Портновське правосуддя

Мабуть, це не зовсім справедливо – пов’язувати руйнацію залишків судової системи України з прізвищем людини, яка долучилась до цього процесу лише на фінальній стадії. Та й з числа тих, хто впродовж останніх 12 років «реформував» українське судочинство, Андрій Портнов, напевно, найяскравіший і найталановитішій. Але Історія – єхидна дама, якій, до того ж, не відомо почуття справедливості. Вона частенько карає невинуватих і нагороджує непричетних, роздає в’їдливі епітети та прізвиська, возвеличує одних і принижує інших, виходячи лише з їй одній відомих причин. Тож хай не ображається Андрій Володимирович, якщо з натовпу «реформаторів» української юстиції тітонька Історія увічнить на своїх скрижалях саме його прізвище – поряд з середньовічним суддею Шемякою та опричниками Басмановими.

Загальновідомим є той факт, що в Україні правосуддя відсутнє взагалі. Є система загальних, господарських і адміністративних судів на чолі з вищими спеціалізованими судами, є Верховний Суд України вкупі з Конституційним Судом, є Державна судова адміністрація, є навіть таке дивне створіння, як Вища рада юстиції, а правосуддя – в загальноприйнятому сенсі – не має. А те дійство, яке щодня відбувається по всій країні в храмах Феміди, якщо і йменується «відправленням правосуддям», то лише в лапках. Якщо ж без лапок – то лише з додаванням прізвища керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України.

Хай назва не вводить у оману: портновське правосуддя – це не правосуддя, а національна форма існування ринку замовних судових рішень, яка ґрунтується на специфічних процесуальних нормах. Ці норми, по-перше, заперечують об’єктивний характер суспільних правовідносин і, по-друге, максимально обмежують у доступі до судочинства більшість населення держави.

Якщо звичайне правосуддя існує задля розв’язання спірних правовідносин, що виникають у суспільстві, то портновське правосуддя покликане здійснювати перерозподіл матеріальних ресурсів (грошових коштів, нерухомості, корпоративних прав тощо) шляхом оформлення від імені держави певних процесуальних документів – ухвал, постанов, рішень і вироків. Саме складання цих документів і є предметом такого різновиду підприємництва в Україні, як «суддівська діяльність».

Реформа по-маленькому

Портновське правосуддя в Україні почало оформлюватись задовго до потрапляння Андрія Портнова на екрани телевізорів. У витоків цього явища стояли люди, які згодом опинились з Андрієм Володимировичем по різні боки барикади. Наприклад – екс-голова Верховного Суду України Василь Онопенко. Або нинішній суддя Конституційного Суду України Віктор Шишкін. Чи народний депутат України Юрій Кармазін.

Нинішнє портновське правосуддя бере свій початок від так званої «малої судової реформи», першою жертвою якої став ще в 2001 році Цивільний процесуальний кодекс Української РСР з його принципами усності, гласності, безпосередності, доступності. Радянський ЦПК, попри загальновідомі вади соціалізму, був максимально підпорядкований інтересам пересічного громадянина, що звернувся до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав. Громадянин міг бути безграмотним (а тому заяви та клопотання робилися усно з занесенням у протокол судового засідання), не мати коштів на оплату послуг адвоката (а тому представляти свої інтереси міг доручити сусідові, причому для цього не потрібно було навіть нотаріального доручення, а достатньо лише усної заяви в суді), бути неспроможним оплатити державне мито та інші судові видатки (а тому суд міг звільнити такого громадянина від непосильних платежів). Справи розглядалися протягом 20 днів (трудові спори – протягом тижня), а судові рішення виконувалися.

Попри двоступеневу судову систему (суди першої та касаційної інстанцій), діяла – і вельми ефективно – система нагляду, коли на прохання громадянина або навіть з власної ініціативи прокурор області чи голова обласного суду могли приносити протести в президію касаційної інстанції на рішення, що вже набули законної сили, тим самим створюючи додатковий механізм виправлення судових помилок. А Генеральний прокурор чи голова Верховного Суду могли внести протест на рішення по конкретній справі навіть у Пленум Верховного Суду України. І вносили, між іншим.

Мала судова реформа покінчила з багатьма «родимими плямами» соціалізму. Вона скасувала участь громадських захисників та обвинувачів у кримінальному процесі, унеможливила розгляд у судах скарг на дії слідчих та перетворила на бездумний конвеєр процедуру обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

У цивільному процесі пішли в небуття розумні строки судового розгляду та інститут нагляду. Після того, як державне мито стало справлятися до місцевих бюджетів, суди втратили право звільняти малозабезпечених громадян від його сплати, а саме мито по окремих категоріях спорів у 2003 році сягнуло 10% ціни позову. Але чи не найбільшим перлом стали зміни, внесені до статті 293 ЦПК України в тодішній редакції: «апеляційна скарга, апеляційне подання прокурора викладається чітким машинописним текстом… В апеляційній скарзі, апеляційному поданні прокурора зазначаються … повна і точна назва осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, номер засобів зв’язку».

