Під мантією тітоньки Феміди (судові історії) – 3
Як іронічно помітив класик, людей зіпсувало квартирне питання. Немає такого злочину, який би одна людина не вчинила щодо іншої заради навіть не даху над головою, а лише кількох додаткових квадратних метрів кухні: від підроблення документів до вбивства з особливою жорстокістю. А про судові тяжби годі й казати…
У 1994 році розлучався один мій приятель і колишній колега по роботі Сергій. Власне, ініціатором розлучення виступила його дружина, яка вже встигла знайти собі нового обранця й навіть примудрилась від нього завагітніти. Зрозуміло, що Сергій з великим полегшенням довідався, що його законна половина звернулась до Ворошиловського райсуду Донецька з позовною заявою про розірвання шлюбу, і прийшов на перше в своєму житті судове засідання в сподіванні швиденько перегорнути цю сторінку своєї біографії. Але швиденько не вийшло.
Дружина зустріла його на судовому ґанку й стала, як зазвичай, кричати, що він спаскудив її молоде життя й що вона йому помститься. Мовляв, зараз суддя Погребняк, якому вона з села від батьків привезла смаженого гусака, винесе рішення про розлучення. А після того дружина, мовляв, почне ділити квартиру Сергійкових батьків, де вона була прописана.
Не заходячи в суд, товариш розгорнувся й поїхав у розпачу до мене. Трикімнатна квартира в центрі Донецька, де проживали батьки Сергія й він з молодшим братом – то була їх єдина цінність. До якої дружина, між іншим, не мала жодного відношення, бо не мешкала там ні дня – молодята раніше винаймали квартиру.
- Кажеш, суддя Погребняк взяв гусака? – Так Паніковський вже за гуся постраждав, постраждає й Погребняк. Одного не можу зрозуміти, — говорив я Сергію, — невже твоя дорогенька дружина настільки дурна, що не розуміє відсутність будь-якого зв’язку між рішенням суду про розірвання шлюбу та можливістю заявити позов про розподіл квартири? Їй ніхто не заважає ділити квартиру й зараз у статусі твоєї законної половини. Але оскільки вона, здається, дійсно дурна, ми цим і скористуємось та затягнемо судовий процес щонайменше на півроку.
- А сенс? – питає Сергій.
- Вона вагітна й має через 5-6 місяців народити від нового чоловіка, з яким дуже хоче (ще б пак!) до того часу розписатись. Тож якщо ми паралізуємо слухання справи про розірвання шлюбу, вона піде на все, щоби процес прискорити – і випишеться з квартири батьків добровільно, ось побачиш. Ти, до речі, як, українську мову знаєш?
- Ну, у школі трохи вчив. Читати так-сяк вмію. Тебе ось розумію. Але писати й говорити не можу.
- Якщо не хочеш втратити квартиру – маєш місяць на те, щоби опонувати українську. Вперед!
А далі все було дуже просто. Оскільки про перше засідання Сергій довідався зі слів дружини й жодних повісток не одержував (давався взнаки з’їдений суддею Погребняком гусак), довелось судді в друге засідання викликати його офіційно – телеграмою. У третє – також. Телеграми приймав батько товариша. Сергій все поривався піти в суд (у телеграмі його лякали страшенним штрафом у разі неявки), але я замість того підсовував йому підручник з української мови.
Нарешті суддя виніс рішення, Сергій його отримав поштою і наступного дня пішов у Ворошиловський суд здавати заздалегідь підготовлену касаційну скаргу (стадія апеляційного провадження з’явилась значно пізніше, у 2001 році). Скарга містила вбивчий аргумент, який, відповідно до Цивільно-процесуального кодексу тих часів, а саме – пункту 3 статті 314, був залізобетонною підставою для обов’язкового скасування рішення суду касаційною інстанцією: «при розгляді справи були порушені правила про мову, якою ведеться судочинство».
Так, любі друзі, український ЦПК радянського взірця завжди містив норму, на яку ніхто ніколи не звертав уваги, але яка там була прописана з самого початку:
«Стаття 9. Мова, якою ведеться судочинство
Судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати пояснення і показання, виступати на суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом. Судові документи, відповідно до встановленого законом порядку, вручають особам, які беруть участь у справі, в перекладі на їх рідну мову або на іншу мову, якою вони володіють».
Касаційна скарга мотивувалась тим, що позивач не володіє російською мовою й не зміг прочитати телеграми про виклик до суду, а тому був неналежним чином повідомлений про час і місце розгляду справи.
Судова колегія Донецького обласного суду (здається, головувала Брежнєва) ледь не плакала від сміху, коли Сергій ламаною українською мовою, щосекунди зазираючи в підготовлений мною текст, переконував касаційну інстанцію, що він не розуміє по-російські. Рішення було скасовано, а справа – направлена в суд першої інстанції на розгляд іншому судді. Пригадується, її взяв до провадження зовсім тоді молодий Валерій Князьков.
