Блокадний Донецьк

Блокпост, перевірка документів. Переді мною стоїть сепаратист. Чоловікові на вигляд не більше сорока. Він "пухнастий" через триденну щетину і округлий за тілобудовою – такий собі іграшковий ведмедик-переросток. Тільки в цього ведмедика автомат, камуфляж і темні окуляри – джентльменський набір бойовиків "Востока" на блокпостах. А в мене немає з собою нічого, у тому числі - паспорта. Пропустять чи ні?

Після кліпань очима і плутаних пояснень про те, що я дівчинка, паспорт у сумці, а сумка в Донецьку, лід зрушився.

- Пусть девушка покажет руки, - звертається до мене озброєний ведмедик, але робить це чомусь у третій особі. Дєвушка слухняно показує долоні, гублячись у здогадках: навіщо? І морально готується до чогось на кшталт "вижу я, девица, шо ждёт тебя впереди долгая дорога в казёный дом".

Але автоматник, уважно вивчивши мої руки, виголошує інший вердикт: "Езжайте!"

- Що це було?!! - виривається в мене, коли ми від'їжджаємо.

- Це він шукав сліди від зброї. Може, ти – снайпер.

Синки
27 липня в Донецьку чути артилерійські вистріли. Бої йдуть у західних районах міста. Звідти бойовики обстрілюють армію. А українські солдати стріляють у відповідь, часто теж потрапляючи в житлові будинки. В місті малолюдно. Кожна третя машина - з сепаратистом. Постійно чути сирени "швидких".

На вулиці Купріна в цей час тихо. Але коли ми підходимо до воріт військової частини, на нас чекає сюрприз.

- Уррррааааа!! Урраааааа!!! – спочатку чути рик у кількасот горлянок. Тут дислокується "Оплот". Раніше їх було зовсім мало. Зараз, судячи з кількості голосів, що з’єдналися в екстазі від колективного крику, не менш ніж півтисячі.

Потім сюрприз. Ворота частини відчиняються. Випадкові перехожі завмирають. Біля воріт по периметру розбігаються хлопці з автоматами. З воріт виїжджає кілька танків, бронетранспортерів і ціла колона легкових авто, запакованих бойовиками та їхньою зброєю.

Ми не спинимося. Ми чомусь будемо вдавати, ніби нічого не відбувається. І підемо просто попри озброєних охоронців і попри колону. Я намагатимуся роздивитися їхні обличчя, вони вражатимуть мене своєю нормальністю – хлопці як хлопці. Хтось із них навіть гарний. Вони їхатимуть і привітно махатимуть мені рукою. Дивитимуться так, ніби я маю робити щось схоже у відповідь. А я не відповідатиму ніяк на їхні привітання – аж вони уважніше почнуть вдивлятися вже мені в обличчя.

Ситуацію врятував дідусь, який вибіг на вулицю в одних спортивках. Я чомусь не пам’ятаю, якого кольору вони були. Лише пам’ятаю його шкіру.

Дідусь був худорлявий, але шкіра звисала по всьому тілу – на грудях, животі, по боках. Голову обрамлювало ретельно прилизане ріденьке чорне волосся. З-під волосся визирали сині-сині очі. Дідусь жив навпроти військової частини. Він кумедно зігнув ноги в колінах, склав руки в замок і почав трясти ними над головою. У повітрі стояв запах бензину і вихлопних газів.

- Ееех!!!! Давайте, сынки! – кричав дідусь їм, а нам казав щось інше. Казав не боятися. Що ось воно – справжнє життя, а раніше не цінували ж.

- Каждий день стреляют. Чего они хотят от нас? Мы ж никуда не шли, кроме Донецкой области. От хоть сынки за нас заступились. В Старобешево хорошенько им чертей дали. Ничё, молодёжь, не бойтесь! Боятся не надо!

Дід іще не знає, яке пекло почнеться за 2 тижні. Що кількість загиблих рахуватимуть не одиницями, а десятками. Що таким, як він, ні за що буде купити харчів, а дехто сидітиме по 4 дні без їжі, коли на дереві закінчаться останні сливи.

Магазини працюють, але не всі можуть у них скупитися. Держказначейство припинило соціальні виплати, банки не працюють. Виняток - російський "Сбербанк".

А ввечері вулицями, наче нічого і не було, гуляють компанії. У вечір, коли оголосили другу хвилю мобілізації, почула розмову чоловіка і кількох жінок, які йшли з дітьми.

- Придет повестка – уйду воевать, - каже чоловік.

- И куда ты уйдеш? – без ентузіазму перепитує одна з жінок.

- В ДНР, конечно. В украинской армии все гандоны.

Особливості військового часу
Попри кулеметні черги за рогом, посиденьки під під'їздом ніхто не скасовував – молодь увечері так само збирається. Тут тільки й розмов, що про політичну ситуацію.

На лавці сидять людей шестеро. Один – відверто лідер, бо не говорить – заявляє авторитетно. І з посиланням на якісь секретні джерела. Говорять про ДНР.

- Да они тачки "отжимают".

