Признание Евромайдановца: деньги, убийства и прочее

Посмотрите новости о евроМайдане.

Кому вы сопереживаете? Героям? Песни о евроМайдане — практически хиты сезона. Вскоре, при поддержке одного из политиков-олигархов, выйдет в свет более 10 томов стихотворений о евроМайдане. Это называется романтизация образа.

Владимир, с которым я связался при помощи знакомого психолога, не вписывается в медийный формат. Если говорить языком шоу-бизнеса, он неформат. Он не похож на патриота с телеэкрана, который отстаивает свободу до конца.

Одежда Владимира не украшена свастикой. Пока мы шли к месту проведения интервью, он ни разу не произнес «Слава Украине!», а во время разговора я от него не услышал слова «побратим». Владимиру 25 лет, он строитель из Львовской области (в целях безопасности просят не упоминать город проживания героя и место встречи. — Р. Б.). Он не играет в тягнибоковские игры.

Новый знакомый заводит меня в один из захваченных офисов в центре Киева. Еще с несколькими земляками он квартируется в одном из кабинетов. Мы заходим в зал для совещаний.

Теперь здесь заседают такие, как Владимир. Для одних они герои, для других — ненавистные бандеровцы. На «бандеровца» мой знакомый не обижается, но и героем себя не считает.

Мне сложно назвать Владимира евроМайдановцем: образ, который навязывает телевидение, и конкретно этот человек — несопоставимы.

Разговор получился несколько рваным. Владимир все время пытался сказать что-то важное. Часто говорил невпопад. Иногда было сложно воспринимать сказанное им.

Я специально не делал литературного редактирования текста нашего разговора.

Главная мысль моего собеседника: ЕвроМайдан — не сказка, и романтики там было мало.

«Тобі нічим не допоможуть»

— Давно на євроМайдані?

— Більше трьох місяців. Але вже час додому.

— Чому?

— Якщо ніде не записаний, тебе ніхто не поважає. Ти ніхто.

— Тобто ви — ніхто?

— Можна й так сказати.

— А як це — «ніхто»?

— Тобі нічим не допоможуть. Нам пощастило — знайшовся спонсор київський, який купив броніжилєти. Він не давав гроші на скриньки (для благодійних внесків. — Р. Б.), ото як люди кидають. Бо вже люди дізналися, що гроші в дуже великих розмірах пропадають.

Підійшов він до нас. «Хлопці, чим я можу допомогти? Знаю, що гроші пропадають». Ми порахували, що нам треба дев’ятнадцять броніжилєтів. Він особисто кожному дав їх в руки.

Повара на кухні в броніжилєтах ходять, а пацани з передової на Грушевського їх не мали. Смішно…

Коли «Свобода» віддала КМДА, звідти витягнули дві з чимось тисячі броніжилєтів. То нащо вони їх там тримали?

— Може, двісті бронежилетів?

— Близько двох тисяч! Хтось з наших раніше ходив питатися, йому казали, що нема. А вони там були. Так само, як і в профспілках (у Будинку профспілок. — Р. Б.): після пожару лазили там, в підвалах були згорнуті броніжилєти.

— Ви відповідали за якусь ділянку оборони?

— Нас — шестеро, то ми, як вам правильно пояснити… взяли одну барикаду, і ту барикаду тримали. Барикада біля входу на «Динамо», як йти до «мосту кохання».

— Там і жили?

— Спали в палатках біля профспілок. Ще на нашій барикаді були пацани із Запоріжжя, пару чоловік із 29-ї сотні.

— Барикада була якось за вами закріплена?

— На Грушевського вже знали, що ми туди ходимо, і без пропусків нас пропускали.

«Не втік, бо мав стояти»

— На євроМайдані є ієрархія?

— Я думаю, що ні… І ще одне: перед 18-м числом (лютого. — Р. Б.), як штурм був на Грушевського, десь за десять хвилин до цього «Правий сектор» відійшов за барикаду.

