Його залізний кулак потрапив ідеально в зуби самовбивці, який насмілився зупинити машину нардепа. Хоча, ймовірно, якби інспектор знав, хто в ній їде, нізащо на це не наважився б. Спочатку міліцейське начальство намагалося роздмухати справу, вимагати скасування депутатської недоторканності нападника. Але все, як завше, спустили тихо на гальмах. Інцидент трапився кілька років тому, а Павло Костенко і донині нардеп!
З одного боку, такі ситуації не зовсім добре виглядають – в США, наприклад, поліцейський є особою фактично недоторканною, напад на нього вважають важким злочином, який не пробачили б жодному конгресменові чи сенаторові. Але водночас тамтешні поліцейські не дозволяють собі підіймати руку на простих водіїв, штрафувати їх ні за що чи вимагати хабарі. У нас же така ситуація на дорогах трапляється, як-то кажуть, завжди й усюди. Тому цими випадками обурюватися, мабуть, не будемо. Особисто я вважатиму, що у цій ситуації спрацював закон бумеранга.
Дім – уже не фортеця
Частенько буває, що люди не мають спокою навіть у власному домі… Депутат Ужгородської міськради литвинівець Роберт Левицький напав на помешкання своєї сусідки приватного нотаріуса Раїси Монич. Жінка звернулася до міліції й заявила, що її сусід Роберт уночі в нетверезому стані перескочив через паркан її подвір’я й почав вибивати двері до помешкання, погрожуючи фізичною розправою. Правоохоронці відвезли Левицького в ізолятор тимчасового утримання. Там депутат зчинив бійку зі співкамерником. Наступного дня пана Роберта відпустили. Свої дії він пояснив так: «Був без свідомості, бо мені хтось психотропну речовину в алкоголь підсипав, коли я святкував народження сина, а потім привіз мене до будинку нотаріуса – компромат хотів зробити».
Не так оптимістично, як попередня, закінчилася історія для Валентина Семенчука, яка трапилася фактично на порозі його власного дому. На нещастя хлопця, його сусідом є народний депутат від ПР Андрій Пінчук.
Депутат Пінчук, його помічник і водій, сидячи в автомобілі «Лексус» із номерами Верховної Ради, голосно слухали музику. Приблизно о 05.30 ранку 19-річний сусід народнообраного Валентин Семенчук вийшов до компанії й зробив зауваження, після чого всі троє чоловіків накинулися на хлопця.І тільки сусіди, які зателефонували у міліцію, врятували його. Юнак потрапив до лікарні зі струсом мозку, відшаруванням сітківки ока, переламаною щелепою і відбитими внутрішніми органами. Цікавим у цій історії є один факт – перш ніж зробити зауваження компанії депутата, Семенчук зателефонував до міліції й повідомив номери автомобіля, але так ніхто і не приїхав. Ця історія також закінчилася нічим – депутат Андрій Пінчук донині ходить на засідання і про відносно недавній напад на сусіда й не пам’ятає, хоча про цей випадок представники опозиції оголосили з трибуни Верховної Ради.
Це далеко не всі випадки, коли народні депутати й інші сильні світу цього скоюють злочини. Їх значно більше і трапляються вони значно частіше, ніж про це пишуть у газетах і розповідають на телебаченні. Але випадків, коли когось із них було покарано, практично немає. Єдине, що можна згадати, – відсторонення з посади голови Заставнівської райдержадміністрації Михайла Бойчука та засудження на 15 років Віктора Лозинського.
«Бо ми – раби!»
Чому так відбувається? Чому за такі вчинки нікого не карають? Чому можновладці собі таке дозволяють? І чому поводяться часто як безумці? Пояснити це, каже відомий психіатр Семен Глузман, дуже просто. По-перше, вважає він, вони знають, що суди – це їхні суди, прокуратура – це їхня прокуратура, і їм можна все, бо в них є влада і гроші. А в українців ні влади, ні грошей немає. «Існує ще один доволі суттєвий момент, – каже Семен Глузман. – Це культура цих людей. Відносно культурна людина може не поважати свого виборця і навіть якимись методами його принижувати. Але вона не робитиме того, що зробив Лозинський чи ті, хто стріляв у рибалок чи кидав яйця у людей. Але вони не з Марса. Вони не самі стали владою. Ми самі їх привели. Тому починати потрібно з себе. Тому що ми терпимо, тому що ми – раби, тому що цих людей ми приводимо до влади. Тому що ми досі ведемося на їх обіцянки та лозунги. А далі пізно – відкликати їх не вміємо та не можемо. Вони нас не бояться, ще й вибудували свої правила гри».
А у них вони прості: навіть порядна людина, яка час від часу потрапляє до парламенту чи в іншу владу, змушена стати падлюкою. Бо кожен із них повинен бути у зграї. Якщо ж хтось поводиться не так, як решта вовків, його зжирають.
«Крім того, – вважає психіатр Андрій Слісарчук, – сьогодні до влади прийшло багато людей з кримінальним минулим. Вони досягнули успіху завдяки своїй агресивній поведінці. Тобто вони є продуктами цієї поведінки, змусити їх поводитися по-іншому нереально складно. От вони діють приблизно за такою аналогією – якщо кухар приготував якусь надзвичайно смачну страву, то чи змінюватиме він рецепт? Ні, звісно. От якщо людей їхня агресивна поведінка закинула у владу і дала їм ресурси, можливості й гроші, то чи змінюватимуть вони свою поведінку? Ні. Для чого їм її змінювати, якщо вона привела їх нагору? Тож зупинити їх мусимо тільки ми самі. Більше ніхто нам не допоможе. Але щоби це сталося, треба перетерпіти. Два покоління має піти з життя – і лише тоді ця країна стане іншою. Тільки тоді ми матимемо шанс».
Більш оптимістичну точку зору висловлює Семен Глузман, який вважає, що все зміниться у нашій державі років за двадцять.
Втім, мене, щиро кажучи, не задовольняє ні перша, ні друга перспектива. Якось хочеться пожити вільно якщо не тепер, то у найближчому майбутньому. Думаю, це можна таки зробити, хоча воно й потребує зусиль. Що для цього робити? Бути насамперед активнішими.Потрібно, як на мене, припинити цю страшну пропорційну систему виборів. Але ми повинні навчитися користуватися своїм правом вибору. Я вважаю, що мажоритарна система примітивна. Все ж вона дає можливість зрозуміти, ким є претенденти. Коли ж кандидати йдуть за партійними списками, я добре розумію, що якась сволота там є, але навіть не знаю її імені. А головне – ми повинні жити не як у своїй країні. Ми просто повинні жити в своїй країні – бо вона наша!