Чорна Мітка — 3
Правдива історія українця, котрий не схотів бути бідним і став мільйонером. Проте зусиллями української влади тепер не лише не має грошей, а й права на роботу.
Вибори до Верховної Ради 2002 року, інші політичні проекти
У 2001 році мітку ніхто не зняв. Просто на самому початку року зателефонував старий знайомий Л. – ще з 1980-х, котрий пам’ятав мене лише за роками успіху. Попросив про зустріч, ми зустрілися. У нього була трохи дивна пропозиція – очолити Партію Пенсіонерів України (ППУ) на виборах до ВР. На той час мені було 42 і я жодним чином не уявляв себе в ролі пенсіонера. Окрім того, я вже не був багатою людиною – отже не міг виступати в ролі спонсора. Про що я і повідомив Л. Але він попросив подивитися документи, наробки і подумати про участь в якості організатора та вирішувача проблем – мені ж це знайомо.
За ознайомлення я взявся неохоче, але за кілька днів знайшов у ситуації досить цікаві моменти. Загальновідомо, що партія, утворена за такою умовною ознакою, як пенсіонер, не є дієвою. Але – ця партія мала не лише теоретичний потенціал, а й реальну силу. Так, одна з обласних організацій протягом кількох років демонструвала півмільйонний електоральний відгук, ще кілька – близько 100 тисяч. Це вже близько до прохідного бар’єру на виборах до ВР. Партія мала осередки в усіх областях та АР Крим – вимоги закону щодо регіональної презентації вже виконані. Дещо непокоїв факт тяжіння партії до лівого крила політикуму. Проте якщо розглядати це без політичних шор, то пенсіонери – не якийсь демонічний розсадник комунізму. Це той самий прошарок суспільства, котрим за лічені роки чи десятиліття станемо всі ми. В цьому сенсі пенсіонери – це наше спільне майбутнє. Це такі ж люди як і ми, тільки з більш розтраченим здоров’ям та силами, люди які хочуть не лівої влади, а влади, котра хоч якось про них пам’ятає. В цьому сенсі пенсіонери можуть бути опорою української держави, якщо вони відчують що вона – їхня держава. Пенсіонерів близько 14 мільйонів – це велика потенційна сила на виборах.
Саме із цією платформою я зустрівся з членами ЦК ППУ. Вияснивши, що вони не збираються кондово на лівий фланг і, в цілому, добре розуміють реалії, я дав згоду стати заступником голови ППУ й організувати роботу по забезпеченню виборів ресурсами та допомогти перетворити партію на більш сучасну в організаційному сенсі. Згадану політичну платформу і сучасні організаційні технології певною мірою вдалося втілити. На виборах ми могли взяти до трьох мільйонів голосів – втричі більше прохідного бар’єру.
Виборча кампанія видалася непростою. Проблеми старту, котрі членам ЦК здавалися найважливішими, я вирішив за кілька тижнів. Прийшлося опиратися на підтримку бізнесових кіл. Але це мало і негативні наслідки. З причини загибелі одного із спонсорів виборчого процесу, прийшлося замінити його на претендента, котрий дуже просив взяти його на вибори, але зрештою виявився «троянським конем» номенклатурної системи.
Складнощі виявилися і в іншому. Попри те, що старт відбувся, мені не вдалося заручитися підтримкою національно-орієнтованих сил ані в Україні, ані в діаспорі. Чомусь ніхто не усвідомив простого факту, що мільйон голосів за національно-демократичну програму – це виграш щонайменше на два мільйони в опонентів. А синергетично і на майбутнє – багато більше – на багато років пришвидшує перемогу в Україні національно-орієнтованих сил.
Проте це добре зрозуміли в оточенні Кучми. Попри те, що нам, в силу різних причин, не вдалося утворити національно-демократичний блок і ми мусили об’єднатися з оперетковими силами блоку «Райдуга», нас усе рівно незаконно зняли з участі у виборах. Як говорили в кулуарах ВР, люди з оточення Кучми занесли в Печерський суд за зняття нас з виборів три мільйони доларів – боялися що саме ППР залишить їх без електорату. По суті це була перемога – бояться лише сильних.