— А звідки упевненість, що саме «Правий сектор»?

— Ми знали десятників, які ходять, кричать вічно, в лице.

— Відійшов десяток—два, більше?

— Більше. Знімали ж перед штурмом. І видно було, скільки людей лишилося за п’ять хвилин до штурму.

— Чому Ви залишилися?

— Ми там мали стояти. В момент штурму було нас п’ятеро. Із мого міста троє, ще один із 29-ї сотні мужик зі своєю жінкою. Щастя, що та жінка знала план відходу.

— Звідки?

— Хтось їй пояснював раніше. В чому суть: як відходили під Ляльковий театр, на горі стояла група, що ніби нас мала прикривати. А вона навіть в курсі не була, що там уже штурмують. Собі сиділи, з дівчатами тупо ржали. Якби ми їх не побачили, менти би їх окружили, — то сто процентів. Короче, завчасно їх попередили.

— І вони почали прикривати?

— Та де — то вже все йшло!

— Вас били?

— Особисто мене — ні. Міша з Одеси, тут з ним подружився, добре получив від БТРа. Йому ногу затиснуло. От тільки зараз (розмова відбулася у вівторок, 4 березня. — Р. Б.) почав ходити більш-менш. Ну а в мене нічого такого не було.

«Самооборона? Бидло»

— На вас немає обличчя.

— Розчарований…

— А чим найбільше?

— Та от тим, що вони всі бояться — оті, із самооборони! Для чого вона взагалі створювалася, якщо втікає?

— Ви входите до якоїсь сотні?

— Я ще перед Новим роком записався у дев’яту сотню. Але там довго не був.

— Чому?

— На Новий рік додому поїхав. А коли повернувся, уже не хотів нікуди записуватись. Найшов своїх і разом жили. Зараз один із наших старших ніби хоче зробити організацію. Щоб могли нам давати якісь бейджики, оті пропуска.

— А в чому сприяють бейджики?

— Зараз вже ні в чому. Раніше, ще як барикади стояли, то не всюди можна було зайти. Навіть на Грушевського без бейджика не зайдеш.

— Там щось коїлося незаконне? Наприклад, готувалися «коктейлі Молотова»?

— Звичайно, що готувалися.

— Тобто до штурму готувалися?

— Так, але не було ще тих масштабів, як на другий день після штурму, коли люди почали звозити бензин. На чоловіка десь по чотири, по п’ять мали.

— Ви теж кидали «коктейлі»?

— Так. Тоді, коли вони нам прорвали барикаду і йшли на нас. І вже коли відступали.

— Влучили?

— Зразу говорю: ні.

— Міліціонерів не пожаліли?

— Там прості пацани не йшли — бігли серйозні бики.

— Правда, що за кидки «коктейлів» платили?

— Я такого не чув. Можна сказати, що на Грушевського були прості люди, як ми. А комусь може й платили…

— У самообороні євроМайдану теж «прості» люди?

— Є п’ять сотень нормальних: 2-а, 4-а, 8-а, 29-а і 31-а. Вони дійсно знали, за що стоять.

— А всі інші?

— Ну, особисто всіх я не знаю, але там таке, шо… Бидло. Понапихує на себе броніжилєтів ледь не по два, ножів, пістолетів. Але коли йде до діла, він тікає з тим всім. Чого ж ти на себе то все вдягаєш?

— Названі вами п’ять сотень стояли до кінця?

— Так. Можна сказати, що вони найбільше постраждали. Ви дивилися список загиблих? Де там є з «Правого сектора» хтось? Прості люди!

Читайте: Убийство Небесной сотни не на совести Януковича, — МИД Эстонии

«Провокатори — то прості люди»

— Ви обмовилися, що час додому.

— Так, вдома не все закінчено. По інтерв’ю депутати наші більше воювали, ніж ми.

— Ви десь працюєте?

— Так, на новобудові трохи далі Львова. Приїду й одразу можу працювати. Хлопці з розумінням поставилися, що я в Києві.

