Порнографія політики
Мова йде про кланові стосунки. Це як і з порнографією: майже кожен хоча би раз мав до них дотичність – але вважає непристойним про це зізнаватися. Як і порнографія, кланові стосунки мають виразно тілесний характер: міра задоволення залежить від близькості до «тіла» того, хто уособлює владу – чи то єгипетський фараон, комуністичний генсек, чи ректор українського вишу.
Приклад, про який знаю з добре поінформованих джерел: теперішній міністр Х – якого ми всі так дружньою не любимо – своєю кар’єрою завдячує почасти своїй дружині Y, яка була коханкою колишнього українського президента Z. Її київська квартира була другою президентською приймальнею. Чи може навіть першою, справжньою. Сюди приходили ті, хто хотів дістати доступ до «тіла». І про що там домовлялися – ніхто уже ніколи не дізнається. Принаймні, диктофон Мельниченка там ніколи не валявся.Кажуть, що кланові стосунки – як перворідний гріх: вони універсальні. Донедавна вони були радше нормою, аніж винятком. Доказом цього, серед іншого, є факт, що голів кланів називають так, як би вони були членами сім’ї: godfather, сompadre чи нашим звичним «кум». Клан і є копією розширеної сім’ї: до нього входить голова родини разом зі своєю дружиною (чи, радше, двома дружинами – офіційною й неофіційною, як і належить його статусу), його діти, тітки і дядьки, племінники, свати та інші близькі та далекі родичі. Якщо ти не є членом сім’ї, то вступ у клан оформлюється через символічне породичання – кумівство. Як і в розширеній сім’ї, члени клану не зобов’язані любити один одного. Їх в’яже не любов, а внутрішня солідарність: ти можеш не любити свого родича, але мусиш йому допомагати. Міра допомоги вимірюється мірою «породичання» – чи, іншими словами, тою самою близькістю до головного «тіла».
Звикло кланові стосунки ми приписуємо азійським суспільствам. Правдою є, однак, те, що вперше кланова система була порушена у старому Китаї: посаду, котру діставав кожний чиновник, від якогось часу почала залежати від його екзаменаційної оцінки. Тому старий Китай нерідко називають першою модерною державо. І навпаки: країна, яка вважається символом західної модерності – Великобританія – довгий час була оплутана клановими зв’язками. Історики кажуть, що до середини ХІХ ст. головним зайняттям кожного британського чиновника було просування по службі своїх родичів та знайомих.
Можливо, так і залишалося би, як би не потреба: Британська імперія була надто великою, щоб покрити її родинними зв’язками. Тому, подібно до Китаю, вона перейшла до системи екзаменів. Зміна кланової системи на меритократію різко підвищила ефективність управління. Під кінець ХІХ ст. в Індії на 250 млн корінного населення припадало лише 900 британських чиновників – тобто один білошкірий чиновник на 3 млн тубільців! Більшість (62% у 1881 р.) місцевих чиновників були корінними індійцями, які успішно пройшли через систему відбіркових екзаменів.
Українські землі, як і вся східна Європа, у цьому плані мали мало щастя. Країни, в яких вони перебували – і Московське царство, і Річ Посполита – були знані своєю клановістю. Російська імперія представляла навіть виразну крайність. Так, дослідження показують: на межі 18 і 19 століть, всі губернатори, що правили західними окраїнами Російської імперії, були породичені з двома сім’ями Салтикових або Наришкіних – які, своєю чергою, були відгалуженням царської династії.
Кажуть, що Російська імперія не провадила виразної дискримінації, коли йшлося про формування свого бюрократичного апарату. Почасти це правда. Як і Британська, Російська імперія була великою – але, на відміну від Британської, відсталою. Їй бракувало людських ресурсів, щоб правити своїми великими просторами. А тому при формуванні апарату управління на рахунку була кожна освічена людина, незалежно від етнічного походження чи релігійної належності. Еліта її західних окраїн – балтійські німці, польська шляхта та малоросійська козацька – за означенням, була найосвіченішою, а тому, за означенням, найкращим матеріалом для розбудови імперського апарату.
Тільки що у російському випадку спостерігаємо певний парадокс: формально імперський державний апарат не був закритим для «інородців» – але з бігом часу частка представників корінних, неросійських народів у владі безупинно падала. Скажімо, частка «малоросів» серед високопоставлених чиновників в українських губерніях падала з 50% у 1800 до 21% у 1848 р. та до 13% у 1914; натомість «великоросів» зросла з 33% у 1800 р. до 46% у 1848 р. та 63% у 1914 р. Почасти ця зміна у цифрах була результатом культурної і мовної асиміляції серед неросіян та піднесення рівня освіти серед корінних росіян. Але лише почасти. Бо головну роль тут відігравав інший механізм: кожен новопризначений «на окраїни» російський губернатор привозив зі собою з Тули чи Єкатеринибургу свою власну клієнтуру – а тому вільних місць для українців в апараті залишалося щораз менше.
