Кон’юнктура чи елемент складної багатоходівки?

256

Певна преамбула задля входження в тему

Автору вже якось доводилось констатувати, якщо, не доведи Господи волею долі чи сильних світу цього, з’ясування стосунків якогось громадянина із вітчизняною владною Системою, найгіршим уособлення котрої є нині існуючий поліційний Режим у виконанні регіоналів, дійде до судової зали, то на справедливе чи успішне (що, між іншим, далеко не одне і теж) кінцеве рішення Феміди неборака може розраховувати лише за певних обставин чи якогось їхнього збігу:

- Із якихось суто кон’юнктурних політичних мотивів Система піде на часто-густо позірні поступки , аби, наприклад, пика Режиму-упиря хоч на хвильку стала благовиднішою;

- Сам по собі судовий процес із заздалегідь передбаченим кінцевим рішенням являтиме елемент якоїсь політичної багатоходівки;

- На підтримку бідолахи із суто власних шкурних міркувань ( піар, дискредитація конкурента чи те і інше вкупі) виступить котресь із потужних політично-олігархічних угрупувань;

- Історія набуде широкого і гучного розголосу в ЗМІ та на закордонні;

- На захист ображених активно і дієво постане громадськість.

Але слід зауважити, що означення «справедливе рішення» це поняття швидше філософське, ніж правове. І часто-густо справедливе не означає законне і навпаки. Ну, а окрім іншого – Система в будь-який момент здатна відіграти назад.

Ну, наприклад, згадаймо нещодавню справу Кучми. З одного боку, Режим як би продемонстрував, що для нього не існує жодних авторитетів і табу на їх притягнення до кримінальної відповідальності. А з іншого – через рішення прирученого Конституційного Суду про неможливість розгляду плівок Мельниченка як доказів у самій судовій справі Кучми – фактично зняв із останнього будь-яку відповідальність за вбивство Гонгадзе.

В результаті Система і кон’юнктуру підігріла і свого не здала…

Або згадаймо ще одну цікаву справу про потрійне вбивство у Харкові із деякими перипетіями котрої можна ознайомитись тут і ось тут.

Нагадаю, тоді, понад півтора роки тому, трапилось практично неймовірне для українського правосуддя.

«Двох звичайних (підкреслюю пересічних, а не якихось мажористих ) парубків, котрі обвинувачувались у потрійному вбивстві (їм загрожувало від 10 років до довічного) Харківський апеляційний суд таки виправдав.

І це попри надзвичайно непоступливу і упереджену позицію прокуратури, шалений тиск на обвинувачуваних, свідків та рідних загиблих з боку міліції і певну надзвичайно негативну думку щодо молодих хлопців частини громадськості, котру в першу чергу через деякі ЗМІ намагались нав’язати усьому суспільству правоохоронці , родичі загиблих та їх адвокати.

І навіть факти явного фальшування низки доказів ментами та прокуратурою , котрі випливли в ході судового слухання чи навіть алібі, котре, як з’ясувалось тоді ж, мали обидва звинувачуваних на момент вбивства, могли би їх не врятувати від довготривалої відсидки».

Але тоді ж подейкували, що таке рішення Харківського апеляційного суду було зумовлене в першу чергу не фальшуваннями слідства та засвідченими свідками в суді алібі двох підсудних, а негласною вказівкою Андрія Портнова (на той час керівник головного управління з питань судоустрою АП) та Василя Маляренка (екс-голова Верховного суду та ректор Національної школи суддів ), котру нижчим за ієрархією судам вже в письмовій формі продублював голова Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ Леонід Фесенко щодо скасування інституту дослідування із розпорядженням ширше застосовувати виправдовувальні вироки.

Але, схоже, концепція щодо пересічних громадян змінилась, прихильний і щадний щодо підсудних режим судочинства застосовується лише до різного роду ландиків-фейнгольдів та їм подібним.

Нещодавно ВС України розглянувши касацію потерпілої сторони скасував резонансне виправдувальне рішення і спрямував його на повторний розгляд знову до Харківського обласного апеляційного суду, котрий і розпочнеться вже на цьому тижні.

Тобто кон’юнктура змінилася, поширення практики застосування виправдувальних вироків Система оцінила як шкідливу і відіграла назад. Бо в іншому випадку тих же таки ментів і прокурорських працівників, а особливо тих високопосадовців, що їх спонукали до фальшувань доказів і катувань підозрюваних треба було б притягати до відповідальності. А так їх принагідно витягли із халепи.

Бо, на думку деяких фахівців, в т.ч. і адвокатів виправданих, подальший розвиток подій передбачається приблизно наступний. Апеляційний суд трохи помуриживши справу спрямує його на дослідування, а вже нове слідство поховає справу, наприклад, за браком доказів.