— Скільки вам коштувало прожити в Києві?

— Спочатку я взагалі грошей не витрачав. А потім передавали мама, брат. Сигарети трошки ліпші уже купляв. Тут носили сигарети, але не завжди можна було попасти на нормальні.

— Алкоголь був?

— Ну так… Пиво пили, не буду брехати. Та і що, не бачили, що п’яних лапали? Канєшно, що було.

— П’яні на евроМайдані — це ж провокатори, «тітушки».

— Провокатори — то прості люди, що ніде не записані. Було таке, що я йшов у «Біллу» (на Європейській площі. — Р. Б.). Взяв два пива й не міг з ним пройти далі супермаркета. Прийшла та самооборона, окружили мене і давай там, що я провокатор: «Що ти бухаєш?.. Ми тебе на п’ятий поверх в профспілки заведем!».

Я повернувся назад у супермаркет, подзвонив своїм, і вже почали по-інакшому говорити. Нам ще помогли охранники магазину. Казали, що самооборона їх замахала: прості кияни не могли ніякого алкоголю купити.

— До вашої барикади підходили Парубій, інші депутати?

— Чи був хтось з телевізора? Ні, нікого не було…

— Парубій розчарував?

— Я думаю, то давно вже було сплановано, хто має померти. Парубій особисто сказав зі сцени, що своїх людей на м’ясо не пустить. Тоді нащо та самооборона створювалася? Стільки скриньок (для пожертв. — Р. Б.) у них стоять на майдані, що то просто капєц…

— Штурм пам’ятаєте?

— Є провали.

— Ви стали свідками вбивств?

— Так. Бачив, як мужику голову відірвало гранатою біля мене… Так сталося, що граната за капішон йому впала…

— Від вас далеко?

— Три метри. Десь так.

…

«Свою проблему я вирішив»

— За що стояв євроМайдан?

— Я не знаю за цілий майдан.

— Ви?

— Я стояв, бо катували мене в міліції. Просто то надоїло вже.

— Привід?

— Хотіли приписати побиття, хоча в той день мене взагалі не було в місті.

— Згодом вашу провину довели?

— Не довели.

— Нині Україна змінилася?

— Ну, ці хоч тепер побояться щось таке зробити. Кажуть, у нас в формі міліції не ходять уже.

— В принципі, свою проблему ви вирішили?

— Ну так. Віддав усе, що міг.

— На євроМайдані довіряли політикам?

— Ні, ми взагалі не ходили на ті вече. Можу сказати не лише за себе. Ми не любили то все слухати. Ніяких компромісів…

«В рукопашку не бився, ножем відбивався»

— Ви вступали в рукопашний бій?

— Був бій з тітушками.

— Коли? Де?

— Година сьома ранку, коли догорав Будинок профспілок. Ми, шестеро, йшли поспати в Михайлівський собор. Наші палатки стояли біля профспілок, теж згоріли. Ми виходимо за поворот, стоїть товпа людей, чоловік сто, в такій формі, як у наших. Буквально чоловік двадцять підбігло. В рукопашну я не бився, ножем відбивався.

— Ножем?

— Так. Мав ніж із собою.

— Ви когось поранили?

— Так, сто процентів.

— Людина впала?

— Злапалась за груди, а другий кричав дуже. Не знаю… Решта побоялися йти. Ми почали тікати. Чули, що затвор хтось дьорнув.

— А страх?

— Я за то навіть не думав.

— Ви себе контролювали?

— Я не знаю взагалі… Страшно не було…

— Інстинкт самозбереження?

— Так, щось на то більше похоже. На другий день, як нормально проспишся, починаєш думати, як ти взагалі туди пішов. І то не тільки моя така думка. Всі питались: «Як то ми йшли?». Я зранку був в шоці, як я туди пішов… Я не знаю, як то відчуття назвати…

«Люди візьмуть владу силою»

— Нині ви щось очікуєте?

