Хто розплачується за безкарність правоохоронців?

У травні цього року суддя Апеляційного суду міста Києва ухвалив рішення почати слідство у зв’язку із заявою, в якій ішлося про те, що 2001 року Олександр Рафальський зазнав катувань із боку співробітників міліції. Вони таким чином намагалися примусити його до зізнання в убивстві – злочині, за який він досі відбуває довічне ув’язнення. Для Анатолія і Тамари Рафальських це передостанній етап у 10-річній боротьбі за доведення невинності сина. На основі цієї та ще двох судових ухвал, включно із рішенням Верховного Суду, відділення прокуратури міста Києва повинне розслідувати заяву про катування. Відповіді від прокурора досі не надійшло.

У квітні, під час моєї зустрічі з Олександром Рафальським у Вінниці, він описав, що з ним учинили міліціонери: «Вони взяли мої руки і зв’язали їх; те саме зробили й з ногами. Вони причепили дроти до моїх пальців і вух, оголені дроти, а потім до паху й до ніг. Увімкнули генератор на вулиці, дроти проходили крізь вікно на першому поверсі – дроти, багато дротів, які були прикріплені до мене. Вони робили це тричі… Коли приїхала швидка допомога, вони витерли піну з мого рота».Рішучість і мужність жертв та їхніх рідних, які борються за справедливість, надихає і зворушує. Я працюю з Анатолієм і Тамарою від 2004 року, коли їхнього сина було засуджено, і відтоді підтримую їх у намаганні віднайти справедливість. Це лише одна з тисяч українських родин, спокійне життя яких було затьмарене злочинними діями співробітників міліції.

ДОСТУКАТИСЯ ДО ПРОКУРАТУРИ

Українська держава не може захистити громадян на своїй території від порушень прав людини з боку співробітників правоохоронних органів. Коли я зустріла Анну Строган у березні, вона розповіла мені, як її чоловіка затримали робітники Київського райвідділу міста Харкова у травні 2010 року після сварки із сусідом. Вивізши до лісу, міліціонери били його, пропускали тілом струм і використовували нашатирний спирт, але не давали його нюхати, щоб привести до тями, а заливали токсичну речовину в горло. Потім його замкнули в якійсь харківській квартирі без жодного зв’язку із зовнішнім світом.

Яків Строган поскаржився на катування, яких зазнав від рук міліції, і озвучив свою скаргу на прес-конференції, але буквально за місяць, бажаючи помститися, його знову затримали, завдали побоїв і пред’явили звинувачення в убивстві.

Доки міліціонерів, котрі коять такі речі, не притягнуто до відповідальності, держава мовби повідомляє, що вони можуть порушувати права людини безкарно. Єдиний спосіб розірвати порочне коло – це дати чітко зрозуміти, що таких дій не буде допущено, і гарантувати, що кожен зловмисник постане перед судом. Держава має особливу відповідальність за людей, яких бере під варту, і міліціонери, які не в змозі захистити права тих, кого вони затримують, повинні бути покарані.

Але цього не відбувається в Україні. Спершу жертви або їхні рідні борються за те, щоб скарги стосовно тортур були розглянуті. У більшості випадків ці заяви – навіть якщо вони спираються на обґрунтовані медичні докази – прокуратура відхиляє, пояснюючи, що у справі «відсутній склад злочину».

А якщо слідство усе-таки розпочато, воно повинне бути проведене оперативно, ретельно, неупереджено й незалежно. Українські прокурори зазвичай тісно пов’язані з міліцією, тож їм важко безпристрасно розібратись у злочинах її кадрів. ГПУ визнала, що «є ситуації, коли посадові особи прокуратури демонструють упередженість і необ’єктивність при перевірці скарг на співробітників міліції».

