Антикоррупционный портал job-sbu.org > Аналитика > У Запоріжжі триває суд над 41 українським військовослужбовцем
Голосование

Донбасс. Новороссия или Украина

Результаты опроса

У Запоріжжі триває суд над 41 українським військовослужбовцем

14:15 08.08.2014 427

У Запоріжжі триває суд над 41 українським військовослужбовцем 51-ї аеромобільної бригади. Їх звинувачують у дезертирстві. Наприкінці липня вони опинилися на території Росії, після чого росіяни повернули їх Україні.
Зараз десантники перебувають у Запоріжжі у військовій частині А1978, яку в народі називають «уральські казарми».
Кореспондент INSIDER зустрівся з десантниками, їхніми родичами та адвокатами та спробував розібратися, що насправді сталося з десантниками 51-ї аеромобільної бригади
Уральські казарми
Перше судове засідання над десантниками відбулося 1-4 серпня. Суддя обрав 35 десантникам запобіжний захід – особисте зобов’язання. Ще п’ять військових досі чекають на обвинувачення, а один переховується. «Не витримав пресингу прокурорів», – коментує представник захисту.
7 серпня почався розгляд апеляцій військової прокуратури, яка наполягає на арешті.
— Это прокуроров надо на передовую послать, – обурюється пенсіонерка Валентина Коршенко з Жіночої сотні Запоріжжя. – А судить надо генералов. Поставить детей в такие условия – это преступление!
Ми зустрічаємося вранці біля «уральських казарм». Казарми розташовані між житловим кварталом і промзоною заводу «Мотор Січ» і конструкторського бюро «Івченко Прогрес».

Через хвилину підходить Світлана Василюк із Жіночої сотні. Вона координує розселення матерів і дружин, які приїхали в Запоріжжя з Західної та Центральної України.

— Абсолютно всех расселили, – каже Світлана Василюк.

Вона відкриває списки солдатів і контакти матерів. Роки народження більшості військовослужбовців, яких зараз судять, – 1980-ті та початок 1990-х. Наймолодшому 21 рік.
За нею приходить координатор адвокатів хлопців Олександр Грішин. Його офіційна посада має довгу назву: «начальник відділу забезпечення якості з надання безоплатної правової допомоги» і так далі. Суть – він координує дії безкоштовних адвокатів, наданих солдатам державою за програмою, яку підтримують міжнародні організації.

Трохи почекавши, бачимо хлопців. Підходять Денис Бебнев, Віктор Січкун, до яких прийшли родички. Пізніше з’являються Володя Гонюк, Михайло Холод і ще декілька вояків. Одні військові швидко йдуть, інші сидять довше.

Хоч усміхатися почали

Віктор Січкун сидить увесь ранок із дружиною. Волонтерки з Жіночої сотні посміюються з сором’язливості одруженої пари.

Солдати й волонтерки розмовляють передусім про медичні справи. Складають списки. У двох – закриті черепно-мозкові травми. У одного – потягнута зв’язка. Переважно ж солдати в задовільному фізичному стані.

Поширені раніше чутки про контузії й опіки у полонених виявилися неправдою.

— Я би кардіограму зробив, суто для себе, – каже Віктор Січкун.

Його дружина розповідає, що у Січкуна ще в мирний час був передінфарктний стан.

— А як медкомісію пройшов?

— А не було медкомісії, – каже його дружина.

Солдати та їхні родички навперебій розповідають. Одному дали 3 години, щоб з обласного центру, де працював, приїхати у військкомат у райцентр. Іншому взагалі дали на збори 15 хвилин. Вони вже стояли на обліку як здорові – і їх, не оглянувши ще раз, відправили служити. Це була «перша хвиля» мобілізації. Всі призвані 9-11 квітня.

— Дениска, а тебе медицинская помощь не нужна? – питає Світлана Василюк.

Денис Бебнев, який більшу частину часу сидить, дивлячись униз, вперше піднімає погляд і усміхається:

— Хіба що зуби полікувати. А так усе нормально.

— Ну хоть раз улыбнулся, – каже Василюк.

— Він у нас серйозний, – каже Юлія Бебнева, мати Дениса. – Голова сім’ї.
— Теперь они хоть улыбаться начали, – пізніше скаже мені Коршенко з Жіночої сотні. – Миша Холод, этот мальчик з красивыми глазами, помнишь? Видел, сейчас какой? А то был как камешек. Вот так зажатый, – показує вона.

