Антикоррупционный портал job-sbu.org > Политика > Политический Топ-подиум и пустота
Голосование

Донбасс. Новороссия или Украина

Результаты опроса

Политический Топ-подиум и пустота

15:00 27.05.2011 381

Сучасну еру багато дослідників називають інформаційною, яка прийшла на зміну індустріальній епосі. Нові інформаційні технології змінюють не лише засоби донесення інформації. Вони змінюють економічні процеси, політику, соціум та чимало форм взаємодії всередині цього соціуму.

Горизонт уявлень сучасної людини, який у давні часи сягав власне лінії землі та неба, в епоху великих географічних відкритів зміг розширитися на всю планету, а в індустріальну епоху сягнути Космосу, нині звузився до маленького віконця комп»ютера або телевізора, в якому є «все». Хоч дуже часто це «все» є всього лиш віртуальною копією світу, в якому насправді живе людина.

Парадокс в тому, що «віртуальні копії» змогли стати не просто популярними в реальному житті, а часом навіть витіснити з нього саму реальність. І це в першу чергу стосується політики та політиків.

Політики стали телезірками, але в переважній більшості перестали бути тими, хто реально виробляє стартегії та втілює їх у життя. Сама суть політики стала більше «віртуальною», адже вона прямо залежить від телекартинки.

Вже давно в минулому епоха таких лідерів як Франклін Рузвельт та Уінстон Черчілль. З тієї простої причини, що вони не телегінічні. Цю тенденцію помітили ще коли почали порівнювати образи американських президентів, які дуже коригувалися Голлівудом.

Популярний Джон Кеннеді був абсолютно в голлівудському тренді, як і його історія. Рональд Рейган взагалі був актором. Білл Клінтон — з тієї ж когорти. І навіть Барак Обама цілком відповідає образу голлівудської зірки.

Ці тренди добре усвідомлює і російський лідер Володимир Путін. Його на «цартсво» не обирали, його туди призначили. А вже далі Путін зробив все, аби задіяти аудіовізуальні засоби для створення власного образу «справжнього російського мачо», який і на «літаку» може, і «у танку», і на гірських лижах, і на рингу.

Телешоу за його участю, які називаються новинами з офіційною хронікою, нагадують непогано відрежисовані театральні постановки, де головний актор визначений заздалегідь, а сценарій має чітку мету. Навіть його зустрічі з російськими акторами знімають так, аби гра «головного актора» була найбільш яскравою.

Чого вартує вибір Путіна власного спадкоємця або тимчасової заміни «на престолі». Підбір явно робили так, аби на фоні «нового царя» Путін виглядав переконливіше. Уявіть собі відео розмови Путіна з Сергієм Івановим поруч у повний зріст, зрозуміло, що «царську позицію» в телевізорі втримати буде значно складніше.

Телевізійна картинка та постійний епатаж — це головні засоби і тих, кого називають диктаторами 21 століття: Олександр Лукашенко з його гострим слівцем, Муаммар Каддаффі зі своїми вбраннями та жінками охоронцями, Уго Чавес з його «емоційними спічами» на екрані.

Кожен з них навряд чи може похвалитися особливими досягненнями політиків, як ті досягнення визначав Платон, Арістотель, Гоббс: призводити країну до процвітання, ухвалюючи мудрі рішення в інтересах кожного громадянина, забезпечувати безпеку.

Епатаж не так давно могли собі дозволити хіба що актори. Лише улюбленцям публіки це могли пробачити. Тепер — це основа політики та запорука успішності публічного іміджу.

Тепер політиків часто взагалі називають вже навіть не акторами, а ТОП моделями, відмінність яких від акторів у тому, що їм не треба нічого говорити. Достатньо відповідати «образу», потрапити в тренд та мати добрий вигляд.

З вітчизняного політбомонду втрапити в тренд вдалося Віктору Януковичу. Після «п»ятирічки помаранчевих сварок» поміж «красивими та молодими» Тимошенко та Ющенком, народ втомився. І захотів стабільності. Головний образ стабільності для електорату Януковича — Леонід Ілліч Брєжнєв. Віктор Федорович просто на підсвідомому рівні асоціюється з образом цього орденоносного правителя періоду ситого застою.