В подальшому набутий досвід ще згодиться не раз. Так, у 2005 році, на прохання мого доброго знайомого, я зайнявся політичним проектом виборів до ВР. Проект був орієнтований національно-демократично, фінансувати його мав пан Порошенко-старший. Оскільки концептуально та організаційно проект був просто ніякий, я запропонував демо-версію нової концепції під назвою «Країна Людей».
Проект з причини розкрадання коштів довіреними особами Порошенка-старшого і відсутності нового фінансування благополучно почив. Я вийшов з нього ще раніше – коли стало очевидно, до чого все йде. Проте в ініціативній групі проекту був невідомо ким запрошений нинішній член фракції регіоналів Володимир З. На останніх виборах Президента регіоналів обслуговував «польовий командир» Юрій Щ. – він також був у проекті 2005 року – на той час довіреною особою Порошенка-старшого. Хтось із них (чи обидва) передали демо-версію «Країни Людей» регіоналам, але добре відомо, чиєю основою виборчої програми вона стала. Туди дописали ще сторінок сто на кшталт – «покриємо усю країну мережею дитячих садків та зоопарків; кожному чоловікові по жінці, кожній жінці – по чоловіку; дітям – морозиво, жінці – квіти». Проте концептуальна сила від цього не зросла, а концепція автора не змінила.
До речі, в 2009 на виборах президента, люди близькі до згаданих З. та Щ., пропонували мені очолити аналітичну службу кандидата Інни Богословської. Пропозиція була шокуюча, але я відреагував прагматично – поцікавився, чи готова вона надати мені жорсткі гарантії відданості Україні, її народу, культурі, історії та мові. Найцікавіше – відповідь була ствердною. Хоча рефреном звучала тема «у тебе ж є нові розробки…» Звісно є, поговоримо після надання мені вказаних гарантій, – відповів я. На цьому зустріч я закінчив, а надалі – не склалося з обох сторін. Але факт промовистий.
Пошук роботи та ефект «чорної мітки»
Звісно, з 2002 по 2011 рік я займався не лише дивними політичними проектами. Головним було (і є) пошук роботи – із зрозумілих причин. І тепер я можу з абсолютною впевненістю підтвердити – «чорна мітка» дійсно існує. За час з 1999 по 2011 рік я кількасот разів ходив на співбесіди. Понад сто разів співбесіди (перша, друга і т.д.) походили успішною. Мало того, в багатьох випадках люди не приховували радощів, що їм нарешті після 1-2 років вдалося знайти людину, котра навіть переважає вимоги до посади. Причому це відбувалося не лише на керівні посади, а й на посади, пов’язані з IT технологіями.
Так, кілька років тому в представництві однієї з компаній з продажу американських автівок шукали експерта з втілення ERP систем. Давали заробітну плату в 3000 доларів США, що за українськими мірками сумірне із зарплатою члена ради директорів чималої компанії. Півтора роки вони не могли когось знайти навіть на ці гроші. Коли я пройшов усі співбесіди і виявилося, що я маю більші знання, аніж потрібно, на компанії не приховували радощів. Проте на останній зустрічі – у всіх в очах знайомий 1937 рік.
Підтвердженням існування «чорної мітки» може слугувати ще один випадок. У 2002-2004 роках я намагався налагодити співпрацю з фінансово-інвестиційною фірмою П., котра належить одному з не найбільших олігархів. Робив спробу ще й тому, що фінансовим директором фірми П. працював мій однокурсник, із котрим я був в добрих стосунках, але з певних причин його не «вичислили» раніше. Тому я мав надію, що вдасться за його певної протекції влаштуватися до цієї фірми. На той час я здійснив свіжий аналіз ринку нерухомості, котрим цікавився ще з 1997 року. Мені було зрозуміло, що гряде бум нерухомості та земельних ділянок. Оскільки навіть на оперативних часових проміжках було очевидно, що мої прогнози підтверджуються, мій однокурсник здійснив кілька спроб переконати керівництво в доцільності співпраці зі мною. І не розумів – чому це не вдається.
