Під мантією тітоньки Феміди (судові історії) – 6

Кажуть, що малий і середній бізнес в Україні придушуються. Нічого подібного! Варто лишень подивитись на наше, так би мовити, правосуддя, яке становить собою хрестоматійний приклад підприємницької діяльності, і зразу стане видно, наскільки в державі розквітли ринкові відносини. Заступає, наприклад, до роботи новий суддя, щойно призначений Указом Президента на перші п’ять років служіння незрячій богині. Добре, якщо він – з суддівської чи прокурорської династії, нащадок народного депутата або народного прем’єр-міністра Криму. Якщо ж ні – то йому треба думати, як повертати борги. Бо безрідному юристу безкоштовно потрапити на суддівську посаду нереально.

В останні роки царювання Леоніда Кучми вартість посади судді в районному суді Києва складала 50 тис. доларів. А в убогому райцентрі сісти в суддівське крісло можна було за якихось 3-4 тисячі доларів. Як розповідали самі судді, гроші заносились у очолювану Сергієм Ківаловим Вищу раду юстиції. З приходом «народного президента» Ющенка ситуація змінилась докорінно. Принаймні, коли один мій добрий приятель вирішив поміняти прокурорські погони на мантію і став прицінюватись до Святошинського райсуду столиці, йому назвали вже цифру в 200 тисяч доларів. З яких 50 тисяч, як і раніше, треба було здати у Вищу раду юстиції, а 150 тисяч – у Секретаріат Президента України. Товариш відмовився, бо таке фінансове навантаження йому було не по кишені.

Нерідко здобувач суддівської посади змушений заради можливості йменуватись «ваша честь» брати кредит чи навіть продавати квартиру або автомобіль. Зрозуміло, що не прагнення прислужитись встановленню справедливості тому спонука. Ринок замовних судових рішень гарантує окупність таких витрат навіть попри те, що суддівська робота передбачає постійні видатки.

По-перше, у переважної більшості суддів, передусім новачків, є план – скільки вони мають щомісяця здавати голові суду на, так би мовити, розвиток незалежного правосуддя України. Ці гроші (за винятком встановленого відсотка, який залишається голові), передається в апеляційний суд, звідтіля – у вищий спеціалізований. Окрім того, деякі категорії самих «жирних» справ обкладаються додатковим тарифом. Але й заробляє суддя на таких справах значно більше, ніж на звичайних.

Пригадую, який трапився ажіотаж, коли в червні 2001 року був змінений порядок обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою: якщо до того санкцію на арешт давав прокурор, то з тих пір – суддя на подання слідчого, узгодженого з прокурором. Це був крок на виконання взятих Україною зобов’язань при вступі до Ради Європи та норм нової Конституції. На практиці законодавча новація звелась до перенаправлення грошових потоків – «відпускні» стали отримувати не прокурори, а судді. При цьому, постраждали, звісно ж, підслідні з числа незаможних.

Бо прокурор при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, як правило, знайомився з затриманим і спілкувався з ним хоча б кілька хвилин перед тим, як прийняти рішення. До того ж санкцію прокурора на арешт можна було оскаржити до суду, а на судове рішення по першій інстанції – ще й подати касаційну скаргу. Через те прокурор все ж таки думав про наслідки, оскільки у випадку безпідставних арештів чи явного порушення законності можна було «підпасти під роздачу» з боку вищого прокурора.

А що маємо тепер, коли взяття під варту санкціонують судді? Якось я, стоячи по своїх справах у коридорі Дарницького райсуду Києва, спостерігав за конвеєром розгляду «санкцій». Так ось, весь процес – разом із зачитуванням суддею подання слідчого, виступами прокурора, обвинуваченого чи підозрюваного та його захисника, написанням постанови про арешт у нарадчій кімнаті та її проголошенням в судовому засіданні іменем України – займає в середньому 6 хвилин. Коли рішення про арешт приймали прокурори, такого не було й бути не могло. Інша річ, коли людськими долями крутять «їхні честі», нікому не підпорядковані й нікому не підзвітні. Окрім голови суду, ясна річ, якому мають щомісяця здавати виручку.