21-річний Михайло Холод — наймолодший, заляканий діями прокурорів, пробував тікати, але з ним зв’язався адвокат, і Михайло вчасно повернувся сам. Цей факт адвокат Тарас Дригайло в суді зміг обернути на користь Михайла і проти прокуратури.

Холод раніше у присутності адвоката розповідав про події на Луганщині та свою втечу:

Про те, що сталося з солдатами і як вони потрапили в полон, більше переповідають родички та волонтерки – солдати хіба що докидають окремі фрази й уточнюють. Керівництво заборонило говорити офіційно без дозволу Міноборони, а Міноборони дозволу так і не дало, посилаючись на перебування командування в зоні АТО, тому захист не рекомендує солдатам говорити надто багато без присутності адвокатів:

— А то ще підведемо клієнтів під розголошення військової таємниці, – скаже мені Олександр Грішин, який координує дії групи адвокатів, що захищають хлопців.

На основі розповідей із кімнати зустрічей та розповіді координатора адвокатів Олександра Грішина вдалося більш-менш відтворити картину того, що сталося під Свердловськом Луганської області наприкінці липня.

Пустили в мішок – і мішок закрили

— Все в Волновасі почалось, – вважає Юлія Бебнева, мама Дениса, який сидить поруч і дивиться вниз. – Вони там не повинні були бути. На той час призваних не мали пускати в гарячі точки. Уявіть, як нашим хлопцям: ті, що загинули під Волновахою, раніше з ними в таборі в одних наметах жили.

Бригада, розташована в Володимирі-Волинському, збиралася з усієї Західної й Центральної України. Серед військових, які зараз під слідством, – люди не лише з Волинської області, але й Тернопільської, Хмельницької та інших. Усі до єдиного – мобілізовані.

Частини бригади потім кидали в різні місця – блокпости під Донецьком, Краснодон, Красноармійськ. Ті з 51-ї бригади, що опинилися в «котлі» на Луганщині, – винятково зв’язківці й артилеристи.

— Ні піхоти, ні розвідки з ними не було, – каже Юлія Бебнева.

Військові опинилися затиснені між територією, підконтрольною бойовикам, і російським кордоном.

— У «кишку» між ополченцями й Росією нас пропустили без жодного пострілу, – каже один із солдатів.

— Нас пустили в мішок, і мішок закрили, – підтверджує інший.

Солдати виявилися відрізаними від постачання.

Стояли «на териконі» під Свердловськом Луганської області. Кілька солдатів показали, що це відео знищеної техніки – з місця їхнього перебування.

Бронежилетів було з розрахунку один на п’ятьох. Почались обстріли з артилерії. Стріляли з обох боків, як ополченці, так і Росія – і що далі, то точніше.

При цьому солдатам було суворо заборонено стріляти в бік Росії.

— Хоча важко було сказати, з якого боку по нас стріляли, – каже один із солдатів.

Інші заявляють: у небі з боку Росії з’являлися безпілотники, які неможливо було збити, а через тридцять хвилин по частині били точніше, ніж перед тим.

Так стояли десять днів, навіть коли відстрілюватися бодай по бойовиках уже не було чим.

Їжа ще лишалась, але не було води.

— В якийсь момент їм пощастило, бо пішов сильний дощ. Пили дощову воду з калюж, – каже Юлія Бебнева.

— Вранці злизували росу з капотів КамАЗів, – каже один із солдатів.

Командири постійно просили прислати набої та продовольство – отримували відповідь «немає змоги». Так, на териконі, минуло 10 днів.

Дозвіл з матюками

Техніка була розстріляна. Бійці попросили в командира дозволу на передислокацію:

— Точка ж пристріляна, – казали вони.

— Стволи були порожні. Порожні стволи здали командиру, – каже один із солдатів.

Адвокат Грішин розповідає версію захисту:

— Вони здали командирові зброю, бо після обстрілів на десятьох лишався один автомат і то без набоїв. А без патронів Калашниковим хіба що кидатися можна. Безпосередній командир надав їм дозвіл – і солдати почали передислокацію до місця розташування частини.

— Куди?

— Це військова таємниця.

Юлія Бебнева, мати Дениса Бебнева, розповідає про наданий дозвіл із таким уточненням:

— Не можу відтворити, що той командир казав. Я ж не буду тут матюкатися.

Беззбройних узяли сепаратисти

36 солдатів на КамАЗах і без зброї виїхали. По дорозі до них приєдналися ті п’ятеро, яким поки не висунуто звинувачень. Бійці 51-ї й зараз живуть із ними разом – але або нічого не знають, або не хочуть розповісти. Адвокати не знають нічого, оскільки тим п’ятьом не висунуто офіційних обвинувачень, а отже, у них нема і захисників.