Кульмінація відбулася, коли в 2007 році, як я і попереджав, в низці сегментів нерухомості відбувся спад, і лише прийняття до уваги моїх рекомендацій дало можливість уникнути мільйонних збитків. Однокурсник мені терміново зателефонував і при зустрічі, з палаючими очима, повідомив, що тільки-но доповів найвищому керівництву про вражаючі перспективи співпраці з таким фахівцем як я, котрий має, за його висловом, таку потужну аналітичну лінію. Доки ми випили каву, його викликало керівництво і за хвилин п’ятнадцять він повернувся вкрай розгублений і повідомив – знову відмова, відмова від очевидної можливості заробити на інвестиціях сотні мільйонів. Просто не розумію, як таке може бути, такого ніколи не було, щоб керівництво відмовлялося від настільки вигідної співпраці, – повторював однокурсник. Я розумів, але легше від цього мені не було.
Ще одне підтвердження «чорної мітки» дає факт спроби влаштуватися на роботу до мого колишнього заступника по «Синтезу Технологій» пана Д. Він працював у мене в 1990 – 1992 роках і їздив зі мною на «Південмаш», а в 1993 році вирішив відкрити власний бізнес. Ми розійшлися по-дружньому, зберегли добрі стосунки. В 1997 році я звернувся до нього з проханням про працевлаштування. Він не приховував своє збентеження – його фірма набагато менша за «Синтез Технологій», він колись працював моїм підлеглим. Але я сказав йому напряму, що з тим, що я колись був його шефом не буде жодних проблем – гарантовано. Єдине про що він попросив – дати йому кілька днів все залагодити із старшими колегами. Я знав, що у нього є партнери, котрі не «світяться» безпосередньо в бізнесі і займають важливі пости в державі. Один з них – генпрокурор, наприклад. Інші люди – приблизно того ж калібру.
Через тиждень, коли ми зустрілися, було видно, що йому дуже ніяково. Він вибачився і сказав, що не може надати мені достойну роботу. Я запитав – а яку-небудь? Він лише відповів – вибач…
Це далеко не повний перелік фактів, коли люди, котрі не просто працювали у мене чи були моїми друзями та добрими знайомими, а були мені зобов’язані – після консультацій із невидимими старшими партнерами відмовляли мені у працевлаштуванні.
Ходив влаштовуватись на роботу протягом стількох років я аж ніяк не з дуру. По-перше, це непоганий тренінг й, інколи, можливість разово підробити консалтингом. По-друге, я отримую масу інформації, потрібної мені для розуміння процесів сучасного бізнесу – він швидко змінюється. І по-третє, як я ще можу довести факт, що не втратив кваліфікацію і факт існування «чорної мітки», котру отримав в далекому 1992 році?
На жаль, з 2002 по 2011 рік я займався не лише цим.
«Розписка»
Розділ «Розписка» було написано в 2006 році. Тут він наводиться з невеличкими змінами. Теоретично він мав надаватися в якості пояснювальної записки – додатка до заяви про відкриття кримінальної справи проти Дудіна В.М. за фактом шантажу, здирництва та рекету. Практично цей текст спрацював в лютому 2007 р. Майже детективний сюжет протистояння між окремим громадянином і системою в личині ДВС, Печерського суду, прокуратури (генеральної, київської, печерського району) – вдалося примусити систему відступити від виконання злочинного рішення Печерського суду. Хоча, як виявилося нині, відступила система лише тимчасово.
Коротка довідка. Дудін В.М. – це той метикований міліціянт, котрий в 1988-1990 роках виконував корисну функцію – дивився, щоб інші міліціянти не заважали роботі. В 1990 році, після порушення деяких установлених мною правил, ми з ним розійшлися. Але по-хорошому. Він з тих часів знайшов собі чим займатися – в Московському районі (тоді, нині — Голосіївський) сходила зірка нині покійного голови ОПГ Киселя та його друга – відомого політика О. Волкова.