Попервах, перші пару років після внесення змін до КПК України, «санкції» (так на суддівському сленгу йменуються справи про розгляд подання слідчого про обрання підозрюваному чи обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою) розглядали лише голови місцевих судів. Всі інші судді тільки пускали слини, уявляючи, скільки шеф щодня заробляє на цій непильній роботі. Бо відповідальності – жодної, копирсання в паперах – по мінімуму (роздрукувати стандартну постанову з кількох абзаців, вписавши туди анкетні дані підслідного, інкриміновані йому статті КК та фабулу справи на два речення), а заробітки – максимальні. Оскільки люди, аби навіть просто відтермінувати на кілька місяців знайомство з СІЗО, готові віддати останнє.

Якщо ж суд першої інстанції все ж таки задовольнив подання слідчого й відправив підозрюваного чи обвинуваченого за ґрати, можливість поліпшити свій добробут з’являється в суддів апеляційного суду, де ставки значно вищі. Бо ця інстанція по такій категорії справ є остаточною, а її ухвала оскарженню не підлягає.

Про те, що коїлося в апеляційних судах невдовзі після того, як України зробила відчайдушний крок до Європи, дає уявлення скандал, який вибухнув у квітні 2003 року в Апеляційному суді Донецької області. Кілька суддів кримінальної палати на чолі з Валентином Устимовичем Маслом вчинили заколот проти голови суду Олександра Васильовича Кондратьєва. Претензій було багато, але головна полягала в тому, що самі «жирні» справи – апеляції на постанови місцевих судів про взяття під варту – Кондратьєв направляв для розгляду «банді чотирьох», тобто квартету наближених суддів включно з його дружиною. У той час як заколотники вважали, що право харчитись на цих справах мають невід’ємне право всі судді палати в кримінальних справах по черзі.

До речі, Валентин Устимович вийшов у відставку в один день з героєм наших попередніх оповідань, колишнім головою Вор-суду Віктором Олексійовичем Івашурою – 7 жовтня 2010 року. А в ті роки він ще ревно відправляв правосуддя на засадах сімейного підряду – разом з донькою Інною Масло, яка спочатку випробувала свій інтелект на ниві адвокатури, але згодом, зрозумівши безперспективність своїх адвокатських потуг, пішла по суддівській стезі. І то слушно – заробітки судді не можуть навіть порівнятись із доходами адвоката (особливо, якщо адвокат має такі знання та розумові здібності, як Інна Валентинівна).

Так ось. Першим місцем роботи Інни Масло був Київський районний суд м.Донецька. І так трапилось, що їй довелось розглядати мій позов до обласної прокуратури та держподаткової адміністрації. Перед першим засіданням у справі зазираю до судді в кабінет. Пані Інна сидить і про щось щебече з адвокатом Сергієм Саловим. Представників відповідачів у моїй справі ще не має, тож Салов не поспішає уходити й продовжує теревенити з суддею, заодно представляючи мене Інні Валентинівні.

Її честь вже начувана про мої подвиги й починає благати, щоби я, як тільки вона відкриє засідання, заявив їй відвід. Бо вона, мовляв, суддя молода, тільки розпочинає кар’єру й не хоче втрапити в таку халепу, як процесуальне спілкування зі мною. Салов суддю гаряче підтримує й умовляє пожаліти єдину доньку Валентина Устимовича.

• Так візьміть, — кажу я Інні, — самовідвід – що за проблема?

• Докунін, голова суду, не дозволяє. У нас вже була з цього приводу нарада й всі судді сказали, що краще вони підуть з роботи, ніж будуть мати справу з Вами. Я також відмовилася, але Геннадій Вікторович сказав, що якщо я не візьму Ваш позов до розгляду, то він зробить так, що я більше ніде на роботу в Донецьку не влаштуюся. А Ви знаєте, які відносини в мого батька з Кондратьєвим. Тож якщо Ви мені заявите відвід – ну, наприклад, напишете, що давно мене знаєте й у нас погані особисті стосунки – я цей відвід задовольню й голова нічого не вдіє.

• У принципі, — кажу, — це зробити можна. Але така послуга з мого боку Вам буде коштувати 500 доларів.