— Та чекаю. Зараз наші їздять на пост в Бориспіль. Але кажуть, що то вже закругляється помалу.

— Це фінал євроМайдану?

— Не фінал, бо знайомі їздять по директорах фірм, заводів, де не платять зарплату.

— І?

— Перший раз просять, другий раз не просять.

— Це на Львівщині?

— Ні, по Києву і Київській області.

— Коли повернетеся, теж плануєте таким займатися?

— Подивимося. Якщо знайдуться однодумці, хоча би група з десяти чоловік. Менше рипатись не має сенсу.

— Ви розумієте, що це незаконно?

— Так.

— Але все одно плануєте?

— Так. А як: людина стільки працює, а їй гроші не платять?

— Тобто повернення України до євроМайданівської не буде?

— Не буде.

— Люди візьмуть владу силою?

— Думаю, що так. Але я думаю, Майдан буде стояти мінімум до виборів президента.

Читайте: Кому не поздоровится в третьей фазе Майдана

«Вова Борода вкрав сорок тисяч»

— За кого голосуватимете?

— А я думаю, взагалі не піду. По-перше, не встигну паспорт зробити, бо він згорів у палатці.

— Януковича ненавидите?

— Навіть ніколи за нього не думав… Та й за Юльку теж. Коли Тимошенко приїздила на Майдан, її люди не впускали. А потім самооборона всіх відтиснула, зробила коридор. Люди не хочуть її тут бачити. Як то так: приїхала в колясці, а через два дні вже ходить!? Я навіть не знаю, як то назвати… Чи вони грають на відчуттях людей, бо ми її маємо пожаліти…

— Ви націоналіст?

— Ні, я не є такий, щоб дуже до раси примахуватись.

— Але «москаляку на гілляку», мабуть, співали?

— Було. Але прості росіяни за нас… І ще одне згадав про Грушевського. До штурму був такий старший Вова Борода. Ми думали, що він з простого люду, а він вкрав з каси гроші, ті, що збирали на броніжилєти.

— Багато?

— Сорок з чимось тисяч.

— На своїй барикаді ви теж збирали кошти?

— Раз поставили скриньку на сигарети, але зразу прийшла самооборона і скинула її, бо ми ніде не записані.

— Тобто на збирання грошей була монополія?

— Так, ще треба мати право це робити. …І оцей Борода, який втік з грошима, казали пацани, знайшовся. Коли приїхали до нього додому, чогось в нього були ментовські шумові гранати. Де він їх взяв?

— Розкажіть про найемоційніший момент за час евроМайдану.

— Тоді, коли снайпер стріляв, і люди падали. Хтось казав не обертатися і по боках не дивитися.

— Ви бігли чи відсиджувалися у прикритті?

— Ні, прикривався під щитом. Каска, броніжилєт, щит… І хтось кричав не обертатися і просто йти вперед. Я потім уже зрозумів чого: обернувся, а той впав, той впав, той кричить… Вже тоді трохи було страшно. Але все рівно щось не думалося про смерть. Ну я так зрозумів, що пацані ті, що падали, теж так думали. А тут «опа», і є…

— Ви здивувалися, коли залишилися живі?

— Та всі в шоці були! З кожної групи, хто туди йшов, були постраждалі, а у нас ні одного з тих шести чоловік.

…

«Хто більше піарився, той більше мав грошей»

— За яких умов ви повернетеся на євроМайдан?

— Якщо ще щось почнеться. Стояти, сидіти, їсти — надоїдає.

— Як ви ставитеся до героїв євроМайдану — Черновол, Булатова?

— За Черновол нічого не чув. А за Булатова багато чого чув. У мене знайомі пацани в автоМайдані. Його ж помили нормально. Де ті шрами?

Комп’ютер купив за общі гроші собі. Дзиндзя. 20 тисяч євро.

— Тобто?