Там же кувалися міліційні кадри, котрі пізніше стануть відомі як «міліціонери-перевертні», що вбили десятки підприємців та виконавці вбивства Георгія Гонгадзе. Проте в 1988-1990 роках вони всі ще просто друзі – лейтенанти, капітани – у них ще все попереду.
В один з днів останньої декади березня 2001 р. В.М. Дудін зателефонував мені і попросив про зустріч у його робочому офісі, що знаходиться за адресою пров. Чекістів 2а, кв. 2. Прохання мене не здивувало, оскільки на той час у нас з громадянином Дудіним були спільні ділові справи і, окрім того, з другої половини 1980-х ми перебували якщо не в дружніх, то, принаймні, в хороших ділових стосунках – були добрими знайомими. Під час тієї зустрічі ми з В.М. Дудіним мали обговорити низку питань, що стосувалися його участі у виборчому проекті Партії Пенсіонерів України, до ЦК котрої ми обидва входили на той час.
Проте, на моє здивування, В.М. Дудін, замість обговорення ділових питань, цього дня став в жорсткій формі вимагати від мене написати розписку, датовану 23-м числом квітня 2001 року (практично на місяць пізніше дати цієї події), про те, що я, начебто, взяв у нього в борг суму, еквівалентну 50 000 доларів США, котрої насправді я в нього не брав.
Наскільки я розумію, він на той час усвідомив, що не може в повній мірі виконати зобов’язання перед ППУ, взяті ним добровільно і бажав таким чином відшкодувати свої власні прорахунки.
Деякий час ми з ним сперечалися з цього приводу, оскільки я в повній мірі усвідомлював незаконність подібних вимог з боку Дудіна. Це я йому багаторазово і аргументовано пояснював. Дудін, з свого боку, в жорсткій манері і із застосуванням прямих погроз, продовжував вимагати згадану розписку. Погрози Дудіна полягали в тому, що він (ще рік-два тому полковник центрального апарату МВС, котрий займався спеціальними справами в інтересах тогочасного вищого керівництва країни), нацькує на мене «орлів Кравченка» (на той час міністра МВС, нині покійного). Були також і інші погрози подібного ґатунку.
Оцінюючи обставини, що реально склалися в той день:
- те, що В.М. Дудін дійсно працював в центральному апараті МВС;
- що він є далеко не рядовим офіцером МВС і не просто знайомий з генералом Олексієм Пукачем (котрий очолював, за даними слідства, вбивство і обезглавлення журналіста Георгія Гонгадзе) та Ігорем Гончаровим й іншими персонами, що проходили по його справі (найгучнішій справі «міліціонерів-преревертнів», що вбили десятки людей), котрі входили до числа «орлів Кравченка», а й служив з ними в Московському (нині Голосіївському) райвідділі МВС з часів лейтенантських погон, знаходиться з ними в дуже близьких дружніх стосунках, якщо не більше;
— що В.М. Дудін дійсно в складі спецгрупи МВС в часи правління президента Л.Д. Кучми займався низкою «делікатних» спецзавдань, в тому числі стосовно високих посадовців і має відповідні навички і зв’язки, щоб здійснювати й «прикривати» сліди спецоперацій;
- що наша розмова з В.М. Дудіним проходить за адресою пров. Чекістів 2а, кв. 2, в приміщенні незареєстрованої приватної спецслужби, що займається збором інформації (в тому числі за допомогою спецзасобів) та проведення спецоперацій в інтересах деяких вищих (на той час) посадовців та інших відомих в політиці та економіці осіб;
- що в приміщенні цієї спецслужби, окрім цивільної обслуги та технічних спеціалістів, постійно знаходяться не менше ніж 5-7 старших офіцерів спецназу МВС та СБУ (колишніх та діючих), котрі працюють під началом і готові виконати будь-які накази В.М. Дудіна;
- що приміщення має броньовані двері і вікна, запори котрих керуються електронікою і не піддаються відкриванню вручну і без санкції В.М. Дудіна.