Інна Валентинівна судомно лізе в косметичку, але там, як на гріх, тільки триста. Починається торг. Я, давлячись від сміху, категорично відмовляюся від такої жалюгідної для судді суми й вимагаю 500 і не менше. У Салова грошей також не має й суддя вже збирається йти позичатись до судді Попревича в сусідній кабінет, як тут заходить секретарка разом з представниками відповідачів. Відвід я заявляти не став і ще довго пив кров з цієї пустоголової ляльки.

Але повернімось до батька Інни Валентинівни.

Фрондери вирішили боротись з Кондратьєвим за свої трудові права й подали позов до суду. Оскільки цей екзотичний позов розглядати на території Донецької області явно не було сенсу, приголомшений голова Верховного Суду України змінив підсудність і направив справу для розгляду в Луганськ. У відповідь голова Апеляційного суду Донецької області кільком затятим опозиціонерам заборонив головувати в колегіях, а ватажків заколотників – того ж Валентина Масла, Михайла Горшкова та ще кількох – навіть перевів у цивільну палату.

 

Щоби читач зміг осягнути всю підступність цієї витівки, треба нагадати, що апеляційні скарги розглядаються колегіально – трійкою суддів, один з яких призначається головуючим. На кожну справу формується свою колегія, головують у колегіях всі судді палати по черзі.

Хоча всі троє суддів колегії мають рівні права, у реальності матеріали справи читає тільки один головуючий, який доповідає справу й пише рішення (ухвалу, постанову, вирок). Він же бере й гроші від зацікавленої сторони, залишаючи собі левову частку. Тому інші двоє суддів колегії, якщо навіть головуючий вчиняє явне беззаконня, не звертають на це уваги, під час судового слухання займаються своїми справами й підписують те рішення, яке заздалегідь підготував суддя-доповідач. Бо в іншому засіданні ролі поміняються і сьогоднішній головуючий буде мовчки підписувати чужі рішення.

Тому відсторонити суддю апеляційної інстанції від головування в колегіях – це приректи його животіти на саму зарплатню. Той самий наслідок для судді кримінальної палати матиме переведення до цивільної палати, де грошові потоки незрівнянно менші й потраплять вони, як правило, до голови палати й кількох наближених суддів.

А закінчилась суддівська війна несподівано. Наприкінці 2004 року в Києві трапилось безладдя, яке інколи чомусь називають «революцією». У президентське крісло потрапив найвідоміший в країні пасічник, помінялась влада і в Донецькій області. Зокрема, обласним прокурором був призначений Олексій Васильович Баганець, який зі студентських років товаришував з головою кримінальної палати Апеляційного суду Донецької області Леонідом Петровичем Ржемовським. Леонід Петрович вирішив, що кращої нагоди позбутись Кондратєва не буде й напоумив Баганця порушити кримінальну справу за фактом виготовлення за вказівкою Кондратьєва двох фальшивих постанов президії Донецького обласного суду від 27 грудня 1978 року про «реабілітацію» славного уродженця міста Єнакієвого Віктора Януковича начебто на клопотання космонавта Берегового.

Про цю аферу ми вже розповідали раніше:

http://ord-ua.com/2011/09/08/afera-imeni-gtberegovogo/

А зараз лише додамо: саме Ржемовський розповів Баганцю, що «льотчиком-космонавтом Береговим» насправді була помічниця Кондратьєва, яка й виготовила фальшивки за вказівкою патрона.

Прокурор Донецької області порушив кримінальну справу, помічниця голови Апеляційного суду миттєво виїхала в Чехію, у Карлови Вари, де переховувалась кілька місяців. Туди ж попрямував і сам Віктор Федорович, якого прокуратура намагалась допросити в якості свідка й поставити пряме запитання: чи відомо йому про існування реабілітаційних постанов президії Донецького обласного суду й чи не має він копій цих постанов у домашньому архіві? Тож довелось прокуратурі, за відсутності самого реабілітованого, слати повістки його вірній прес-секретарці пані Герман. Бо саме Анна Миколаївна на своєму вікопомному брифінгу в Кабміні 13 травня 2004 року вперше повідала світу про ці дві злощасні постанови, які вона начебто знайшла в результаті власного «журналістського розслідування».