КамАЗ перехопили бойовики. Бойовики були озброєні, солдати – ні. Юлія Бебнева відтворює розмову по мобільному з одним із бойовиків. Вона подзвонила синові, а трубку взяв хтось чужий.

— Вы кто?

— Я человек.

— А где мой сын?

— Надо было думать об этом, когда его сюда посылали.

— Я не посылала, его призвали.

— Надо было идти на Киев и не пускать.

— Я сколько порогов оббила, чтобы его вернули…

— Мои внучки боятся спать, мать живет в погребе. А вы хотите своего сына?

Після цього Бебнева розридалась у трубку, і бойовик по той бік змінив тон:

— Тише, тише. Мы живие люди. Мы как их увидели грязных, оборванных – у нас бы рука на них не поднялась. Ничего мы им не сделаем. Но у нашего руководства на них свои планы.

Відмова від «притулку»

Плани – це перевезти в Росію.

Військослужбовці 51-ї не «переходили на територію Росії», як повідомляли спершу. Їх під дулами автоматів у Росію передали. Юлія Бебнева каже, що це сталося на пункті пропуску «Ізварино» в Луганській області, який контролюють бойовики.

Цікаво, зазначає адвокат Грішин, що бійців перевезли в Росію у п’ятницю 25 липня, а перші повідомлення в російській пресі з’явилися ще в четвер 24 липня.

— Це ще раз підтверджує, що бойовики координують свої дії з Росією.

У Росії солдати провели кілька днів. Сиділи в ангарі.

Фізичних «засобів впливу» до них не застосовували, але намагалися переконати просити про «притулок». Переконували, що в Україні їх судитимуть… Як бачимо, у підсумку так і сталось.

— Знаючи, що їм погрожує в Україні, перебуваючи під психологічним тиском, вони все ж наполягали, щоб їх повернули в Україну. Жоден не написав заяви, жоден не попросив притулку в Росії. Які ж вони зрадники? — каже Грішин.

Адвокат Грішин пояснює: оскільки юридично війни з Росією немає, а солдати були без зброї – їм можна було закинути лише незаконний перетин кордону (до того ж, їх перевезли силоміць). Тому солдатів мали просто депортувати.

Російські ЗМІ зняли ролик про солдатів, які начебто «масово лишають частини і тікають у Росію» (неправда, бо їх захопили в полон і привезли силою). Після цього солдатів повернули Україні.
Депортували через інший пункт пропуску. Ті, з ким я спілкувався, не змогли його назвати, але журналіст Роман Бочкала з посиланням на родичів пише, що це пункт «Успенка» в Донецькій області. Там полонених передали українським силам. Кому – знає адвокат Грішин, але це теж військова таємниця й таємниця слідства.

І ось чому. Успенку теж контролювали бойовики, але для передачі полонених бойовики пропустили українські сили.

— Це ще раз непрямо свідчить, що бойовики координують дії з Росією, – каже Грішин.

Можливо, відтворена картина неповна або неточна, оскільки частина інформації засекречена. Бракує також свідчень безпосередніх командирів, які зараз у зоні АТО.

Враження, що потрібні не живі солдати, а мертві герої

На українському боці забрали телефони, обшукали «аж до підкомірців» і повезли в Запоріжжя. Чому саме сюди?

— Може, хтось хотів собі нові лички, – знизує плечима Грішин.

— У Володимирі-Волинському їх би розірвали, – каже Юлія Бебнева.

Але прокурорів «розірвали» і в Запоріжжі. Попри таємність, місце розташування стало відомо родичкам солдатів і громадськості.

— Про Запоріжжя – це окрема тема, – з усмішкою каже Юлія Бебнева. – Їхня активність…
А из матерей вы самая активная, – каже Світлана Василюк з Жіночої сотні.

— Я по життю не активна, але ця ситуація мене дістала. Пробують влаштувати судилище. За що? Що повернулися живими? Таке враження, що державі потрібні не живі солдати, а мертві герої.

Жіноча сотня, Громадська рада при ОДА, організація «Крапля істини», Самооборона Запоріжжя – лише деякі з формувань, які взялися допомагати військовим. Багато звичайних людей у Запоріжжі теж активно стали на бік солдатів і проти «прокурорів та генералів».