Враховуючи, що, з огляду на викладене вище, погрози Дудіна не є пустими розмовами, а також враховуючи, що я маю незначні шанси силою прорватися з броньованого приміщення, котре надійно контролюють добре навчені офіцери спецназу, а за доброю волею мені звідти не вийти, я зазначену розписку написав і передав В.М. Дудіну. При цьому я ще раз наголосив, що грошей я в нього не брав, розписка не має законної сили і дії його, В.М. Дудіна, є незаконними. На що громадянин Дудін лише посміхнувся і сказав, що то вже його клопіт.
Водночас, на мій жарт (з царини «чорного гумору»), чи не збирається він одержати подібним чином також якісь гроші за розпискою Георгія Гонгадзе, Дудін зблід і нервово заявив, що «ти навіть не знаєш куди лізеш і що за такі речі буває». Очевидно, що він знав це краще.
При оцінці ситуації, що склалася в той день, я брав також до уваги наступні обставини:
- приблизно за два тижні перед тим В.М. Дудін, виконуючи чергове спецзавдання своїх «господарів», потрапив до серйозної автомобільної аварії, під час якої вилетів з автомобіля через лобове скло на значну відстань. При цьому він отримав суттєві ушкодження, в тому числі ушкодження голови – відкриті рани і серйозний струс мозку;
- на той час В.М. Дудін і до аварії мав досить погане здоров’я, що було викликано нездоровим способом життя, котре він вів попередніми десятиліттями – практично щоденне непомірне вживання алкоголю, значне переїдання, паління кількох пачок сигарет на день та пристрасть до інших шкідливих надмірностей. Це вже на той час (березень 2001 року) призвело до хірургічного видалення однієї легені з причини раку, до захворювання на діабет, гіпертонію і низки інших серйозних захворювань. Але й за таких обставин В.М. Дудін вважав за необхідне відмовитися лише від паління цигарок – вживання великої кількості алкоголю, багатої холестерином і іншої недієтичної їжі продовжувало бути невід’ємною складовою його життя та діяльності.
Враховуючи усе це, я вважав, що, можливо, чоловік не в собі після перенесених черепно-мозкових травм, від дії на його слабкий організм алкоголю та переїдання, дезорієнтований підвищеним тиском та отруєний діабетичними токсинами. Я сподівався, що Дудін підлікується, вибачиться переді мною та знищить незаконно отриману розписку.
Мої сподівання, здавалося б, отримали підтвердження. Під час подальшої роботи в ЦК Партії Пенсіонерів України, в присутності кількох наших колег з керівництва партії, В.М. Дудін на моє пряме запитання стосовно розписки відповів, що фінансових претензій до мене не має і ніде застосовувати розписку не збирається. Проте, як показав час, обіцянку свою він не виконав.
Наприкінці 2001 року ми востаннє зустрілися з Дудіним віч-на-віч. Тема розписки вигулькнула начебто мимохідь. Я відреагував – Володя, ти що, збираєшся мені її пред’явити? Ні, ти що – відповів він. Тобі що, наказали хазяї? – знову поцікавився я. Він опустив очі, кивнув і сумно подивися на мене…
У подальшому наше з Дудіним спілкування скоротилося, про розписку і гроші він не згадував до кінця березня 2002 року В кінці березня 2002 року (найвірогідніше – 28.03.2002 р.) мені зателефонував Дудін з вимогою «віддати» гроші, начебто позичені мною у нього. Оскільки розмова складалася досить жорстка, я йому прямо відповів, що маю звичку віддавати лише те, що дійсно брав, а оскільки грошей у нього я не брав, то і віддавати не мушу. «Не треба, Володя, робити вигляд, що я, буцімто, брав у тебе гроші і, відповідно, що я їх тобі мушу віддавати», — дослівно сказав я. Одночасно я йому запропонував зустрітися в колі колишніх колег по ППУ, в присутності котрих у нас відбулася остання розмова стосовно розписки і коштів. Дудін від запропонованої зустрічі відмовився і перейшов у розмові на істеричний крик і мат. На що я відреагував указанням на те, що в подібній манері розмовляти бажання не маю і поклав телефонну трубку. Я сподівався на пізніші вибачення В.М. Дудіна та серйозне й остаточне вирішення усіх питань у спокійній манері, бажано в ході запропонованої зустрічі з колегами по партії.