У цій фразі був закладений один з двох принципів подальшого «реформування» українського судочинства – зробити його недоступним для громадян. Все подальші «реформи», у тому числі й ті, що проводяться зараз під проводом Адміністрації Президента – то лише творчий розвиток цієї фрази.

І дійсно: що стосується прокурорських працівників, то, можливо, вони й оргтехнікою достатньо забезпечені, і вміють без проблем встановлювати «номери засобів зв’язку». Але уявіть бабцю, яка домагається в суді виплати заборгованості з пенсії і яка встановлює адресу електронної пошти відділення Пенсійного Фонду та викладає її «чітким машинописним текстом». А як бути тим громадянам, які знаходяться під вартою або в місцях позбавлення волі? Мають такі громадяни право звертатися до суду в цивільних справах, щоби, наприклад, вступити в спадок чи розірвати шлюб? Безсумнівно мають. Але як вони довідаються в камері про «номери засобів зв’язку» та одержать доступ до комп’ютера?

Втім, цього шедевру юридичної думки вже немає – на місці покрученого ЦПК радянського «розливу» повстали новий Цивільний процесуальний кодекс України та Кодекс адміністративного судочинства України, а цивільне судочинство було штучно розділено на дві окремі галузі – власне, цивільне, та адміністративне. Цей розподіл слугував виключно виділенню в окреме, так зване «адміністративне», судочинство самих «жирних» цивільних справ, навколо яких обертались найбільші суми.

Страшний суд. Адміністративний

Поява в Україні адміністративного судочинства (відповідний Кодекс був прийнятий Верховною Радою 6 липня 2005 року) ознаменувала собою перехід до наступної стадії утворення портновського правосуддя – стадії юридичного оформлення його головних засад.

Взагалі-то, природа суспільних правовідносин передбачає існування лише двох видів судочинства – кримінального та цивільного. І господарські, і адміністративні суди вигадані в Україні з єдиною метою – упорядкувати ринок замовних судових рішень та сконцентрувати в одних руках найприбутковіші справи. У плані доходності адміністративне судочинство випереджає навіть кримінальне, оскільки саме тут формується левова частка замовних судових рішень – про скасування податкових рішень-повідомлень, про скасування рішень місцевих органів влади про виділення (чи відмову у виділенні) земельних ділянок, про визнання неправомірними дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень тощо.

Чітка вертикаль (окружні адміністративні суди — адміністративні апеляційні суди — Вищий адміністративний суд України) з перших днів існування перетворили адміністративне судочинство на насос, який вправно всмоктував гроші заможних громадян ще на стадії подачі позовної заяви й передавав їх на вищі щаблі. Доказом чого, до речі, слугують суми, які озвучувались у ході розгляду кримінальної справи, порушеної проти колишнього голови Львівського апеляційного адміністративного суду Ігоря Зварича.

Одна біда – нерідко в цей процес втручався Верховний Суд України на правах другої касаційної інстанції. І тоді летіли шкереберть усі домовленості, а куплені судові рішення перетворювались на купку нікчемних папірців. Війна між очільниками портновського правосуддя (Андрієм Портновим, Сергієм Ківаловим, Олександром Пасенюком та Олександром Лавриновичем) і колишнім головою ВСУ Василем Онопенком була неминучою. 2010 рік пройшов під знаком цієї боротьби – арешт зятя Онопенка Євгена Корнійчука та обшук вдома у самого Онопенка мали вгамувати останнього. Але остаточну крапку в цій борні поставили зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, внесені законами України від 07.07.2010 і від 17.11.2011.

Взагалі-то в КАС України з моменту прийняття в 2005 році й до цього дня зміни вносились 36 разів, при чом кожного разу приймалась, по-суті, нова редакція. Характер цих змін прекрасно ілюструють суть портновського правосуддя – заперечення об’єктивної природи суспільних правовідносин та максимальне обмеження громадян в доступі до правосуддя.

Нинішні «реформатори» переконані, що «закон, що дишло», а законодавча техніка покликана лише оформлювати красивими словами ті геніальні ідеї (типу – а давайте, хлопці, заберемо у Васьки Онопенка можливість скасовувати постанови господарських судів), що надходять у світлі голови керманичів портновського правосуддя. Про те, що закон має оптимальним чином регулювати суспільні правовідносини, які об’єктивно існують, в кабінетах «реформаторів» навіть не здогадуються.

А тим більше їм не спадає на думку, що правосуддя – це ще й запобіжник соціальних протестів і якщо обмежувати громадян у можливості обстоювати свої права легітимним чином, то вони їх почнуть захищати в нелегітимний спосіб.