ВІДНОВИТИ ДОВІРУ

Те, що сталося із Сергієм Фесіком, демонструє тісні зв’язки між прокурорами та міліціонерами, що унеможливлює неупереджене розслідування і ставить під загрозу позивачів. Чоловік поскаржився прокурору, що він був затриманий співробітниками міліції, причому без жодної поважної причини, а тільки тому, що не мав із собою документів, які засвідчили б його особу. Його побили, коли він намагався зателефонувати, аби попросити когось із рідних принести до відділку паспорт. Кримінальне розслідування розпочалося, і у вересні чоловіка запросили для надання пояснень до прокуратури. Слідчий просто сидів перед Сергієм і друкував папери, навіть не поставивши йому жодного запитання.

Потім, пояснивши, що в офісі не працює принтер, запросив Сергія пройти з ним до сусіднього міліцейського відділку, аби роздрукувати протокол. Там Фесіку дали протокол, у якому стверджувалося, що його побили незнайомі люди на вулиці, а він звинуватив працівників міліції тільки тому, що був п’яний. Коли він відмовився це підписати, присутні правоохоронці почали кричати й погрожувати. Сергій злякався, що його знову битимуть, і поставив підпис на фальшивці. Пізніше звернувся зі скаргою до іншої прокуратури, але справу ще досі не закрито.

Нинішня система явно не працює. Саме тому Amnesty International рекомендує створити повністю незалежний орган для розслідування всіх заяв про злочинну поведінку та серйозні правопорушення з боку співробітників міліції.

Запровадження такої установи буде серйозним сигналом для співробітників правоохоронних органів, воно дасть зрозуміти, що порушення не залишатимуться непоміченими й безкарними. Сумлінним міліціонерам немає чого боятися – вони тільки виграють від появи інституції, яка відіграватиме велику роль у відновленні довіри громадськості до їхнього відомства.

НАГОРОДА ЗА КАТУВАННЯ

8 листопада 2008 року Світлану Помиляйко запросили до Орджонікідзевського відділу міліції в місті Харкові на допит як свідка у справі про крадіжку комп’ютерів із кахлевого заводу, де вона працювала. Коли жінка прибула до відділення, її почали катувати, аби примусити зізнатися у злочині. Світлана розповіла мені, що її посадили на стілець, закувавши за спиною руки в наручники; спочатку працівники міліції намагалися схилити жінку підписати зізнання, погрожуючи тим, що з її 17-річним сином може щось трапитися. Коли вона відмовилася, два правоохоронці тримали її за плечі та ноги, тоді як третій зав’язав у неї на голові пластиковий пакет. «Думала, що там і помру і що безглуздо гинути таким чином», – казала вона мені. Зрештою, змогла прокусити поліетилен, та коли міліціонери це побачили, побили її і зав’язали другий кульок поверх першого. Затримана кілька разів непритомніла, вона пам’ятає, як прийшла до тями й побачила, що якийсь міліціонер розкладає на комп’ютері пасьянс. Незважаючи на страх і приниження, заяву підписати відмовилася.

Боротьба за те, аби порушити карну справу, забрала в жінки три роки, але трьох міліціонерів, які її катували, досі ніяк не покарано. Після внутрішнього розслідування відправили у відставку начальників відділу, але три злочинці досі працюють у міліції; один із них навіть отримав службову нагороду.

Відсоток заяв про застосування катувань чи інших видів жорстокого поводження внаслідок кримінального переслідування є неприпустимо низьким. На зустрічі в березні 2011 року ми поінформували омбудсмена Ніну Карпачову, що тільки 60 випадків тортур або інших видів жорстокого поводження міліціонерів були передані до судів та генерального прокурора у 2010-му. Деякі співробітники внутрішніх органів, які катували затриманих або жорстоко з ними поводилися, ніколи не будуть притягнуті до карної відповідальності через недоліки розслідування.

Українці заслуговують на краще становище. Недостатньо просто декларувати необхідність припинення тортур. Кожна заява щодо неправомірних дій міліції заслуговує на ретельне вивчення. Всі подібні скарги повинні бути розслідувані, а злочинці покарані. допоки цього не станеться, проблема катувань і жорстокого поводження в українській міліції залишатиметься невирішеною.

По материалам umdpl.info