Позивачка в сльозах з’явилась у судове засідання й стала благати, щоби її скоріше розлучили, бо ось-ось народжувати. Але незворушний Сергій подав письмове клопотання з проханням надати шість місяців для примирення. Суд клопотання задовольнив. Тож наступного дня дружина побігла до паспортистки в ЖЕК виписуватись…
Стіни Ворошиловського райсуду Донецька бачили чимало квартирних драм і квартирних комедій, житлово-комунальні скандали час від часу трясли всю п’ятиповерхову будівлю, у якій розташувались, окрім суду, райвідділ міліції та районна прокуратура, а преса на всі заставки смакувала чергову судову феєрію.
Ось, наприклад, 10 листопада 2003 року Ворошиловський райсуд під головуванням судді Людмили Лівочки за участю помічника прокурора Ірини Кротової виніс рішення за позовом прокуратури Ворошиловського району про визнання громадяни Борисової такою, що втратила право на користування однокімнатною квартирою в центрі Донецька. Квартира була неприватизованою, належала до комунального жилого фонду й дві подруги – Кротова та Лівочка – між собою вирішили, що громадянка Борисова вже понад шість місяців не з’являється у власній оселі, а тому має повернути квартиру міськвиконкомові.
Щоправда, точкою зору самої громадянки Борисової суддя Лівочка забула поцікавитися – якраз у суді закінчились конверти, а тому Борисову в судове засідання ніхто не викликав. Сплинув місяць, рішення вступило в законну силу, позаяк Борисова про нього нічого не знала й, відповідно, не подала апеляційної скарги, після чого Донецький міськвиконком миттєво видав на цю квартиру новий ордер. І кому б ви думали? – Помічнику прокурора Ворошиловського району Ірині Кротовій.
Лишень після цього громадянка Борисова довідалась про рішення Лівочки на користь подруги, з якою суддя раніше працювала поверхом нижче – у районній прокуратурі. Вибухнув грандіозний скандал, до якого підключилась преса, і Апеляційному суду Донецької області не залишалось нічого іншого, як тільки скасувати рішення судді-аферистки. Втім, на кар’єрі Лівочки це ніяк не позначилось – після смерті Коновалова вона захопила борозни правління в районному храмі Феміди, попервах самочинно оголосила себе головою суду, але згодом отримала офіційне призначення на цю адміністративну посаду.
Безвісно зникла
Зрозуміло, що з такою оперативністю виносяться судові рішення хіба лише в тому випадку, якщо йдеться про поліпшення житлових умов прокурорів. Звичайним громадянам, не обтяженим званням радника юстиції, інколи доводиться чекати роками, щоби отримати бодай якийсь вердикт.
Позов про визнання племінниці Чубар такою, що втратила право на користування житлом, був поданий влітку 2001 року й лише навесні 2002-го ми, нарешті, приступили до розгляду його по суті – після заміни судді Коновалова на суддю Міщенка. Що ж стосується позову до газети прокурора Марченка та пенсіонера МВС Плотницького, який розглядав Коновалов, то потреба в заміні судді відпала сама собою. Як тільки пан прокурор побачив у моїх руках оригінали письмових доказів – записки на ім’я підприємця Ополєва, «відомість», в яку Марченко записував одержані гроші, і тому подібний паперовий мотлох, він не тільки відмовився від позову, але й написав заяву про звільнення з органів прокуратури. Втім, не з власної волі – його переконливо попрохав це зробити тодішній прокурор Донецької області Віктор Пшонка…
Спочатку Геннадій Автономович, як і належить, двічі призначав засідання, направляючи повістки як на адресу квартири, де була прописана відповідачка, так і за місцем її фактичного проживання. За першою адресою, ясна річ, отримувати повістки не було кому, а за другою мадам просто відмовлялась приймати конверти від поштарки.
Я також час не гаяв і зробив акт огляду помешкання, підписане головою житлового кооперативу та членами правління, в якому зазначалася відсутність будь-яких предметів дамського туалету в спірній квартирі та ознак проживання людини взагалі.
На третє засідання Міщенко мені й каже:
- Слухай, давай я винесу постанову про привід мадам і направлю її до виконання в райвідділ.
- Автономовичу, Ви що, здуріли? Примусово приводити відповідача хіба можна? Це ж не свідок.
- Та хай їй грець.
- Автономовичу, якщо хтось дізнається про таке, з Вас шкуру знімуть разом з мантією. Не робіть дурниць.
- А мені по хер…
Два рази Міщенко виносив постанову про привід, і два рази міліціонери подавали в суд рапорт про неможливість її виконати, оскільки дільничному інспекторові ніхто не відчиняв двері – ані за адресою прописки (що цілком природно), ані за адресою фактичного проживання.