Ганя досі розповідає в своїх інтерв’ю про те, як у вересні 2005 року стала жертвою помаранчевої банди й була піддана політичним репресіям у вигляді повістки в прокуратуру. Щоправда, повісткою все й закінчилась – Ганя вчинила страшенний ґвалт і на допит до слідчого не пішла. Натомість зараз, зокрема 23 листопада 2011 року в ефірі «5-го каналу», плачеться, як її, горопашну, екс-міністра внутрішніх справ Юрій Луценко «по телевізору викликав на допити». З чого можна зробити лише один висновок: Ганя дурепою народилась, дурепою й помре. Хто-хто, а Луценко її точно нікуди не викликав. Тим більше – «по телевізору».

Розрахунок Ржемовського виявився вдалим і крісло під головою Апеляційного суду Донецької області захиталось не на жарт. Але невдовзі Ющенко та Янукович уклали якийсь там «меморандум» і кримінальна справа була закрита. Двічі несудимий повернувся з-за кордону, помічниця Кондратьєва встигла народити дитину й також повернулась на батьківщину… Потихеньку скандал вщух сам по собі, а всі його учасники, окрім Ржемовського, поступово вийшли на пенсію.

Втім, час від часу в суддівському серпентарії спалахують нові скандали. «Їхні честі» поливають один одного помиями, пишуть друг на дружку скарги та оповідають журналістам, за які суми виносяться судові рішення іменем України.

Особливо порадувала колишня суддя Ленінського районного суду Луганська Олена Таранова, яка розговорилась після того, як була звільнена з посади за порушення присяги судді. Рекомендуємо її інтерв’ю донецькому Інтернет-виданню «Остров» (http://ostro.org/articles/article-101902/), з якого процитуємо лише один соковитий уривок:

- Не хотите ли сказать, что Вы вообще никаких взяток не получали?

- Проработав в судебной системе два десятка лет, было бы ханжеством сказать, что тебе никогда не предлагали взятки. Конечно, предлагали. Более того — сказать, за что и когда затрудняюсь, потому что это было не один раз и достаточно регулярно.

- А за что обычно, за «правильное» решение?

- Система в обществе построена так, что во многих профессиях выполнение хорошей работы предполагает от людей определенную благодарность. В суде, особенно простые люди, понимая, что судья правильно и справедливо вынес решение, почему-то считают, что они должны его отблагодарить.

Другой вопрос – это если деньги предлагают за умышленно противозаконное решение.

- Такое с Вами бывало?

- Бывало, и не только со мной. Помните, не так давно был скандал в наших правоохранительных органах, когда некоего майора ОБЭП Луганской области уличили в контрабанде нефтепродуктами. Так вот, ему мерой пресечения было избрано содержание под стражей, которую, почему-то… заменили на подписку о невыезде. Историей сильно заинтересовалась прокуратура Луганской области. Вспыхнул скандал. После этого Анатолий Визир (на той момент — голова Апеляційного суду Луганської області – авт.) продал виллу в Коктебеле стоимостью, как я слышала, более миллиона долларов и яхту за 280 тысяч евро. А потом поехал в Киев. В итоге скандал для него остался без последствий…

Ну, а тепер я розповім, мабуть, саму феєричну історію зі своїх судових пригод – про те, як до мене в Куйбишевському районному суді Донецька позивалась Компанія «Свята Діва Марія». Це був перший і доки останній випадок, коли я програв позов про захист честі, гідності та ділової репутації, заявлений ображеними героями моїх публікацій. У програші нічого дивного немає – цю справу програв би не тільки я, а навіть сама Пресвята Богородиця, оскільки донецька Компанія «Свята Діва Марія» належить славному сімейству Кузьміних – нинішньому першому заступнику Генерального прокурора України Ренату Равелійовичу та його двоюрідному брату, першому заступникові голова Антимонопольного комітету України Рафаелю Ізмайловичу. Годі й казати, що рішення, винесене суддею Добнєвим, не має аналогів у світовій практиці й навіки збагатило скарбницю юридичної думки неперевершеним судовим шедевром.

По материалам ord-ua.com