— Интересно смотреть, как меняется отношение и в прессе, и во власти. Сразу ведь были «предатели». Я иногда думаю, если бы это было не Запорожье – устроили бы показательный суд. А мы такой город – можем иногда, если захотим, – каже Інна Чельцова, яка очолює Жіночу сотню Запоріжжя.

Спершу відбувся конфлікт між громадськістю та адвокатами. Адвокати – надані державою, безкоштовні, й тому волонтери спершу не довіряли їм.

— Светлана из Женской сотни кричала на камеры: заменить! Мы им не верим! – сміється Грішин.

— Я в этого Гришина вцепилась. Девочки мне говорили: ну что ты сама, как прокурор, – розповідає і Світлана.

Зараз адвокати в захваті від громадськості, а волонтери й родичі – у ще більшому захваті від адвокатів і постійно просять це наголосити. У кожного західноукраїнського солдата виявилося від двох до десяти охочих узяти на поруки – «в кінці ми навіть відсіювали», каже Чельцова з Жіночої сотні.

Однак поручителі врешті не знадобилися. В усіх солдатів були різні адвокати, їх судили різні судді, але всіх 35 відпустили навіть не на поруки, а під особисте зобов’язання.

Серед матерів і волонтерок шириться історія про суддю, яка слухала свідчення одного з солдатів про пережите, й по щоках у судді текли сльози.

Перед солдатами мають вибачитись, але це з галузі фантастики

Грішин не сумнівається, що підтримка солдатів громадськістю є важливим чинником для суддів.

Проте прокурори не здаються. Від 7 серпня в Запоріжжі почалися справи в апеляційних судах: військова прокуратура все-таки вимагає «переселити» солдатів із військової частини в СІЗО.

Активісти, яких щойно сповістили 6 серпня ввечері, відразу організували чергові пікети – тепер біля приміщення апеляційного суду.

— Ми їх відіб’ємо, – казала Світлана Василюк, їдучи під суд.

Апеляційний суд залишив бійців на свободі.

Грішин вважає, що прокуратура чекатиме, поки волонтери втомляться, а ЗМІ втратять інтерес до теми:

— Усі хочуть продати гарячі пиріжки, а нікому не цікаво, як робиться тісто, – каже він.

Щодо прокуратури – він каже, що необхідно чинити тиск не на місцевому рівні, а на рівні ГПУ:

— Жінки кричали на прокурорів, а я кажу: прокурори – це просто руки. Голова дала їм наказ – вони й діють.

— А голова хто?

— Генеральна прокуратура, звичайно. Видно, хотіли інших налякати. Бий своїх, щоб чужі боялися.

Він іронічно відмахується від припущення, що військові прокурори просто виконують своє завдання.

— Система прокуратури в нас іще «совкова»: ти начальник, я дурак. Як їм сказали – так вони й діють.

Грішин наголошує, що в Україні – не прецедентне право, але те, як закінчиться справа 51-ї бригади, звісно, важливо й для інших. Наприклад, для бійців 72-ї бригади.

— Бо в Запоріжжі – перший випадок в Україні, коли судять за частиною 3 статті 409.

— Бо раніше не було бойових дій?

— Так. Існує юридичний парадокс. Якщо людину призивають в армію і вона не йде – на цьому етапі при найсуворіших розкладах дадуть рік чи два умовно. А тепер, якщо їх засудять, люди будуть думати: навіщо мені взагалі йти під кулі, йти під «Гради», щоб мене потім засудили на п’ять-десять років?

Коли солдатів 51-ї в перші дні називали «зрадниками», то посилалися на 72-гу бригаду, з якої ніхто не потрапив тоді в полон.

Грішин звертає увагу, що коли на території Росії опинились уже понад 400 бійців 72-ї бригади, їх уже ніхто не називав «зрадниками». Говорять про тактичне рішення, посилаються на спостерігачів ОБСЄ. Водночас Грішин наголошує, що судять за сукупністю обставин, тому якщо обставини будуть різні, рішення будуть різні.

Захист наполягає, що з бійців 51-ї прокуратура повинна остаточно зняти обвинувачення.

Грішин припускає, що нагорі – зокрема в ГПУ – мали б уже зрозуміти свою помилку.

— Якби у нас були розумні політики, вони мали б навіть не просто зняти обвинувачення, а зробити офіційну заяву, мовляв, «проведененою перевірковю встановлено, що наші солдати діяли героїчно. Ми просимо пробачення й захоплюємося їхньою мужністю та стійкістю.

Він зітхає:

— От тоді б я їх заповажав. Але це вже зі світу фантастики.

По материалам: theinsider.ua


Реклама