А тому й притягати до відповідальності за скоєне беззаконня вже буде нікого.

Амбула на прикладі справи Звенигородського

У світі вищевикладеного як кон’юнктурне, позірно справедливе і як елемент певної багатоходівки слід розглядати і так звану «справу Звенигородського», що наприкінці минулого тижня завершилась у тому ж таки Харкові.

Щоби було зрозумілішим, декілька слів про саму справу.

Трохи більше року тому оперативники Харківського обласного управління МВС, в числі котрих був і такий собі Богдан Цихмістро, на розі вулиць Героїв Труда та Барабашова затримали (як потім стверджував прокурор Харкова Євген Попович – абсолютно безпідставно) у надуманій підозрі в скоєнні кишенькової крадіжки громадян Євгена Звенигородського і Віталія Адоніна, котрі, мирно сидячи на лявочці, попивали пивко.

Тут варто зауважити пару нюансів, котрі в ході самої судової справи, а тим паче слідства із зрозумілих причин не світилися.

Перший — саме місце затримання розташоване неподалік від так званої, іменованої в народі, Барабашки. Барабашовського ринку, власником котрого є відомий не тільки через цей факт, але й перманентну тушко-образність, парламентар Олександр Фельдман,

Втім, власне, до самої справи він жодного прямого стосунку не має, зате має відношення опосередковане. Бо це його господарство та його навколишня округа славиться в Харкові надміру концентрованою наявністю так званого криміногенного елементу.

Тобто для зацікавлених з будь-яких причин правоохоронців завдання тутечки спрощується – хапай першого хто під руку навернеться і навряд чи помилишся – з великою долею вірогідності у затриманого той чи інший противоправний грішок відшукається.

Другий – зацікавленість у оперів схоже була. Бо події відбувались якраз наприкінці березня і одночасно календарного кварталу. Тобто якраз в гарячу пору звітів, коли особлива увага ментівського начальства приділяється так званим «показатєлям».

А де кінцево зводяться усі оті «показатєлі»? Правильно в облуправління. Певно, комусь із управлінського керівництва ті «показатєлі» здалися трохи не тіє, чим і пояснюється що терміновою справою боротьби із кримінальною дрібнотою перейнялись оперативники облуправління, а не якась райвідділівська пересіч.

Причому перейнялися настільки ревно, що затримуючи Звенигородського і Адоніна почали мутузити останніх відразу ж. Втім, покази свідків, що побиття неборак від початку здійснювали уся трійця оперативників суд потім до уваги не взяв, зафіксувавши лише факт побиття Богданом Цихмістро Євгена Звенигородського.

Ну, а далі все розвивалось за класичною схемою. Затриманих доправили в облуправління і в одному із службових кабінетів вже згадуваний Богдан Цихмістро та його колеги – між іншим старші за званням безпосередні його начальники прапорщик Олексій Лазарєв і цілий майор Олександр Марченко розпочали забавку, яка на мєнтівському сленгу зветься «колоти клієнта на зізнаку», а офіційною мовою означає «застосування незаконних методів дізнання», а просто кажучи тортур.

Це відбувалось попри те, що від самого початку – ще з моменту затримання, від отриманих побоїв Звенигородському стало зле і він постійно прохав про медичну допомогу. Але лікарів правоохоронці так і не викликали, а якраз навпаки. А особливо у цьому навпаки відзначився той так Цихміситро…

В результаті через 3 години першим не витримав Звенигородський. Не в сенсі, що почав «колотися», а в сенсі – почав втрачати свідомість. Після чого кати-оперативники нічого кращого не вигадали, ніж вивести напівсвідомого «клієнта» із будинку облуправління, дотягти його у сквер навпроти і вкласти майже бездиханне тіло на лявочку.

Звідтам його незабаром і забрала швидка. Що, втім, не допомогло, бо 32-річний Євген Звенигородський від травм несумісних із життям того ж дня помер у лікарні. Правда, дорогою він встиг повідомити лікарів, що у його побитті винні менти із облуправління.

До того ж вигулькнули записи камер відеоспостереження на вході до та всередині приміщення облуправління міліції, на котрих чітко видно, що якщо до самої ментури той таки Звенигородський заходив хоч і трохи невпевненою ходою, але самостійно, то вже через три години його із обласного околотку міліціянти виносили практично на руках.

На підставі цих відеозаписів, а також висновків медекспертів, що травми несумісні із життям Звенигородський отримав саме під час затримання і перебування в міліції та показами свідків – в першу чергу другого потерпілого Віталія Авдоніна та часткового визнання своєї вини самими вже екс-ментами 30-го березня ц.р. Кийвський райсуд Харкова виніс вирок: засудити Цихмістро до 8 років, а Лазарєва і Марченко до 4 років ув’язнення.