- Не, тачки только в нациков – тех, кто Нацгвардию поддерживает, - запевняє власниця низького жіночого голосу. Розгледіти розмовляючих несила – темно, хоч в око стрель.

- Мне мужик один рассказывал. У него тачку "отжали", - підтримує розмову "знаючий". – Так вот, он не зассал и позвонил на "горячую линию" ДНР. Через пару дней звонят уже ему, говорят – собирайся. Он уже с жизнью простился, думает – не нужна мне эта тачка, ничего не нужно. Надели, значит, мешок ему на голову и повезли. Выводят с машини, снимают мешок – а там целая колонна машин. Конца не видно! Говорят: ищи свою. Ну, он нашел. Документы предъявил. Теперь, говорят, покажи, кто отбирал. И колонну ополченцев выстроили. Ну он узнал: этот, говорит, и этот. Их с колонны вывели и мешки на голову. Когда уезжал, услышал выстрелы – расстреляли. Закон военного времени - о!

Згодом координатор Донецького міжконфесійного молитовного марафону за мир в Україні і за сумісництвом волонтер Олександр Хомченко розповідатиме, як домовлялися про доставку цивільним "гуманітарки". Каже, енну кількість разів допомога не потрапляла до Донецька – її гоп-стопили на під’їздах до міста. Волонтери пішли до керівництва ДНР.
- Ви отак брали і спокійно розмовляли з ними?

- Ну, як спокійно розмовляли? Ти так скажеш – спокійно. Служба зобов’язує - доводиться домовлятися. Востаннє "гуманітарку" завозили. Довелося йти до "керівництва" обласної адміністрації.

- Вони йдуть на зустріч і дозволяють провозити?

- Більше того! Дали телефон і кажуть: якщо хтось буде затримувати, ви терміново дзвоніть мені - ми зразу розстріляємо. Я йому кажу, що ми ж інтелігентні люди - це не наші методи. А він мені: "Це війна".

Слід

14 серпня центр Донецька вперше серйозно постраждав від масованих обстрілів. Руйнувань зазнали будівлі на вулиці Артема, осколки від снаряду влетіли в один із найкращих офісних центрів – "Ґрін Плазу".
Того дня я їздила у справах. Телефонний дзвінок мене застав біля Золотого кільця (місцеві знають, де це). Мовляв, сидимо в підвалі. Бери таксі і їдь. Будь обережна, ходи лише дворами, уникай відкритих місць. Друзі потрапили під обстріл. Усі живі, але бачили трупи.

15 серпня озброюємося фотокамерами та йдемо місцями розрухи. Вулиця Артема, на якій спостерігався хоч якийсь рух, спорожніла. Лише громадський транспорт. Проходимо повз зупинку. Нас обганяє п’ятдесятирічний чоловік у спортивках, майці і з поліетиленовим пакетом у руці. Він просто біжить і по дорозі вийойкує істерично: тролеееейбуууус!

На Артема, 60 - слід. Криваві візерунки смерті. На вулиці пекельна спека – близько сорока градусів, тож кров запеклася і в’їлася в асфальт.

Тут умирав хтось із цивільних. Помирав від осколочного поранення, бо в будівлю влучив снаряд. Ось тут його було поранено, і кров почала цебеніти, як із дірявого друшляка.

Ось тут він ще йшов, а далі вже повз. Тут, напевно, сконав – прихилившись до стіни.
У водостічній ринві - кривавий струмок. У кривавій калабані я бачу відбитки босих ніг.

"Чому він був босий? – думатиму я дорогою назад. – Він що, босим ішов по Артема? Чи ударною хвилею роззуло? Чому він все-таки був босий?!"

Між злістю і байдужістю

Блокпост. Перевірка документів. Паспорт уже зі мною. Переді мною - наші. Зі мною - мої друзі. Гіперактивні придурки, як вони себе називають. Волонтери, які повертаються в Донецьк тоді, коли всі намагаються втекти звідти.

На останньому українському блокпості в Оленівці нас зупиняє солдатик. Білявий і засмаглий, беззубий і п'яний.

- Сержанти єсть? - питає.

- Нема, - знизуємо ми плечима і переглядаємося так, ніби справді вишукуємо з-поміж себе сержантів.

- Ми просто всіх мєсних, хто в армії служив і має звання сержанта, виводимо з машин і заставляємо віджиматися, - каже солдатик. - Злість зганяємо.

- ?????

- Та жартую я. Шутка така. Їдьте. Шо ти в них паспорта забрав? Думаєш шось там поняти? - солдат-жартівник відбирає в товариша по зброї наші документи і відпускає нас на всі чотири сторони.

На блокпості сепаратистів нас навіть не зупиняють. Жестами гостинно запрошують у місто.

- Ніби каже: їдьте, смертнички. Ваша газова камера на вас чекає, - коментує байдужу поведінку сепаратистів на блокпості водій.

Живий щит

- Блять, чтоб они здохли, блять. Шо они выбивают! Нашли время выбивать!
Хлопчаки вибивають палицями матраци. Балакуча жінка сидить на сходах під гуртожитком №1 ДонНУ на вулиці Рози Люксембург. Це - біженці з Шахтарська, Авдіївки, Мар’їнки, Горлівки. Більшість із них неговіркі – жінка радше виняток.