В класичну ТОП модель «грає» нині Сергій Тігіпко. Підкачені м»язи, задумливий образ, спрямований в далечінь, постійна динаміка в рекламі. І байдуже, що обіцяної «сили» та заявленої динамічності в своїй роботі Тігіпко зовсім не демонструє та не доводить щодня. Образ є, він вже в головах виборців. Звідти — і рейтинг, який попри все тримається на достатньо високій позначці.

Ще один претендент на образ «сильного мачо», який теж явно потрапив у тренд сплеску націоналістичних почуттів частини українців — Олег Тягнибок. Ну чи можна придумати кращий, чи то пак «важчий» образ, що мав би асоціюватися з агресивним націоналізмом?

Менше пощастило Арсенію Яценюку. Він аж надто намагався заховати власні психологічні комплекси за образ сильного «фронтовика». А тому не зміг до кінця використати свою головну перевагу — вміння добре говорити. Хоч це зовсім не відрязняє його від когорти політичних «Топ-моделей», адже те, що говорить Яценюк- це точнісінько таке ж бажання втрапити в тренд очікувань публіки, лише у аудіоформаті. Це не реальна політика. Ганна Герман цілком слушно радила йому змінити образ «на інтелектуального політика» європейського штибу замість продовження гри «у війну».

Можемо тішитися, що «віртуальність політики» — це далеко не українська особливість. Це ознака всього світу, який Ніклас Луман називає вже одним глобальним соціумом.

З іншого боку, віртуальна політика призводить переважно до віртуальних результатів та віртуальних «звітів про діяльність». І то в кращому випадку. В гіршому: скандальність та епатаж змінюються більш сенсаційними скандальністю та епатажем. перемагає той, хто краще заінтригує публіку. Щоправда, ефект тримається не так вже й довго. Народ потребує нових видовищ.

Питання в тому, як за таких умов бути «з хлібом», який народ теж потребує. Особливо, якщо вся політика і система управління перетворюється на подіум? Якщо немає добре відрацьованого механізму державного управління, який включає в себе розробку стратегії та працюючу машину для виконання поставлених завдань?

Україна в цьому сенсі точно не Америка. Віртуальні ігри там — це фон в стилі Голлівуду. Але за ним, в глибині, є інше. Там є зміст, ідеологія, стратегії, інституції та функціональна система. Російський подіум непогано тримається на нафтових грошах.

Те, що відбувається в Україні — це демонстрація повного не вміння працювати з реальністю, саме з реальністю політичною. Ця реальність включає в себе не лише економіку. Базовими в ній є соціальні процеси, ефективність системи управління, вміння стратегувати, виробляти нові ідеї, розробляти комплексні проекти та втілювати їх в життя.

Один маленький приклад: в західній політології вже давно доведена теза Фукуями про те, що мобільність та ефективність економіки залежить від соціальної довіри, яка є в суспільстві. Довіри між владою та суспільством, всередині самого суспільства. Без цього будь-які способи побудувати ефективну саморегулюючу економіку приречені на невдачу.

Встановлення довіри — складний соціальний процес, який базується на спільних цінностей, які треба артикулювати та пропагувати, на взаємних цілях, на спільній діяльності задля досягнення цих цілей. Це зовсім протилежний процес від постійної ініційованої політиками боротьби всередині країни чи то за мову, чи за церкву, чи вже навіть за червоний прапор.

Це не реальна політика. Це віртуальний епатаж в ім»я досягнення короткотермінових завдань без спроможності бодай оцінити ризики релаьності.

Коли на уявній політичній ТОП сцені лише моделі, а за сценою та подіумом — пустота, країна втрачає будь-які переспективи, перетворюючись на «віртуальну країну», яка існує на карті світу вельми умовно…

pravda.com.ua

 


Реклама