Здавалось би можна поставити крапку у цій справі. Справедливість, най, на думку родичів та адвокатів потерпілих, і не в повній мірі, тим не менш завдяки підтримці ЗМІ та громадськості все ж таки восторжествувала.

Так то воно так, аби не деякі цікавинки пов’язані із цією справою.

По-перше, зазвичай справи в яких так чи інакше зачіпаються інтереси правоохоронних органів мають тенденцію затягуватися ( якщо тільки в протилежному не зацікавлені певні вищі сили). Робиться це в першу чергу задля того, аби увага до таких справ з боку громадських інституцій та ЗМІ підупала чи й зовсім зникла, після чого суди в той чи інший спосіб або ж виносять суто символічні вироки, а той і просто спускають справу гальмах, наприклад, через ту ж таки перекваліфікацію статтею обвинувачування чи через так званий брак доказів.

Правоохоронці, судді чи представники так званої політеліти та її шістки потрапляють за грати лише тоді коли це комусь треба із сильних світу цього в силу вже згадуваних певних кон’юнктурних мотивів – це аксіома українського правового буття. Теж саме стосується і виправдувальних вироків.

Затягування ж самого судового процесу може відбуватися із будь-яких причин. Наприклад, через неявку свідків чи через необхідність проведення додаткової експертизи. Вже згадувана судова справа про «потрійне вбивство»() затяглась майже на рік через проведення експертизи ДНК. Але як тільки надійшла команда зверху про необхідність виправдувального вироку – він був прийнятий.

Приблизно за схожим сценарієм розвивалася і справа Звенигородського. Півроку тяглось слідство, потому неквапно розпочався судовий розгляд, аж тут невдовзі опісля Нового року справа пришвидшилась, завершившись несподівано миттєвим нещодавнім вироком. З чого б це?

Додайте до цього низку матеріалів у ЗМІ, що акцентують увагу на безпристрасності прокуратури, а особливо на принциповості та навіть мужності судді Костянтина Садового, котрий провадив судовий процес у «справі Звенигородського». Дехто із приручених писак, навіть, означив останнього як такого собі героя – суддю-дисидента.

Та й сам герой-дисидент почав грішити розлогими коментарями з приводу цієї справи, що для суддів, а особливо причетних до подібних «антиментівських» процесів, як свідчить практика, непритаманно.

Пояснення може бути лише одне. Саме суддя Садовий 19 квітня розпочне і провадитиме судовий процес проти Юлі Тимошенко у так званій справі ЄЕСУ.

Саме із цим пов’язані як пришвидшення процесу у справі Звенигородського, так і саме його підсумкове рішення.

Щось незрозуміло? Поясню…

Після того як українська і міжнародна громадськість не лише мала щастя спостерігати за надзвичайно сумнівними процесами проти тієї ж таки Юлі чи Юрка, але й звернула увагу на персоналії суддів – Киреєва, закулісну керованість котрим на його фізії міг не помітити лише сліпий чи Вовка, тавра на котрому через сумнівні попередні процеси ставити було вже ніде, головним замовникам судового контрапуплення Тимошенко знадобився інший суддя-херой.

От і було вибрано Садового, котрий до цього в ні в чому особливо сумнівному помічений не був, а тепер ще й набуває слави судді-дисидента. І не треба тутечки про якусь електронну систему, яка буцімто вказала саме на Садового, аби той провадив чергову справу проти Тимошенко. Бо що то за система ніхто не відає, а от яка Система призначає необхідних суддів – відомо чудово.

Навіщо це все потрібно? А задля того, аби вже опісля початку процесу у справі ЄЕСУ, на будь-які косяки із боку судді, та пов’язані із ними та й взагалі із самою сумнівною справою апеляції з боку опозиції, громадськості, міжнародних інституцій речники регіоналів могли би відповідати, що справу веде кристально чистий суддя, до того ж дисидент.

Тільки тихо, тільки пошепки, бо це великий політтехнологічно-кон’юнктурний регіональний секрет, про котрий вони почнуть волати вже опісля 19-го квітня…

Ну, а на останок невеличка характеристика 36-річного Костянтина Садового одним із його колег, котрий із зрозумілих причин дав свій коментар на умовах анонімності:

“Садовий – грамотний суддя і до цього осудному помічений не був, але ним, здається, легко керувати, адже Костянтин призначений суддею на 5 років і ще не отримав по-життєве право вершити правосуддя. Отже він не може не переживати за свою подальшу долю…”.

По материалам ord-ua.com