Їх там 1200 таких, у тому гуртожитку. Чверть мешканців - діти.
Вони втекли в Донецьк від української армії.

- Когда нас вывозили, сказали: глазки всем закрыть! Ну я так, закрыла типа, - моя співрозмовниця по-дитячому затуляє долонею очі і зазирає у шпарину між пальцями. – Там руки, ноги… По трупам ехали!

- Зря я с Шахтерска уехала. Сын мой в ополчении, то рассказывал, что в магазинах брали все, что хочешь. Плазмы, компьютеры – вот это все. А из продуктов только мясо брали, - я, слухаючи все це, не знаю, як реагувати, тому просто киваю головою.

- В Шахтерске нациков нету, всех выбили фашиков.

- Так, может, возвращайтесь назад?

- Сын звонил, говорил еще денек-другой здесь побыть. Вот 11 числа Путин введет войска – и всем кирдык.

На вхідних дверях гуртожитка два оголошення. На одному – фото двох українських військових із підписом: "Розыск! Диверсанты!"

На другому скотчем приліплено шматок снаряда. І напис: "Вот что летает у нас во дворе".
Ігор - один із хлопців, які тут живуть. Молодший за мене років на п'ять. Високий, худий, лисий. Він хвалить мою стрижку і просить номер телефону.

- А я вот свое мнение о ДНР этом изменил, когда в плен попал.

- Как это? За что тебя в плен?

- Да я шёл с сумкой большой дорожной. Решили, что мародёр. Пока выяснили, что да как, я сутки в плену просидел. Так они этих вообще не кормят. Буханка хлеба в воздухе исчезает.

- Кто они? Кого не кормят?

- Ну кто? "Восток". Пленных не кормят. Тех, что окопы роют. Сидели, например, мужики, выпивали - их в плен. Они там по двадцать дней могут находится. И совсем без еды.

Я не ел там сутки, мужики голодные совсем. Говорю, буханку хлеба бросят им раз на пять дней - в воздухе разрывают.

Смертники

Міжконфесійний молитовний марафон у Донецьку (фото з соцмереж).

На Набережній - міжконфесійний молитовний марафон. Під синьо-жовтим банером. У самісінькому центрі міста. Я приходжу туди вперше, хоча люди щодня збираються тут уже 150-й день поспіль.

- У мене син хворіє, він лежачий. Куди я поїду? Всі ми тут у якомусь сенсі приречені, - каже мені один із постійних учасників марафону Ігор. - Приречені на очікування.

Віряни стають колом для спільної молитви. Повз них проїжджає кілька авто без номерів - бойовики. В одному з бусів відчиняються двері. З'являються автомати.
- Бляха, смертники! – думаю я. - Ви, може, приречені, але ж я ні! Однієї автоматної черги досить, аби всіх тут положити!

Мені хочеться відійти від них, відректися, зробити вигляд, що я їх не знаю. Від дівчинки Роксолани, яка прийшла на молитву у вишиванці – в Донецьку це справжній подвиг. Від Людмили, яка доглядає поранених цивільних і розповідатиме мені потім зворушливі історії про те, звідки в неї на душі мир. Від інтелігентного Ігоря, релігієзнавця і викладача, який залишається з лежачим сином. Від пастора Олександра, який у кожному шукає людське, навіть в "ополченцях".

І ходить у тюрми та виправні колонії - євангелізувати в'язнів. Від Роми з ДЦП, який через заміновані поля і дороги вивозить людей з окупованого Донецька. Ледве стримуюся, аби під дулами автоматів не почати від них відхрещуватися негайно.

А вони стоять ніби блаженні, відкривши обличчя і долоні назустріч катам. Сміються. Небезпека минає - автівки від'їжджають. За тиждень їх розженуть, трьох заберуть у підвал, двох битимуть до півсмерті, одного змусять терміново покинути Донецьк. Решта залишаться.

Залишаться не тільки вони, але десятки і сотні інших людей. Залишаться волонтери з групи "Ответственные граждане" - так неочікувано конструктивні й відважні, що про них хочеться розповісти окремо. Залишаться дивні власники кав’ярень, що змінюватимуться в обличчі, дізнавшись, що ти з Києва. І питатимуть суворо: "Вы какую сторону поддерживаете?". Залишаться покидьки, що влаштують моторошний парад полонених, а у вільний від цієї справи час відрізатимуть руки і вириватимуть зуби людям у своєму затишному підвальчику.

Залишаться пенсіонери, які не їстимуть по чотири дні, бо грошей нема, а пенсійну картку заблоковано. Й інтелігентні бабусі, які дзвонитимуть на "гарячу лінію" ДНР, бо почули українську мову в під’їзді. Залишаться лікарі, які прийматимуть пологи в підвалах. І люди, що в умовах постійних обстрілів сидітимуть, прикипівши до моніторів з українськими новинними сайтами і чекатимуть на армію, як на визволителів. Залишиться, за останніми даними Донецької міської ради, 680 тисяч людей.

По материалам: theinsider.ua