Проте вибачень за негідну поведінку під час останньої розмови від В.М. Дудіна я не дочекався. Протягом наступних років за моїм номером телефону неодноразово відбувалися телефонні дзвінки невідомих мені осіб з вимогами грошей та погрозами на мою адресу.
В травні 2005 року на мене через одного з колишніх колег по ППУ вийшов такий собі Олег, котрий відрекомендувався племінником В.М. Дудіна. Ми з ним мали декілька телефонних розмов. Він пропонував зустрітися і казав, що у нього є «дуже гарна пропозиція, котра дасть мені можливість розрахуватися за боргом». На що я йому відповів, що будь-які ділові пропозиції готовий розглянути, але лише без зв’язку з так званим «боргом». З приводу останнього я запропонував громадянину, котрий відрекомендувався Олегом, передати громадянину Дудіну, що всі питання, пов’язані із нашими з ним, Дудіним, стосунками, ми маємо обговорювати лише з участю сторін, котрі нами обома погоджені і лише після телефонування мені В.М. Дудіна з обов’язковими вибаченнями за негідну і хамську поведінку під час нашої останньої телефонної розмови в кінці березня 2002 року. Після чого ані громадянин, котрий відрекомендувався Олегом, ані особисто Дудін чи його представники зі мною не зв’язувалися, хоча час від часу відбувалися якісь підозрілі телефонні дзвінки невідомих осіб за моїм номером телефону.
30.05.2006 р. мені поштою прийшло повідомлення, що Святошинський відділ ДВС м. Києва прийняв до свого провадження постанову державного виконавця ДВС у Святошинському районі м. Києва Цимбал О.П. 24.05.2005, № 624/5. про примусове виконання виконавчого листа № 2-1761-1, який був виданий Печерським райсудом м. Києва 17.01.2006 р. Виконавчий лист № 2-1761-1 був виданий на виконання рішення Печерського районного суду, яке вступило в законну силу 16.10.2005 р.
До того часу я жодної інформації не мав стосовно суду, його рішень та подальших виконавчих дій. Того ж дня я направив у Святошинський відділ ДВС м. Києва скаргу на ім’я начальника цього відділу. 02.06.2006 р. під час прийому в начальника Святошинського відділу ДВС м. Києва я вручив скаргу повторно і, також, вручив заяву стосовно порушення моїх законних прав з боку державного виконавця ДВС у Святошинському районі м. Києва Цимбал О.П. Скарга і заява були розглянуті в моїй присутності і начальником відділу ДВС у Святошинському районі м. Києва, було винесено рішення про задоволення моїх законних вимог, на що було вказано у резолюції. В подальшому я звернувся до Печерського райсуду м. Києва з заявою про надання мені можливості ознайомитися з матеріалами суду та надання мені копії його заочного рішення і мою заяву задовольнили.
Таким чином, В.М. Дудін домігся того, щоб вся судова процедура стосовно вигаданого боргу, котра ґрунтується лише на незаконно отриманій розписці та його неправдивих свідченнях, проходила заочно, без моєї та моїх представників участі. Якимось чином він домігся того, щоб жодні повідомлення (телефоном в тому числі) стосовно проведення судового процесу не надійшли до мене до 30.05.2006 р, а суд цього не взяв до уваги і провів усі засідання без участі однієї з сторін, що є грубим порушенням законодавства України, грубим порушенням моїх законних прав громадянина України.
У процесі згаданого судового розгляду виник ще один юридичний наслідок, що підпадає під дію Кримінального Кодексу України. Є документально підтверджені докази того, що незаконно, під тиском та шляхом погроз, отримана розписка дійсно існує і що громадянин Дудін використовує її з метою також незаконного отримання коштів, еквівалентних 50 000 доларів США з мене, Каспрука Максима Арсеновича. Дії громадянина Дудіна В.М. містять ознаки шантажу, здирництва та рекету і підпадають під відповідні статті КК України.