Кланова система шкодить імперіям. Бо в кінцевому результаті вона провокує законну вимогу корінного населення «Хай чужинці не правлять нами!». Щоправда, розбивши імперію, кожен націоналізм успадковує багато з її принципів. Не викликає здивування, що в Україні дніпропетровський клан займав такі ж панівні позиції, що й у пізньому СРСР. Як писав Кравчук – а він має особливий дар до красного слівця – кланова система відгризає президенту ноги і добирається до живота. Натяк у цих словах тут більш, аніж прозорий: якщо у президента є те, що робить мужчину мужчиною, він може її подолати. Виглядає, однак, що жоден з наших президентів не є справжнім мужчиною. І чи не найбільше – Ющенко. Аналіз складу його команди до і після Помаранчевої революції, показали, що, швидше за все, з цієї революції нічого не вийде. Бо не існувало виразної різниці між командою Віктора Януковича і Віктора Ющенка: і тут, і там процвітало кумівство і братство «любих друзів».
Кланова система є ефективною в тому випадку, коли йдеться про меншини – особливо про ті, яких недолюблює і яким загрожує більшість. Скажімо, у Російській імперії найефективнішим купцями були старообрядці: вони автоматично довіряли й могли помагати один одному. Те саме стосувалося східноєвропейських євреїв. Слово «блат», так добре знайоме нам з радянських часів, на їдіш означає не що інше, як «кров» – тобто кровні зв’язки. Зрештою, приклад, як малочисельна, але згуртована донецька мафія, «підім’яла» під себе всю Україну, стане класичним прикладом у підручниках з політології.
Однак кланова система є неефективною, коли мова йде про долю більшості. Бо що вищий рівень клановості, то бідніше суспільство. Не вірите, пригляньтеся до різниці між італійською Північчю та італійським Півднем, батьківщиною мафії. Кланова система роз’їдає суспільство зсередини, як рак – тіло. Вона унеможливлює суспільну довіру і суспільну солідарність. А разом з тим – будь-яку сенсорну і довготривалу колективну дію. Особливо серед молоді. Бо їхня суспільна мобілізація залежить від того, яке майбутнє вони зможуть для себе вибороти. А яке майбутнє чекає молоду людину в Україні, якщо вона не є донькою чи внучкою Кучми, сином Герман чи кумом Ющенка?
Янукович поїхав до Сінґапуру, побачив тамтешнє економічне диво і загорівся бажанням повторити його в Україні. Він, однак, не знає бідака, що для початку йому би треба звільнити зі своєї партії сина чи зняти з посади голови головного банку синового друга. Бо Сінґапур вважається класичною країною меритократії, де головний наголос кладеться на просуванні вверх молодих й талановитих, а не родичів і друзів.
Коли наводиш ці приклади, чуєш заперечення: а що там, «на Заході», не так само? Хіба син-Буш не став американським президентом після Буша-батька? Хіба Індією не правив довгі роки клан Ганді?
Найкращу відповідь на такі закиди дав мій київський колега-історик на прикладі голівудівських фільмів. Багато з них мають схожий сюжет: амбітні і чесні журналісти натрапляють на таємні документи, які викривають нечесного політика. Уся інтрига фільму зводиться до того, що перші намагаються оприлюднити ці документи, а другий, через услужливих клієнтів і найманих убивць, намагається цьому перешкодити. Фінал майже один і той самий: чесним хлопцям вдається довести справу до газети чи суду. А далі усе ясно – як тільки ці документи оприлюднено, кар’єрі поганого політика приходить кінець.
У Росії чи Україні такого фільму зняти би не вдалося: скільки не оприлюднюй документів, ніхто не подає у відставку (приклад – ті самі плівки Мельниченка). Що гірше – найчастіше у таких історіях гинуть або ж зникають власне журналісти. Іншими словами, клановість є завжди і повсюди. Але що має значення, то її пропорція і місце у системі суспільних стосунків. У західних багатих суспільствах вона загнана у кут і до неї соромно признаватися; у традиційних і бідних – вона є нормою і до неї усі звикли.
Про нашу Західну Україну говорять як про символ «Заходу». Можливо, у чомусь іншому вона такою і є. Але не щодо клановості. Особисто знав одну львівську громадську організацію, яка подавалася на великий міжнародний ґрант у складі чоловіка, жінки та їхнього кума – благо, що всі вони мають різні прізвища. Думаю, що подібний приклад, і то не один, зі свого власного досвіду наведе кожен львів’янин. Чи варто дивуватися, що Львівська область займає в Україні перше місце, коли заходить мова про корупцію зі застосуванням особистих зв’язків?
новина: подібно до раку, хвороба клановості у сучасних умовах таки дається на вилікування. При умові, звичайно, що метастази не пішли надто глибоко. Лікарств є кілька. Першим є меритократія. Зрозуміло, що не йдеться просто про копіювання системи екзаменів, як у старому Китаї чи Британській імперії. Сучасним відповідником тодішньої системи екзаменів є ринок дипломів. Просто кажучи, випускник Гарварду рідко коли влаштовується на роботу, де стартова річна зарплата є нижчою, скажімо, 40 тис. дол. на рік. Бо всі розуміють, що, скінчивши цей університет, він має кваліфікацію набагато вищу, аніж, скажімо, випускник з університету Арізони. Тому для кожної молодої країни є критично важливим або відсилати своїх найбільш талановитих і молодих людей до Гарварду чи Оксфорду й дбати про те, щоб їм було заради чого повертатися – а водночас будувати свій власний Гарвард й Оксфорд.