Ось візьмемо, наприклад, новацію, привнесену в КАС України на вістрі боротьби з Верховним Судом у частині строків звернення до адміністративного суду. Початкова редакція Кодексу адміністративного судочинства України встановлювала, що громадянин або юридична особа приватного права можуть оскаржити нормативно-правовий акт, рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень впродовж одного року з дня, коли позивач дізнався чи мав дізнатись про порушення його прав, свобод та законних інтересів. При цьому суд міг відмовити в задоволенні позовних вимог з причин пропуску строку давності лише в тому разі, якщо на цьому наполягав відповідач і якщо строк був пропущений без поважних причин.

Якщо ж відповідач – державний орган, представник влади або орган місцевого самоврядування – не вимагав відмовити в позові саме з мотивів пропуску строку давності, суд з власної ініціативи не міг цього зробити. Більш того, навіть у випадку, якщо відповідач наголошував на тому, що строк звернення пропущений, все однаково суд був зобов’язаний розглянути справу в повному обсязі – саме тому, що в усьому цивілізованому світі визнання пропуску позовної давності вважається способом захисту від позовних вимог, ініціювати який може тільки відповідач і який суду належить оцінювати нарівні з іншими доводами відповідача.

Отже, заперечення проти позову з мотивів пропуску строку звернення до суду було способом захисту, що надавало додаткову гарантію дотримання прав і свобод громадян-позивачів, більша частина яких є необізнаними в юридичних тонкощах, не слідкують за прийняттям нормативно-правових актів і не знають порядку оскарження актів індивідуальної дії. Через це громадяни, як правило, звертаються до суду з позовом до органів державної влади вже тоді, коли їм урвався терпець оббивати пороги чиновницьких кабінетів, а це, як правило, призводить до пропуску встановленого строку звернення до суду.

Законом України від 07.07.2010, внесеним Президентом України, ситуація змінена докорінно. Мало того, що строк звернення до адміністративного суду зменшено до 6 місяців, тепер суд має повне право з власної ініціативи взагалі не приймати позовну заяву до розгляду й не відкривати по ній провадження, якщо вирішить, що шестимісячний строк пропущено позивачем «без поважних причин» — без судового засідання й без заслуховування думки сторін. І це не все. Якщо навіть суд таки прийняв позов до розгляду, у будь-який момент він, згідно з новою редакцією КАС України, може передумати й залишити позовну заяву без розгляду. Не відмовити в позові, як було раніше, коли суд лише виконував функції арбітра в спорі між позивачем і відповідачем, а саме залишити позов без розгляду з ініціативи суду.

Невеличкий приклад. Кілька днів тому автор спостерігав у Окружному адміністративному суд м.Києва одну таку справу. Розглядався позов про відшкодування шкоди, завданої НЕПОВНОЛІТНЬОМУ діями органу державної виконавчої влади. Позивач пропустив строк звернення до суду – по-перше, треба було чекати, коли йому виповниться 18 років, а, по-друге, мало місце вкрай тяжка ситуація, що склалась у нього в родині. До клопотання про поновлення строку звернення до суду були підкладені медичні довідки, листи правозахисних організацій і навіть звернення народних депутатів на адресу органів прокуратури та органів опіки й піклування, з яких витікало, що обставини пропуску строку, дійсно, були винятковими.

Суд прийняв позов до провадження, оскільки навіть відповідач заявив, що строк позивачем пропущено з поважних причин. Але потім пані суддя подумала-подумала і через три місяці з моменту порушення провадження по справі передумала та залишила позов без розгляду. Бо мала багато іншої роботи.

І таких прикладів – безліч.

Цікаво, чи розуміє Портнов, що він чудить? – Думаю, що ні. Я уважно слідкую за законотворчою діяльністю Андрія Володимировича й давно дійшов висновку, що допускати до цієї роботи його не можна категорично. Він – винятковий менеджер, системна людина й блискучий тактик (сподіваємось, у цих оцінках нас підтримають і колишній голова Окружного адміністративного суду Олег Бачун, і екс-заступник Генерального прокурора України Олександр Шинальський), але абсолютно не усвідомлює суспільних наслідків тієї чи іншої правової норми й не здатен передбачити, чим чергове законодавче нововведення закінчиться через пару років. У нього просто мозок «заточений» на іншу діяльність, завдяки чому у Верховній Раді колеги по фракції його за очі називали «Рейдюша Портнов».

Люди типу Портнова в принципі не усвідомлюють, що юридична наука вивчає об’єктивні закономірності, а не обслуговує примхи радника Президента чи інтриги голови парламентського Комітету з питань правосуддя. Їм не відомо, що юриспруденція – це реалізація абстрактної алгебри, де роль елементів множин виконують суб’єкти права, а роль операцій, заданих на цих елементах – правовідносини. Норми права, як і теореми певної математичної моделі, є взаємопов’язаними, оскільки є логічним наслідком однієї догматики (система аксіом), тож довільна зміна правових норм неодмінно веде до внутрішніх суперечностей і розвалу всієї правової системи.

Наслідком такого розпаду правової системи буде (власне, вже є) зникнення легітимного правосуддя, тобто визнаного суспільством механізму розв’язання спорів. А це рано чи пізно призведе до соціального вибуху.

По материалам ord-ua.com