— Нібито мав забрати гроші, які передавалися з Європи. І він так зробив, ніби тих грошей не брав. Але ті гроші дійсно йому передавали — це всі знають.

— Показухи було багато?

— Дуже багато. Кожен день. Що від «Правого сектору», що від самооборони. Саму більшу показуху робив «Правий сектор». Можна так сказати: хто себе піарив, той більше і грошей мав. Бо прилітав з Америки наш земляк і на планшет зняв (його попросила діаспора), як заніс в «Правий сектор» 4 400 доларів. А на другий день до нас на барикади приходить знайомий, який старший у «Правому секторі». Показуємо то відео. Він каже: «Не було таких грошей». Американець говорить, що місяць тому сім тисяч передавав. І теж не було тих грошей. То я знаю особисто за одного, що зафільмовано.

— Вам шкода, що інші нажилися, а ви три місяці просиділи задарма?

— Я за те не думав. Якщо треба гроші — дзвоню, передають.

«Були би в сраці»

— Ви ображаєтеся, коли вас називають бандерівцями, коли кажуть, що такі, як ви, не хочуть працювати?

— До голови собі навіть не брав. Але деякі кияни приходять і кажуть, що якби не ви, бандерівці, ми би були далі в сраці. Кажуть, й так не дуже поміняли, бо не подобаються оті парубії, але хоч неадекватну людину відігнали від влади.

— Небесна сотня?

— Прості люди. З моїх знайомих вбито 14 чоловік… Було й таке, що мужик простояв три години з нами — і нема мужика…

— Скільки вам років?

— 25.

— Батьки вас відговорювали від євроМайдану?

— Нічого не говорили. Ну, батька нема, а мама… Тата брат дзвонив найбільше, переживав сильно…

…

«Як жив, так і буду жити»

— Чи була боязнь, що доведеться відповідати за скоєне? За захоплення будівель наприклад.

— Було таке. Думав за те, що після тої влади прийде ще гірша. І почне розбиратися, хто був, коли був, скільки був, стояв. Зараз за те не думається. Саме більше переживалось за те, що було би, якби ми не виграли. Як йти додому, і там, я чув, мене вже чекала міліція.

— Мости спалені.

— Так. Багато таких історій: приїхав додому, і вже тебе шукають. У Львові маю таких знайомих.

— Який подальший план?

— Я думаю, що ще не дуже мене поміняло. Який був, такий і лишився. Як жив, так і буду жити.

— Хіба людина не змінюється, коли на її очах іншій людині відриває голову?

— Приходив психолог, говорив з нами. Радив з кимось говорити про те, що бачив.

— Ви себе відчуваєте героєм євроМайдану?

— Ні, навіть не здається, щоби щось таке було.

— А де ваша військова форма?

— Зняв, бо вже надоїло ходити. Нема потреби її одягати. Ті, що зараз ходять, позують з броніжилєтами, мечами, ланчаками, чого там тільки немає зараз…

— Ви ставитеся до них з презирством?

— Так, я не люблю таких людей… Ще одне: наші старші хотіли вийти на сцену і розказати правду. Але як тільки почали говорити — зразу пропав звук і крикнули, що то провокатори. Я в шоці, як вони втікли з тієї сцени, що їх не полапали.

— Ви відійшли від пережитого під час штурму?

— Та ні, деколи ті картинки появляються.

— Жахи сняться?

— Було. Мені розказували, що я вночі кричав, як спав. Та не тільки я, там Женя ще такий. Не можна було розібрати, що кричав. Здається, когось кликав…

— А чого додому наступного тижня, а не сьогодні?

— Та ще трошки побуду. Вже стільки був, то тих пару днів… А на другий тиждень точно поїду.

P.S. Герой статьи разрешил публиковать свои фотографии, отлично понимая, что вскрывая подноготную евроМайдана, он ставит свою жизнь под угрозу. В случае возникновения опасности и угрозы жизни герою статьи редакция The Kiev Times примет соответствующие меры.

По материалам:  thekievtimes.ua