Іншим ліком є запровадження і дотримання принципу т.зв. «конфлікту інтересів». Роками сидів на різних радах й управліннях і мав більш аніж одну нагоду переконатися, що у нас цього принципу не знають і не розуміють – бо сприймають його як боротьбу між різними групами з різними інтересами. Насправді йдеться про щось інше і простіше: якщо Ви – директор організації, й Ваша організація не є приватною, то будь-який інший член Вашої родини – байдуже формальний чи не формальний – не може перебувати разом з Вами у її управлінні. Бо інакше інтереси Вашої родини входитимуть у конфлікт з інтересами Вашої організації.
Цей принцип включений у недавній закон про корупцію. Тільки сформульований він так, що зразу видно його умовність: бо зв’язки визначатимуть за формулою «малої сім’ї» (тих, хто прописані в одній квартирі) – тоді як кланові стосунки формуються за принципом сім’ї розширеної.
Зазвичай із корупцією і кланами закликають боротися моральними методами. Мовляв, головний спосіб побороти корупцію – це перестати самому давати хабарі. Не заперечую цього простого правила. Ціную людей, які мають силу і мужність не компромісувати, коли заходить мова про цінності й моральні принципи. Однак для більшості з нас, звичайних «енків», «-уків» і «-аків», мораль, за словами Свіфта, як ті штани, котрі ми кожен раз знімаємо, коли обслуговуємо свої природні потреби. Бо природа людини слабка, а здатність опиратися спокусі обернено пропорційна її величині. Мій колега, що придумав приклад про голівудівські фільми, недавно став член-кореспондентом Академії наук. І «суто випадково», його батько є одним із керівників. Не заперечую, що син розумний і талановитий – насправді, його випадок є одним із тих небагатьох, коли «природа не спочила на батькові» – і що йому це місце належиться. Тільки що член-кором він став не у тій ділянці, в якій він є фахівцем, а всі кандидати – справжні фахівці – цього місця не отримали. Бо не мали високопоставлених батьків.
А головним ліком є політична воля – і «верхів», і «низів», але передусім таки «верхів» – запровадити такі нові правила гри. Правила, після запровадження яких Ти, Твоя дружина і коханка, Твої куми та Твої свати, як і всі інші родичі, втратять певні привілеї – але виграє усе суспільство. А зрештою, і сам Ти. Бо житимеш у стабільній і передбачливій, а навіть нудній країні й не думатимеш, чи з приходом нової влади і нового клану не варто продати свій бізнес і втекти за кордон.
Пам’ятаю, як весною 2005 р. спішив в аеропорт. Таксист, однак, боявся скоротити дорогу – була одна вулиця, проїжджаючи якою він міг порушити правила. І найбільше його журило не порушення правил, а те, що він не міг би відкупитися від даїшників – весною 2005 р. наша ДАІ ще боялася брати хабарі, бо вірила, що Ющенко таки посадить злодіїв у тюрми. Думаю, що якби він зараз згадав про цей епізод, він би посміявся зі своєї тодішньої наївності. І сказав би, що клановість і корупція безсмертні, як і безсмертна людська гріховність. Варто лише подивитися на історію.
Але власне у цьому й полягає головна логічна помилка. Кожен добрий історик Вам скаже, що історія не є в’язницею. Вона накладає на нас певні обмеження, але не стримує нас у нашому виборі й нашому русі. Вона знає приклади різких розривів і радикальних змін, коли після якоїсь події країна починає пливти цілком іншим руслом.
Приклади старого і нового Китаю, старої і нової Британії чи ближчих до нас — старої і нової Польщі чи Грузії – мали б у цьому нас переконати. Кожна з цих країн у певний критичний момент «Х» змогла радикально переписати свою історію. І то не в сенсі переписування своєї історичної пам’яті, як нам пропонував Ющенко, а тепер продовжує Табачнник. А в сенсі res gestae – реальних подій і реальної історії.
Тільки що дивитися на цю історію ми би для початку мали по-іншому. Шукати у ній не прикладів для підкріплення власної гідності чи власної марноти, а перейти до роздумів й аналізу, чому ми так живемо. Такі роздуми, напевно, привели би нас до висновку, який не втомлююсь повторювати останніми роками: наш добробут залежить від наших цінностей. У те, що ми справді віримо і чим ми готові пожертвувати для власного добра і добра ближнього.
Що ж маємо насправді? Дискусії про ідентичності, а не про цінності. Парад знамен і війну пам’ятей.
У цій війні і від цих маршів з прапорами не виграє ніхто, окрім цинічних маніпуляторів, що обслуговують певні владні клани. А програє і далі програватиме кожен з нас. То чи не час нам нарешті помудрішати? І покінчити з цією порнографією політики?