- Розумієш, Володю, якщо я зараз винесу рішення й задовольню твій позов, завтра про це буде знати племінниця Чубар, — розмірковував Міщенко під час нашого чергового невдалого судового засідання. Ти думаєш чого Коновалов кожного дня заходить у канцелярію й питає, чи не здав я справу по квартирі?.. Завтра, припустимо, ця подруга узнає про рішення, а післязавтра – подасть апеляцію, де напише, що не була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи. І рішення буде скасовано на 100 відсотків – не забувай, хто в нас голова цивільної палати Апеляційного суду. Рішення скасують, а справу передадуть на розгляд новому судді – як не Бухтіяровій, так Крупко… Ситуація просто безвихідна.
- Є ідея, — кажу. А давайте я Вам подам заяву про визнання цієї дами безвісно відсутньою.
Автономович зрозумів з півслова. Дійсно, якщо людина понад рік не з’являється за місцем свого проживання, є акт обстеження квартири, є відповідні свідчення сусідів, то ніщо не заважає суду за заявою зацікавленої особи оголосити цю людину безвісти зниклою. Для паспортного столу таке рішення також буде слугувати підставою для того, щоби виписати нашу героїню. Але головне – подібні справи належать до так званого «окремого провадження» (суд не розв’язує спір, а встановлює факт), і тому рішення по справі не підлягає апеляційному оскарженню. Його можна лише переглянути за нововиявленими обставинами в разі, якщо людина, оголошена безвісно відсутньою, згодом з’явиться до суду.
- Це ти добре придумав, — резюмував Автономович. Якщо вона довідається про твою заяву й прибіжить до мене, тоді я вручу їй повістку по квартирній справі й вже не буде жодної зачіпки для скасування рішення. А якщо вона не прийде – оголосимо її безвісти зниклою та й усе.
- Тоді я прийду на прийом з заявою в день, коли Ви будете черговим суддею.
- Ні, не треба. Це буде занадто підозріло – скажуть, що ти спеціально хотів, щоби заява потрапила саме до мене. Давай зробимо по-інакшому. У переддень мого чергування здай свою заяву на наше 15-те поштове відділення. Наступного дня твій лист буде в канцелярії і автоматично піде до мене на розгляд. Ти мене тільки попередь, а я вже прослідкую, щоби заява ніде не загубилась у Тихонівни.
Я швиденько написав заяву про визнання безвісно відсутньою громадянки З-ї Ірини Борисівні, 1969 року народження, зазначив, що її місцезнаходження невідомо, «з серпня 1999р. в квартирі вона не з’являлася, спроби встановити її місцезнаходження наслідків не дали. Майна З-ї І.Б. в квартирі не має». А також – розписав, які правові наслідки для заявника Горника матиме позитивне рішення по справі (бо з подібними заявами може звертатись на будь-хто, а тільки зацікавлена особа).
17 червня 2002 року заява була здана на пошту, Міщенко вчасно її виловив у канцелярії й призначив справу до розгляду.
Щоправда, з судовим засіданням довелось трохи почекати, позаяк 25 червня 2002 року я був затриманий прямо в редакції й наступні 10 днів провів у Ізоляторі тимчасового тримання, звідкіля мене доблесні податкові міліціонери двічі возили в суд в надії отримати санкцію на арешт. Це в такий спосіб Геннадій Васильєв вкупі з Олександром Папаїкою намагалась помститись за скандальні публікації.
Треба віддати належне Леонідові Кучмі. Президент України 6 липня 2002 року висловив з цього приводу своє обурення на колегії Генпрокуратури й того ж дня прилетів у Донецьк, влаштувавши Яниковичу гармидер. Аби Віктор Федорович надовго запам’ятав цей випадок, я негайно опублікував «Тюремні записки» з розповідями про життя на нарах, де, зокрема, навів розповідь співкамерника про те, що тодішній донецький губернатор (і нинішній Президент України) пройшов тюремні університети. Завдяки цьому, як публічно сказав Кучма «дурному випадку», народ, власне, і довідався про темні (чи, як запевняє пані Герман – навпаки, світлі) плями в біографії нашого незабутнього…
Невдовзі після звільнення я відправився у Вор-суд, щоби отримати рішення по квартирній справі, й доки вештався по кабінетах, у коридор суду влетіла напомаджена фурія. Це й була наша відповідачка. З зойками про злочинне правосуддя вони кинулась стукати в двері до Автономовича. Але я її дуже швидко заспокоїв:
- Ти, подруго, мерщій простуй у паспортний стіл і виписуйся сама, доки я не здав туди рішення. Бо якщо будеш себе нахабно поводити, погрожувати й кричати, що ти – племінниця Чубар, то, враховуючи, що ти не з’являлась за місцем проживання понад три роки, ми з Автономовичем зараз оголосимо тебе, дурепу, померлою.
На завтра квартирне питання було вирішено, дама без шуму виписалась самотужки, після чого Міщенко скасував своє рішення про визнання її безвісно відсутньою та закрив провадження по квартирній справі.
По материалам ord-ua.com